ГЛАВА 25.1. Про прохання і відмови
/Наскільки б не були зобов’язані тобі люди, якщо ти їм відмовиш у чомусь одному, вони запам’ятають тільки цю відмову.
Пліній Молодший/
– Ну, просіть, – не дочекавшись відповіді на останнє запитання, запропонувала Літо. – Я все виконаю. Спочатку ти, – вказала вона на Марка.
– Зачекайте, – здивовано встряв Геданіот. – Взагалі-то принц тут – я.
Його проігнорували. Гвардієць, якого ця пропозиція заскочила зненацька, невиразно промовив:
– Я… хочу звільнитися… Будь-якою ціною!
– Ти пошкодуєш, – тихо попередила його маленька богиня.
– Начхати! Мені… дуже треба… Дійсно треба, інакше я зійду з розуму! Це нестерпно! Прошу, прибери з мене цю магічну погань… Я хочу стати собою. Досить того, що вже відбулося! Повік не прощу ні себе, ні її, ні… Благаю!
Лін притихла біля Карі, намагаючись збагнути, про що говорив Марк. Невже про принцесу? Раніше він згадував про те, що зв’язався з нею не зі своєї волі. Клявся, що ніколи й не подивився б на Маргалінайю. Підозрював, що вона – його сестра… Отже, тут задіяна магія? Щось (або хтось?) звело їх із Її Високістю? Але навіщо?! Який сенс штовхати в ліжко принцеси нічим не примітного гвардійця, якщо вона і без магічних хитрощів часто міняла коханців?
Літо зміряла Марка допитливим поглядом.
– Через сім днів, не раніше, – мовила різко. – І плата буде високою. Ваші долі занадто тісно переплетені. Цей вантаж навіки ляже на твою душу. Згоден? Добре. Тепер Початковий. Пам’ятай: бажання збуваються точно, а їхні наслідки непередбачувані.
Карі нахилив все ще мокру голову, заплющив очі і неголосно, але виразно попросив:
– Не відпускай її.
Лін ледь не похлинулася повітрям від обурення. Та хто він такий, щоб вирішувати за неї? Як він сміє? Що він про себе думає? Та вона… вона… Та вона його егоїстичну душу в порошок зітре і за вітром розвіє і… і… І залишиться тут навіки, бо богиня Повітря їй не допоможе!
Хоч ім’я і не називалось, Літо зрозуміла, про кого йдеться. Схоже, вона цілком поділяла обурення Лін, оскільки холодно зауважила:
– Ти занадто егоїстичний, метаморфе, і намагаєшся вирішувати за інших. Як дитина, чесне слово. Втім, ви, не-люди, не замислюєтесь про почуття людей. Але я пообіцяла… А чого хочеш ти, смілива дівчино? Пробач, я не допоможу тобі повернутися туди, куди б ти хотіла.
– Хто я?
Маленька богиня здивувалась.
– Ти? Маргалінайя, принцеса з Головного світу. Сумніваєшся в своєму походженні? – Літо посміхнулась. – Подивимося… Твій батько, – раптом її очі розширились, а губи затремтіли, – заборонив про тебе говорити, – майже пошепки закінчила богиня Повітря. – Принце!
– Мені потрібно терміново зайняти трон, – буденно оголосив Геданіот, – інакше почнеться велика війна, у якій не буде переможців.
– Це легко. Сьогодні. Наступний!
– Дай мені пораду, – тремтячим голосом попросив Вім. – Підкажи, що робити, богине! Я не потрібен нікому там, – він невизначено хитнув головою, – навіть рідним. Точніше, потрібен, але…
– Ну драма якась, – зауважила Зеліна. – У мене теж був один знайомий, все мучився питанням: «Що робити?». І його зазвичай наставляв старший брат. Послухай розумну тітку, хлопче. Роби, як велить тобі серце, і радій, що вирішуєш сам.
– Стій, – різко заперечила Літо, – я не знаю твоїх цілей, але допомагати не буду. Пробач, що дала надію. За цією личиною важко відразу помітити суть… І… Якщо тебе це втішить, то я згодна із Зеліною. А тепер… Геть!
– Стривай! – вимовив хлопчина і зник у вихорі порталу.
– Ненавиджу їх, – «пояснила» богиня Повітря. – Зел, ми довго не побачимось. Як щодо бажання на пам’ять? – дзвониками пролунав її сміх. – Але тільки те, що я можу, а то знаю я тебе.
Зеліна відповіла без зволікання:
– Мені потрібна чесна відповідь.
– Добре. І останнє бажання.
– Ха, бажання! Ну гаразд. Я хочу іграшку, яка ніколи не зіпсується. А питання… Літо, ти можеш дати іншим усе, то чому те, про що я молила тебе кожну нашу зустріч, здійснилося випадково і без твоєї участі?
– Ти про можливість залишати свій світ на будь-який час? Ха-ха-ха! Пам’ятаєш давню угоду? Ні? Рівноцінний обмін! Тоді ти злякалася і позбавила мене шансу, а благодійністю я зловживаю лише заради дурних обивателів. Треба підтримувати репутацію, подруго! Що ж до бажання, то, Зел, не ображайся… Дурненька, ти вдруге наступаєш ті самі граблі. Та не мені тебе вчити. Щасливо!
Розсипавшись віялом іскор, маленька богиня залишила паломників міркувати, як вибратися зі світу Сонця. Нарешті Марк озвучив це питання, використавши багато нецензурних слів і кілька звичайних вигуків. Богиня Життя втомлено кивнула на дорогу:
– Он же портал! – І люто засичала на Лін, яка збиралась повернутися назад із зозуленям: – Рьяско! Не роби дурниць! Малюк уже належить цьому світу і має чекати повернення Літо!
Дівчина не звернула на її вигуки жодної уваги, лише на власному досвіді переконалась, що дитину дійсно не забрати – рослини махали шипами і щось лопотіли, немов разом забувши інші мови, крім лігерсо. Вона і не наполягала, і не намагалась подолати апатію, що навалилася зненацька. У вухах стояли слова Літо «…ви, не-люди, не замислюєтесь про почуття людей…».
Скала Змін недарма так називалася – Лін зрозуміла, що щось змінилось. Щось дуже важливе і необхідне. Що вона сама стала іншою – зовсім небагато, але все ж…
Дівчина пішла із Сонячного світу, залишивши позаду впевненість у власних силах (якої і так було занадто мало) і довіру (якої, навпаки, було надто багато). І ілюзії щодо своєї значимості для деяких осіб.
А біля підніжжя Скелі паломників зустріли закривавлене тіло Віма і півсотні зведених арбалетів – гартонці ще не встигли оговтатися після смерті короля, якому хлопчина, викинутий богинею Повітря, влучив прямо у голову, зламавши вінценосну шию. Літо, напевне, пишалася своїм почуттям гумору…
Побачивши принца живим і неушкодженим, його новоспечені піддані почали усвідомлювати: тільки що був убитий зведений брат нового правителя. Стрільці постаралися непомітно загубитись серед веллійців, клусців і літунів.
Геданіот навіть не намагався зображувати праведний гнів, обмежившись вселенською скорботою. Він помчав готуватися до майбутньої коронації, мимохідь вибачившись перед Лін за неможливість продовження спільного паломництва, і пообіцяв надолужити все після весілля.
Вона пропустила його слова повз вуха, ніби крізь туман спостерігаючи, як повільно струменіє кров із численних ран на тілі юнака. Зелена трава навколо нього вже змінила колір на темно-червоний, а краплі все витікали і витікали… Лін ще подумала, звідкіля стільки, він же худий, одна шкіра й кістки… і усвідомила – Вім живий!
Куди й поділася боязнь крові! Дівчина кинулася до нього, одним ривком роздерла лляну сорочку, щоб визначити найглибші рани, перетягнути, не дати виплеснутися тим крупицях життя, що утримували хлопця на цьому світі. І зрозуміла, що її супутники аж ніяк не були товстошкірими і жорстокими. Просто вони знали – гартонці б’ють влучно, і вижити після їхніх ударів важкувато навіть не-людю. А коли кілька десятків розлючених воїнів раптом відчувають потребу мстити…
Лін безпорадно озирнулась, зустрілася очима з Марком. І прочитала в них деякий… сумнів, чи що? Метаморф кам’яною статуєю застиг неподалік, а Зеліна повільно задкувала, не відводячи погляду від розпростертого тіла. Чого б це? Вона ж богиня Життя, і не таке бачила…
Життя!
Рішення прийшло миттєво.
– Зел, врятуй його!
Та повільно, як у трансі, похитала головою.
– Ти ж богиня Життя! Це твій обов’язок!
Краще б не говорити цих слів…
Руда скривила губи, рішуче похитала гривою:
– Я нікому нічого не зобов’язана. Тим паче йому! А щодо благодійності мене тільки-но просвітили… Не ображайся, рьяско, але я покинула свій храм і повертатися туди не збираюсь.
Лін не дала собі часу на роздуми. Сьогодні вона вже втратила одну дитину, і хоч її провини в тому не було, на серці шкребли кішки. А дозволити Віму померти лише тому, що Зеліна не в настрої… Ні, і нехай жалі приходять потім!
– Я не прошу. Я пропоную. – Лін не впізнавала власний голос – хрипкий, втомлений і приречений. – Рівноцінний обмін, пам’ятаєш? Обіцяю одне бажання.
Богиня зупинилась.
– Будь-яке бажання. Ти ж мріяла поквитатися! Другого шансу не буде.
Зеліна широко посміхнулася, та так, що кількох роззяв як вітром здуло.
– Це твоє рішення, рьяско. Як же ти про нього пошкодуєш! Ти й не уявляєш, про що попросила!
Вона зникла у вирі порталу разом із юнаком, а Лін попленталася, ледве тягнучи ноги від незрозумілої втоми, у свою хатину.
І вечеря, яку, як завжди, приніс Карі, опинилась у нього на голові. В буквальному сенсі…
***
Сизе кільце, що повільно виповзало з долоні Першого мага, несподівано лопнуло, обдавши його пекучими іскрами. Ваніс невдоволено змахнув руками… і усвідомив, що сили закінчилися. Ні, з його магічним потенціалом усе було гаразд, а от молодший брат, який використовувався як резерв, став пустою «посудиною». Це означало тільки одне – Ангас мертвий. Не міг же він свідомо перервати зв’язок?
Біловолосий маг пробурмотів кілька прокльонів. Як невчасно! Даремно він послухав дурного хлопчиська… Та начхати! Через п’ять днів почнеться справжнє життя – те життя, про яке Перші маги мріяли в ув’язненні.
Але невже вона ще жива?
Ваніс спробував зосередитися на плетінні заклинань, проте з подивом зрозумів, що нервує. Петлі були криві та покручені, такими тільки селян лякати, а не воювати з Дивним Лісом.
Та щоб його!
Маг глибоко зітхнув і попрямував до табору паломників.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!