Гра в чуже життя

– Карі, як ти думаєш, хто це? – запитала Лін, вказуючи на розпростерту фігуру.

Хранитель вкрай здивувався. З побоюванням покосився на нерухоме тіло і відповів:

– Зеліна.

– Тобто богиня?!

– Угу. Тут же виворіт життя, чи не так?

– Не знаю. – Лін розгублено знизала плечима. – Марку, що скажеш?

Гвардієць сказав багато і детально, однак не на ту тему.

– А що ми будемо з нею робити?

– Гадки не маю, Лін. Я б спробував її прикінчити, – метаморф говорив цілком серйозно, – тільки вона ж богиня…

– Вбити? За що?! І як потім звідси вибратися?

– Ніяк. З вивороту ще ніхто не повертався.

Як обнадійливо…

– Що таке «виворіт життя»? Смерть?

– Ні, звичайно, – Карі все більше дивувався необізнаності Лін, – це… ну… інший світ. Дивись, у нашому світі є життя, і є богиня Життя. А тут її дім. На порозі смерті людина може прийти до неї і продовжити своє життя. Теоретично.

– Наче як утекти від долі?

– Так.

– А якщо я не вірю в покликання?

Метаморф посміхнувся:

– Зате воно завжди вірить у тебе.

Лін таке пояснення не задовольнило:

– Гаразд, Карі, все одно я не вірю в долю. Може, коли-небудь і розповім тобі, чому. Але як можуть нормальні люди самі лізти в пастку до цієї… божевільної?

– Звідки ж вони знають, як тут? – резонно зауважив метаморф.

– І то правда, ніхто ж не повертався… Ох, ну й що тепер робити?

Відповідь прийшла з несподіваного боку.

– Крихітко, ти зробиш?.. Точно? А то у мене вже фантазія розігралася…

– Очухався, бідолахо? – Лін щиро зраділа появі ще однієї розумної голови. – Як почуваєшся?

– Я? – Марк скривився, демонстративно злизав кров із подряпаної губи. – Стараннями одного дикуна, не дуже.

– Облиш, він же заради твого блага. Розумієш, якби Карі тебе не вирубив, це зробила б я, і тобі потім було б дуже соромно.

– Ха-ха, смішно. Слухай, принцесо ти наша, чому на тебе це не діє?!

– І я можу запитати, чому це подіяло на вас. Га, Марку?

– Ну, питай, – підморгнув той.

– Я й питаю!

– Що?

– Не викручуйся! Чому ти був таким… таким… Як робот!

Гвардієць закашлявся.

– Як хто?!

– Маріонетка! – виправилася Лін.

Він розвів руками в удаваному здивуванні.

– Простіше простого. Я людина. Жива людина, якщо хтось не помітив.

– Я теж!

– Якщо чесно, крихітко, дуже сумніваюся.

– А ти, Карі?

Метаморф витримав коротку паузу.

– Я не людина, – сказав вагомо.

– Та знаю! Ви змовилися?! Ти спочатку теж стовпом стояв, а потім…

– Принцесо, ми, не-люди, значно менше сприйнятливі до втручання в нашу особистість, ніж люди. Але магія на нас трохи діє.

– Ще раз назвеш мене принцесою, – огризнулася Лін, – і з твоєї особистості шматки полетять!

– Прошу вибачення, – усміхнувся метаморф, – постійно забуваю, що називати принцесу принцесою небезпечно для здоров’я.

Вона здивувалася. Варто було влізти в бійку, щоб Карі почав сприймати її як подругу, з якою можна навіть пожартувати, а не тільки звеличувати до небес? Чи це на нього так вплинуло знайомство з однією справжньою богинею?

Стягнувши свою білу хламиду, Лін почала зв’язувати нею все ще нерухому Зеліну. Хлопці допомагали в цій суспільно корисній справі, коментуючи і процес, і його об’єкт.

Об’єкт не заперечував. Спочатку.

Потім вії богині затріпотіли, стрибнули вгору, відкриваючи зелені очиська, і вона з подивом подивилась на незнайомців, що схилилися над нею. Напевно, руда не зовсім усвідомила ситуацію, в якій опинилась, або ж сприйняла компанію чоловіків як продовження солодкого сновидіння. Втім, і присутність дівчини її не засмутила.

Уважно вивчивши три фізіономії, Зеліна видала свій вердикт:

– Хм, ну таке… А страшидло звідки?

«Страшидло» здивовано подивилася спочатку на чорнявого, потім на білявого, і невизначено скривилася, а от богиня раптом виявила, що не може поворушити ні рукою, ні ногою.

Вона нахмурилась і незадоволено запитала:

– Що ще за ігри?

Нахаби і не подумали звільнити «господиню», а присутня дівка задумливо виголосила:

– Ого, пам’ять втратила… Карі, ти впевнений, що це та сама Зеліна?

Вражена таким поводженням, богиня згадала про свою силу і підкріпила невдоволення ментальним наказом, в уяві смакуючи розправу над мерзенними неслухами.

Де там!

Чорнявий неквапливо перехопив руки білявого, що потягнулися розв’язати вузли, і з усмішкою повернувся до дівчини, яка ніяк не реагувала на веління задушитися власними пальцями.

– Ти як?

– Начебто нормально. Втримаєш?

– Ще б пак! Лін, точно нічого…

– Крім бажання розквасити їй носа. Можна взяти твій меч?

– Навіщо?

– Ти маєш рацію, краще позичу у Марка.

Грубість повернула Зеліні втрачені фрагменти пам’яті. Згадалося все: і стійке дівчисько, і не-людь, і ганебний удар, і непритомність. План помсти визрів миттєво.

***

Лін не могла зрозуміти, що відбувається. Несподівана амнезія? Дурниці! Нехай противниця мала безпорадний вигляд, дівчина не сумнівалася: саме та контролює ситуацію. Не може ж тисячолітня богиня зненацька стати слабкішою за кошеня!

– Поговоримо? – запропонувала Лін, приставляючи меч Марка до горла рудої.

Та глянула на важку залізяку і скептично поцікавилася:

– Гадаєш, мене так легко вбити?

– Не знаю. Але можу спробувати. Мені здається, ти сама не впевнена у своїй невразливості. Я б на твоєму місці не ризикувала.

– Ти не на моєму місці, – огризнулася Зеліна, – і ніколи на ньому не будеш. Не доживеш, – злорадно додала вона.

– Можливо. Скажу по секрету: в моїй смерті зацікавлена не лише ти. Відверто кажучи, вже черга почала шикуватися.

– Глая рьяска![10]

– Не ображайся, але ти теж не Айнштайн.

– Калантаром міорр![11]

– І тобі того ж, подруго.

– Субага![12]

– А це вже нагадує лайку. Мені образитися?

Обмін люб’язностями міг затягнутись, однак Карі надокучило стримувати гвардійця.

– Пані, чи не будете ви люб’язні звільнити мого товариша?

Марк враз перестав смикатись, а богиня із задоволенням змінила об’єкт цькування:

– Хлопчику! – розпливлася вона в злорадній посмішці. – Для тебе я приготувала сюрприз. Показати? Не відповідай, однаково ж покажу! Ти впевнений у невразливості метаморфів до ментальних наказів, так? А про елементарну магію хто буде думати? Запам’ятовуй! Ти ж хочеш цього? Ось бачиш, добра тітонька виконує бажання навіть неслухняних діточок… І ще трохи, за хорошу поведінку!

Якщо метаморф про щось і мріяв, то точно не про таємничий «сюрприз» Зеліни.

– Ви не зробите цього!

– Чому?

– Це… це ж… Це аморально!

– Хлопчисько, – розчулилась руда. – Який наївний… І цілісний. Як я була… колись у дитинстві. Не бійся, все мине, а провчити тебе необхідно. Мене ось навчили. Який же ти смішний! Гаразд, я тебе трохи пошкодую. Але коли заснеш, відразу побачиш мій… е-е-ем, подарунок.

– Так не можна! Ви ж не тільки всевладна богиня, але й досвідчена жінка! Покровителька матерів!

– Фу, як неввічливо! – Зеліна щиро бавилася. – Панянкам не нагадують про їхній вік, особливо такі милі хлопчаки. Дивись, навіть твоя подружка… тобто принцеса… заткнулась. Вона згодна, що уроки тобі не завадять, хе-хе. Гей, рьяско, язика проковтнула?

Лін неуважно усміхнулась у відповідь, змусивши руду здивовано підняти брови. Ні, дівчина не зійшла з розуму! Вона зрозуміла, як «працює» світ Життя. І відчула, що збулась її заповітна мрія.

Ще в перші миті перебування тут Лін звернула увагу на незвичайну чіткість усіх предметів – і найближчих колон, і безкрайніх просторів за межами «храму». Тоді вона вирішила, ніби причина цього – особливості місцевого повітря і пейзажу. А пізніше, сперечаючись із незнайомкою, було не до детального вивчення феномена. Тепер же, розглядаючи високі синьо-зелені травинки, що виглядали далеко з-під каменів, Лін усвідомила: викрутаси атмосфери ні при чому, це зір повернувся до норми!

Стало зрозуміло, як зцілився дід теперішнього імператора. І що рука (або кулак) на Зеліну більше ніколи не підніметься, навіть якщо буде можливість. Хтозна, раптом без самозакоханої господині це місце втратить цілющу силу?

І чому все так заплутано?! Хоч би богиня не здогадалася про слабину супротивниці! Думки вона читати не вміє, але по обличчю може зробити відповідні висновки. Треба терміново переключитися на щось нейтральне!

/10. Глая рьяска – дурна курка (Лігерсо).

11. Калантаром міорр – щоб ти здохла (Лігерсо).

12. Субага – божевільна (Лігерсо)./