Гра в чуже життя

/Право жити – настільки щедрий, настільки незаслужений дар, що він з лишком окупає всі прикрощі життя, всі до єдиної.

Кнут Гамсун/

Храм Води звели там, де у Світлу впадала Тролорка – широка спокійна річка, що починалась у Дивному Лісі. Свою назву притока дістала завдяки давній угоді, підписаній двома вождями біля її витоків. Документ свідчив, що води річки служитимуть кордоном між землями тролів і орків, і той, хто його переступить, стане злочинцем для обох племен. Це не завадило оркам вирити канал і безкровно відхопити собі великий шматок родючих земель у злегка тупуватих сусідів.

Вряди-годи Тролорка виносила до храму човни не-людей. Прибульці міняли дива Старилісу і показували себе людям. На думку Лін, не-людям подобалась увага.

Поява паломників збіглася з прибуттям «на міну» дивної парочки – величезного, зарослого бурою шерстю троля і рухливого орка з гладкою зеленою шкірою. Троль не розлучався з дубиною (Марк, побачивши це чудо, пожартував, що після удару такою махиною і могилу копати не треба), а його товариш, незважаючи на невисокий зріст, тягав на плечі важку сокиру.

Не-людей вабила влайська знать, і вони крутились навколо паломників як бджоли біля меду – настільки ж настирливо і невідворотно. Метаморф спробував було поговорити щодо надто пильної уваги, але Лін дивилась на небачених (нею небачених!) створінь з анітрохи не меншою цікавістю, тому заборонила їх чіпати. Карі впевнився, що все ще перебуває в опалі, а не-люди – що принцеса захоплена ними.

Оскільки Марк кожну вільну хвилину «мирився» з Зеліною, а другий хранитель образився, до Купелі Розуміння дівчину супроводжувала дуже мальовнича охорона.

Гартонські наглядачі, побачивши троля з орком біля нареченої їхнього принца, впали в меланхолію і кинулись до придворного мага з терміновими донесеннями для Грея. Мабуть, відповідь Геданіота була короткою і чіткою, оскільки весь шлях до Храму Води Лін ловила на собі повні ненависті погляди. Але, відверто кажучи, її це мало турбувало.

На підході до річки верховний жрець зупинивсь і попросив хвилиночку уваги, щоб розповісти, як він висловився, «не вельми зручну новину». Виявляється, шановні Драй і Кіхі ( «Це ми!» – уточнив для Лін простодушний троль) вчора повідомили, що спільні зусилля їхніх племен зі створення греблі не увінчалися успіхом, тому найближчим часом води в Купелі буде не по щиколотку, як раніше, а до поясу. Крім того, вода зараз крижана, бо оркські шамани були змушені заморозити частину непокірного русла і тепер воно повільно тануло.

– Це новий спосіб позбавлення від принцес? – уїдливо поцікавилась Лін, проводжаючи поглядом великий уламок льоду, що плив вниз за течією.

Купіль Розуміння була просторою кам’яною чашею, яку Тролорка вимила біля самого берега. Вона трохи височіла над руслом і лише злегка була покрита водою. Тобто зазвичай злегка. Зараз на місці спокійного плеса вирував бурхливий потік, і лізти в нього навіть задля Розуміння… брр, нізащо!

– Ні-ні, Ваша Високосте! – зблід від настільки блюзнірського припущення верховний жрець. – Ось!

Він вказав на широку і довгу дерев’яну дошку, що лежала неподалік.

Лін не повірила своїм очам.

– Ви пропонуєте мені плисти на цьому? – повільно підвищуючи голос, прошипіла вона. – Батьку!

Імператор навряд чи очікував, що до нього звернуться за підтримкою.

– А? Де? Навіщо? – Нарешті він побачив причину суперечки і гаркнув, налякавши не тільки жерця, а й своїх підданих: – Не дозволю! Чим ви тут займаєтесь, нероби? У вас була ціла ніч, щоб спорудити безпечний міст для принцеси! Всіх відшмагаю! Звільню! Страчу!

З кожним словом священнослужитель все нижче схилявся до землі, і до кінця промови мав вигляд скрученого радикулітом старого. Лін же дивилася на Його Величність, не розуміючи, звідки такий спалах гніву, тим паче, через що? Настільки підозріла турбота гірша за відверту ворожість.

– У вас є п’ять хвилин, щоб усе виправити, – наказав Малдраб Четвертий, демонстративно відвертаючись.

Жрець закружляв на місці, не розгинаючись. Здається, він зовсім втратив голову від імператорського гніву. А Лін недоречно згадала слова Дісона про те, що владика відрізняється від інших саме умінням керувати і карати. Напевно, служитель хвилювався недаремно.

– Я чекаю, – надто спокійно нагадав правитель Веллійської імперії, і стало ясно: він намагається знайти пристойний привід, щоб зігнати на комусь злість.

Крезін нахилився до імператора, але той лиш відмахнувся.

«Дісона б сюди, миттю Його Величності мізки вправив би», – Лін відчувала незручність через те, що, по суті, сама втягла жерця в неприємності.

Може, він би запропонував покласти ту дошку на березі і символічно занурити у воду ноги? А Лін відразу подумала найгірше і підняла крик. Ех, здається, не тільки у Малдраба сьогодні поганий настрій…

– Йог’личість не радий? – гучно прошепотів їй на вухо троль, та так, що навіть жрець призупинився.

– Ні, – посміхнулася Лін.

Не-людь міг говорити як завгодно (хто ж посміє перечити?) і що завгодно («Дикун!» – виправдовували своє боягузтво зачеплені образливими промовами).

Драй почухав п’ятірнею кудлату голову і вирішив докопатися до суті. Мову людей, схожу на всьому континенті, він розумів, однак складні речення заганяли здорованя в глухий кут.

– Чому, пцесо Лін?

– Мені треба туди, – вона вказала на невеликій острівець, який означав протилежну сторону Купелі. – І назад. Вода холодна. Її багато. Вона мене змиє. Надійного містка не зробили. Татко турбується.

– Холодна? Ні. – Троль легко нахилився і зачерпнув цілу жменю кристалів льоду. – Прохолодна. Дивись.

Лін навіть ойкнути не встигла – не-людь стрибнув у Купіль, обливши все навкруги бризками, і заборсався, послизнувшись на мокрому камінні. Сяк-так випроставсь і порадував присутніх ікластою усмішкою.

– Не холодно! Сідай, пцесо! – Поплескав по широкому плечу. – Перенесу.

Дівчина непомітно озирнулась. Задумливі пики гартонців, Карі віддалік… Перед лицем непередбаченої теоретичної небезпеки метаморф тимчасово перестав дутися.

Вона подумала, що матиме не дуже величний вигляд із мокрим задом, але перспектива проїхатись на тролі вабила неабияк.

– Не бійтеся, принцесо, – відверто скалячись, спробував розвіяти її сумніви орк. – Драй завжди робить те, що обіцяє. Він, щоправда, глухуватий трохи, та й тупуватий, якщо чесно, хоча в нашій справі це зовсім не заважає.

Що Кіхі хотів цим сказати, залишилося незрозумілим. Він ніби очікував незабутню потіху. Ні, орк не зловтішавсь і не знущався, він просто збирався посміятися від душі. Втім, тверда зелена шкіра його обличчя не могла передати всієї гами почуттів, тому Лін обережно примостилася на плече троля, внутрішньо приготувавшись до чогось незабутнього: або до поїздки, або до купання.

Величезна туша неквапливо рухалась уперед, не помічаючи швидкої течії і пронизливого вітру. Дівчина щосили чіплялася за товсту шию, відчуваючи, що черговий порив легко відправить її у політ. Біля кам’яного виступу, який сигналізував про закінчення Купелі, не-людь зупинився.

– Все, пцесо!

Лін покинула своє сідало. Від текучої води паморочилося в голові. Дівчина присіла навпочіпки, заглядаючи в глибоке русло Тролорки. Вода в річці була темною, з мулистими частинками, які під час весняних розливів осідали на прибережних луках у гирлі Світли. Мабуть, тільки ці родючі наноси і рятували від голоду південь Гартона. Подекуди в каламутній глибині миготіли сріблясті спинки риб, що поспішали забратися подалі від крижаного потоку.

З берега, що залишився позаду, почали щось кричати, однак вітер доносив лише уривки фраз, які складалися в непристойні вислови. Лін обернулась. Драй уже стояв біля імператора й інших, які щось запекло йому втовкмачували. Троль слухав із тією ж благодушною усмішкою. Він не розумів ні слова зі скоромовки, якою сипав жрець, і залишався байдужим до лайки Малдраба. Осторонь заливався радісним сміхом орк.

Нарешті Драю це набридло.

– Пцеса там. Йог’личість радий. Не дякувати. Я пішов. Голодний вже. – Навіть вітер не зміг зіпсувати його прощальних слів.

Лін посміхнулася. Вона не сердилась ні на це дитя природи, ні на його друга. До берега звідси рукою подати. Якщо троль, пообідавши, не повернеться, рятувальники припливуть на човні.

З іншого боку, пориви вітру посилювались, і хоч він не був холодним, все одно спричиняв незручності – доводилося триматись за камінь, а про те, щоб випрямитися на повен зріст, навіть не йшлося.

Через деякий час Лін відчула цілий букет інших прикрих дрібниць: ноги заніміли, сонце трохи піднялось, але зовсім не гріло, хвилі розбушувалися, заливали камінь піною, крижані бризки жалили шкіру. На березі сипав прокльонами імператор, навколо якого бджілкою вився жрець, але рятівного човна ніхто й не думав присилати.

Лін дорахувала до ста. Потім до двохсот. На числі «п’ятсот» її терпець увірвався. Надія, що проблема вирішиться сама собою, теж зникла. Роззяви витріщалися на неї і не пробували допомогти.

Наказавши гордості не лізти не в свою справу, дівчина склала долоні рупором і прокричала:

– Човен дайте!

Малдраб Четвертий схопив служителя за плечі, а до Лін долинуло пискляве:

– …у-і-ство…

– Не можна! – хором перевели гартонські вояки.

В їхніх голосах не було особливої зловтіхи.

– Чому?! – вже починаючи тривожитися, знову закричала Лін.

– Гебіон заборонив! Блюзнірство!

– До біса Гебіона! Сама з ним розберуся! Хоч дошку штовхніть!

Гартонці лише знизали плечима, а імператор опустився на землю і обхопив голову руками. Для нього ситуація повернула не тільки в несподіваний, а й у небажаний бік.

Зненацька запала тиша, потім погода різко змінилась. Безхмарне небо вмить заволокли чорні хмари, вітер значно посилився, хвилі тепер захльостували камінь повністю. Вода в Купелі Розуміння забарвилась у яскраво-блакитний колір, ніби хтось вилив у неї кілька бочок акварельної фарби. Потік біг уперед, а насиченість кольору зовсім не слабшала.

Лін намагалася триматись якомога ближче до берега, на якому почалися всі ці неприємності, розуміючи, що якщо вона потрапить у серединне русло Тролорки, то навряд чи зможе пізніше пояснити надто старанному тролю, в чому конкретно він помилився.

Однак найдивніше (і найстрашніше!) полягало в тому, що люди потроху відходили від води, низько схиливши голови і щохвилини озираючись, немов би очікували чогось неприємного. Судячи з їхньої міміки, паломники активно перемовлялися між собою, але Лін не чула жодного голосу.

Коли Крезін мало не волоком потягнув геть імператора, вона злякалась по-справжньому. Невже її вирішили залишити на заклання? Гебіону в жертву? Чи саме в цьому і полягає суть обряду – налякати принцесу до напівсмерті, щоб зрозуміла вразливість життя?

І жоден її крик не привернув уваги. Найімовірніше, його навіть не розчули.

Пригадується, Іскра пророкувала їй стати богинею, хоча Лін сумнівалась, що боги вилуплюються з кожного утопленика… Тим паче, тутешнє місце давно зайняте. Та й не хотілось їй такої долі!

Берег майже знелюднів, тільки метаморф вдивлявся у далечінь, прямо крізь «принцесу». Від цієї непомітності вона ще більше відчула свою вразливість. Пальці насилу розгиналися, ноги заледеніли. Намокле від бризок волосся боляче шмагало по обличчю і закривало очі. З кожним вдихом камінь ставав слизькішим… Лін знесилювалась, а стихія не вщухала, негода могла затягнутися надовго.

Смерті Лін не боялась. Ясна річ, ураган утворився не сам собою, і навряд чи Гебіон дасть загинути тій, заради кого затівався спектакль. З іншого боку, розмовляти з богом, що влаштував таке випробування, зовсім не хотілося.

На щастя, залишався один примарний шанс. Другий вигляд. Справжній, якщо вірити богу Смерті.

Ця ідея спадала Лін на думку й раніше, проте присутність сторонніх спостерігачів зводила все нанівець. Тепер же, коли на березі виднівся лише Карі, можна було спробувати.

Довге волосся хвилею піднялось від вітру, немов бризки не могли його змочити. Холод нікуди не дівся, але тіло повернуло колишню чутливість. Пальці вже не здавалися чужорідними предметами, сукня не пропускала вологи, ноги не намагались підігнутися і зісковзнути у воду.

Лін збадьорилася. Напевно, варто було спробувати перепливти на протилежний від Купелі берег… Та їй чомусь здавалося, що вміння плавати до не-людської зовнішності не додається.

І знову потекли хвилини очікування. Хмари громадились винятково над Купіллю Розуміння, тому дівчина могла спостерігати, як повільно піднімалось сонце. Коли воно приготувалося сховатись за однією з них, метаморф пішов. Повільно, дуже повільно навіть для людини, не зупиняючись і не озираючись.

«Я тут! Куди ж ти?» – хотіла закричати Лін, але в горлі застряг гіркий клубок.

Не відразу вона зрозуміла, що прісноводна річка не мала жодного стосунку до солоної вологи на обличчі. Більше, ніж кричати, дівчина хотіла бути почутою…

Карі зник за валунами, щедро розсипаними по всій видимій території, і погода покращилась. Вітер ущух майже миттєво, річка заспокоїлася. Щоправда, вода залишалась холодною, проте колір Купелі стрімко змінювався. Від яскраво-блакитного він перейшов у бірюзовий, час від часу на поверхні проскакувала самотня темна хвиля.

Тепер Лін могла б перебратись на ближній берег, але ступати у володіння бога Води вона не хотіла. Не зараз!

Бірюзова вода завмерла. Течія Тролорки звернула вбік, оминаючи Купіль Розуміння, а потім в її глибині затанцювали червоні промені. Дівчина захоплено дивилася на них, щоб запам’ятати небачене видовище, поки не усвідомила, що підповзла впритул до входу в світ Гебіона.

Лін спішно відсунулась назад, намагаючись не вдивлятися в гіпнотичне світло. Тоді з’явився шепіт – тихий, ледь відмінний від шуму хвиль, він мав незрозумілу силу переконання.

«Ходи до нас… Ми навчимо… Ти наша… наша… наша…» – повторювала Купіль, і в якусь мить у ній промайнуло щось, схоже на обличчя.

– Панянко, я б на твоєму місці погодився на пропозицію Купелі.

Лін ледь не впала в річку від несподіванки. Закрутила головою, намагаючись визначити джерело голосу.

– Хто тут?

Дзвінкий сміх пролунав із усіх боків.

– Зовсім ще дитя… Повір, ти навчишся бачити думки. А я… Тут мене називають богом Води, хоча насправді я зберігаю Знання. Відкинь свій страх, він робить тебе слабкою. Зайди до Купелі і знайди Розуміння. Ми раді кожному не-людю, який побажав зрозуміти, хто він.

– Я людина! – перервала Лін Гебіона, прагнучи заглушити голос, що підтверджував її найстрашніші підозри.

І знову дзвіночки сміху.

– Ні, панянко, – запевняв бог Води. – Подивися на себе – твоє тіло згадало своє призначення. Зайди в Купіль! – гримнуло як наказ.

Вона ще міцніше вчепилася в камінь.

– Я людина!

– Дурненька… Навіщо ти віддаляєш неминуче? Хіба люди – вищі істоти? Невже ти не хочеш осягнути свою внутрішню суть? Знайти безсмертя, невразливість, могутність? Панянко, другого шансу не буде. Ти повинна завершити обряд! Розуміння…

Що має зробити Розуміння, він договорити не встиг. Лін скрипнула зубами від люті і, ковтаючи слова, просвітила Гебіона, що має зробити він сам. А також з ким, де, як і коли. І куди потім піти. Її красномовству позаздрив би навіть Марк.

– Ти ж сам був людиною! – крикнула наостанок, усвідомлюючи: ключове слово в цій фразі – «був».

– А ти сама себе губиш, нерозумна, – мученицьким тоном поскаржився бог Води. – Але покликання мудрих – допомагати…

– Бідним, хворим і тим, хто має власну думку? – перебила Лін, зрозумівши, до чого він хилить.

– …тим, кому необхідна допомога, нехай вони цього і не визнають, – продовжував Гебіон. – Одного разу ти подякуєш мені, панянко.

З води повільно вилізло товсте сіре щупальце, скрутилось гаком і поповзло до дівчини. Вона перестрибнула на край каменю. Щупальце слідувало за нею. Ближче, ще ближче – знову стрибок, і Лін перескочила «хобот».

– Ну-ну…

В голосі бога було знущання.

З Купелі виметнулись дві сірі «руки» з безліччю присосок. Вони рухалися набагато швидше, ніж сіре щупальце.

«Сокирою б…» – Лін уявила, як гостре лезо кришить мерзенні «кінцівки» на дрібний фарш, однак під рукою не було навіть манікюрних ножиць.

«Мабуть, саме час вчитися плавати!» – вирішила вона, відступаючи до серединної течії Тролорки.

Щупальце її випередило. Сірий «хобот» мертвою хваткою обвився навколо ніг і потяг до бірюзової води Купелі, де вже зникли монстри з присосками.

– Обережно, панянко, не поранься, – попередив Гебіон.

«Я ж не-людь, так? То ось тобі, самовпевнений зраднику людського роду! Ось тобі, віковічна сволото!» – короткі, але гострі нігті полоснули товсту шкуру «пут» із такою силою, що з «хобота» струмком ринула темно-синя кров.

До наступного змаху краї рани зрослись і покрилися роговими пластинками.

Лін знову пошкодувала про брак сокири. Або хоча б кухонного ножа. Або справжніх кігтів…

Широке лезо легко розсікло щупальце, нога в знайомому шкіряному черевику гидливо зіштовхнула половинки у воду. В Купелі щось завирувало.

Дівчина не встигла обернутися до свого рятівника.

– Затримай дихання! – почула вона голос метаморфа, а потім почався стрімкий політ, який закінчився річкою поза Купіллю.

Руки, що тримали її, скам’яніли, за спиною теж відчувалася кам’яна стіна.

І, зрештою, дно під ногами.

Товща води тиснула неймовірно, швидка течія намагалася підкорити здобич, але Карі залишався нерухомим.

Лін почувалась як у пастці. Чому ж він застиг? Трясця, занадто невчасно трапилась ця скам’янілість!

Метаморф зрушив із місця. Хиткий крок, ще один, і ще… Лін захотілося вдихнути нову порцію повітря, однак світла пляма вгорі наближалась надто повільно.

«Не дихати» – повторювала вона собі.

«Я все одно людина» – нав’язливо крутилось у голові.

Потім зненацька настав сон…

– Лі-і-ін! – доносилося здалеку.

Лін стрепенулась. Піщаний, а не кам’янистий берег, криві деревця. Сонце хилилося до заходу, на небі ні хмаринки, хоч дівчина чомусь була в тіні.

– Карі! Дякую…

«Тінь» трохи зніяковіла.

– Я плавати не вмію, – почав виправдовуватися метаморф. – Ну, по-справжньому не вмію. Довелося по дну, наполовину в камені, щоб течією не віднесло. У тебе синців буде безліч… Мені здалось, я тебе втратив.

– І я думала, що всі мене покинули, – з сумом зізналася Лін.