Гра в чуже життя

/Жити шкідливо. Від цього вмирають.

Станіслав Єжи Лец/

Лін повільно опускалася вниз і роздумувала про смерть, хоча світла в кінці тунелю вона поки не бачила, та й цей спокійний плавний політ аж ніяк не асоціювався з агонією.

Раніше їй здавалося, що тут якийсь газ, на диво щільний і руйнівний для тканин, але це більше нагадувало промені, що пронизували все навколо – навіть людське тіло.

Лін спробувала повернутися. Безрезультатно, тільки зрушилася трохи вбік.

Почуваючись космонавтом у невагомості (такі вислови вже не змушували болісно згадувати їхнє значення), вона вирішила думати про щось позитивне. Не виходило. В голову лізла різна нісенітниця на кшталт того, що якщо падати довго-довго, то можна померти від спраги і голоду. І що отрута з поручня напевно ще діє, тому вищеперераховані неприємності, мабуть, і не страшні…

Досі Лін вважала, що сильні і миттєві отрути, здатні всмоктуватися крізь шкіру, – плід уяви авторів детективів. Зіткнутися з чимось таким у світі, де не створили навіть паровий двигун, вона точно не розраховувала. Але ж хтось намагався відправити її до пращурів! І як? Невже ніхто з жерців вночі не чергував біля святині?

Висновки були невтішні.

По-перше, є хтось, кому смерть принцеси терміново необхідна. По-друге, цей «хтось» настільки могутній і добропорядний, що може прийти перед важливим міжнародним обрядом на Озеро Очищення і не спричинити підозр. По-третє, якщо хлопці не відскочили назад (у чому Лін сумнівалась), а кинулися її рятувати (стовідсотково!), то дві невинні душі вона запише на свій рахунок.

Дівчина подивилася вгору. Здалось, ніби над нею два білосніжних ангела – один вище, інший нижче. Але перший чомусь опускався головою вниз, а другий носив знайомі шкіряні черевики

– Карі!

Вона закричала, однак із рота не вирвалося ні звуку. Тоді Лін підняла руки і спробувала дотягнутися до хранителя. Не вдалось. Дивно, він же важчий, тобто і падати має швидше. Але здаватися вона не хотіла. Адже якщо тягнутися… тягнутися… і знову тягнутися… можна до чого-небудь та й дотягнутися.

Пальці зімкнулись на щиколотці метаморфа. Той сіпнувся, здивовано подивився вниз і без явних зусиль присів (ну де у нього точка опори, скажіть на милість?), узяв Лін за руку і випростався, підтягуючи її на свій рівень.

Почав щось питати.

Впевнився у марності спроб.

Підняв голову вгору, куди вказувала пальцем Лін.

Через мить Марк ширяв поруч.

А потім повільне падіння перетворилося на вільний політ, який закінчився для хлопців твердим кам’яним покриттям, а для дівчини – порівняно м’яким метаморфом.

Синь залишилася вгорі, причому незрозуміло було, звідки вона з’являється, оскільки приземлилися вони не біля її витоків.

Це місце нагадувало горезвісний Храм Життя, тільки з кам’яним майданчиком замість озерця. І тут теж жили люди. Принаймні, один із представників людської раси здивовано (навіть невдоволено) розглядав непроханих гостей.

Точніше, представниця. І вона явно не збиралася починати розмову.

Лін по черзі глянула на хранителів, сподіваючись, що непросту місію пояснень ті візьмуть на себе.

Ага, як же!

Марк очманіло витріщався на незнайомку, немов побоюючись, що вона зникне раніше, ніж йому набридне її розглядати.

А подивитися було на що! Розпущене руде волосся місцевої жительки розкішними хвилями спадало майже до землі, щоб вигідно відтінити яскраво-зелені очі й білосніжну шкіру. Воно виконувало й функцію додаткового одягу, оскільки вбрання на тоненькій витонченій фігурі було напрочуд мало.

Напевно, іншим часом Лін позаздрила б вроді невідомої, але в той момент вона лише відчула роздратування, зрозумівши: і ставити питання, і трактувати можливі відповіді доведеться їй самій.

Карі був наляканий. І він не просто боявся, а випромінював майже матеріальну паніку, хоча причин для страху поки не спостерігалося. Метаморф наче чекав чогось неминучого і неприємного. І знав, що не зможе цьому протистояти.

Довіряючи його чуттю, Лін теж насторожилась. Але звідки тут візьметься небезпека? Не може ж ця місцева дівчина їм загрожувати? Чи може?.. На жаль, у новому світі було занадто багато незрозумілого.

В будь-якому разі не завадило б привітатися.

– Добридень, пані, – прийняте в Веллі шанобливе звертання згодилося і тут. – Будь ласка, підкажіть, де ми?

Якось Лін запевняла Марка, що ввічливість зайвою не буває і будь-хто оцінить привітне обходження. Та місцева мешканка виявилася рідкісним винятком із цього правила. Проігнорувавши запитання, вона невдоволено зауважила:

– Смішні іграшки! Але як невчасно… Зачекайте-но поки.

Таке звернення до трьох незнайомців, двоє з яких – чоловіки, та ще й зі зброєю, здалося Лін досить незвичайним. Але швидкий погляд, кинутий на хлопців, переконував: небезпека реальна. Друзі застигли як статуї, і лише Карі намагався щось сказати або ж показати, хоча сенс його судомних гримас вгадувався погано.

Лін важко зітхнула. Як вирішити чергову дилему? Прикинутися гіпсовою фігурою і потім, коли незнайомка піде, спробувати допомогти хранителям, чи відразу зажадати пояснень?

Перший варіант начебто надійніший, проте чи вдасться розбуркати знерухомлених хлопців? А чекати на повернення агресорки невідомо скільки часу, та ще з великою ймовірністю появи інших місцевих, було необачно.

З іншого боку, на Лін же не подіяло заклинання, чи що там використовувала аборигенка? Думати про те, що в арсеналі супротивниці може знайтися дещо вагоміше, не хотілось.

Однак вирішувати не довелось.

У рудої виникли питання.

– Ти, – вона тицьнула пальцем у Лін, – відповідай: як ви тут опинилися?

Чом би й не відповісти?

– Я впала в середину Озера Очищення, а вони мене рятували.

На обличчі місцевої з’явилося щось на кшталт поблажливого презирства.

– То ти і є наша дорога принцеса?

– Так.

Відповідь повністю задовольнила рудоволосу красуню.

– Ага… Прекрасно! Моїм постояльцям давно хотілося отримати когось благородного. Сподіваюся, повбивають нарешті один одного під час поділу. А хлопці начебто пристойні… Залишу обох собі.

Тон, яким це було сказано, ясно давав зрозуміти: мирно ситуація не врегулюється.

Дивна аборигенка пройшлася навколо хранителів, ніби прицінюючись. Потім поманила пальцем Марка. Той «відтанув», зробив кілька невпевнених кроків і зашипів, немов перемагаючи самого себе:

– Біжи… Та тікай же, дурна!.. Йди!..

Карі дивився на руду, не кліпаючи, і, мабуть, очікував наказів. Ось тільки очі у нього були людські.

Єдине, що Лін хотіла тої миті, – розмазати незнайомку тонким шаром звідси і до горизонту. Але фантастичні бажання були нездійсненними, а реальніше прагнення підібратися ближче і трішки підправити гарненьке личко «господині» залишалося мрією доти, доки маячила загроза від своїх власних хранителів.

Загарбниця продовжувала:

– Помовчи, дурило. Тепер із мого світу піти неможливо. Не переживай, мала, трохи магії – і ти повіриш, що все життя мріяла прислуговувати двом древнім нелюдам. Ну! – Здається, вона віддала ментальний наказ.

Лін замислилась. І що ж від неї вимагалося? Тобто будь-кому зрозуміло: нічого хорошого, але хоч би трохи подробиць…

Розмірковуючи, чим би здивувати неприятельку, вона втратила перевагу несподіванки. Рудоволоса помітила дефект у своїй роботі і поспішила його виправити.

– Треба ж таке, стійка. – Плавною ходою вона підійшла до Лін впритул. – Дивися сюди!

Дивитись у зелені очі не хотілося. Стійка чи ні, а нащо ризикувати? Однак прямо йти на конфлікт теж не мало сенсу.

«Знову наївність ввімкнути? Зазвичай допомагає…» – промайнуло в голові, поки руда очікувала якихось дій.

– Навіщо? – Безглузде питання, але нічого іншого на думку не спало.

Терпінням незнайомка явно не зловживала. Вона підстрибнула як кішка і дуже схоже зашипіла. Лін від подиву відкрила завбачливо примружені очі, чим і поспішила скористатися нападниця.

– Сюди дивись!

Не спрацювало. Лін не любила різкі гучні звуки, ненавиділа командний тон і не терпіла, коли кричали на неї. А ще вона не бажала плакати на людях. Тому образа замість того, щоб виплеснутися сльозами, вмістилася в одну коротеньку фразу:

– Та йди ти… далеко!

Чи то аборигенка не звикла діставати відсіч від нерухомих жертв, чи метафору не зрозуміла, а, може, просто образилася – хай там як, а битися вона полізла. Щоправда, ні досвіду, ні кмітливості в цій справі у неї не було.

Лін зраділа, що коротке волосся не падало на очі. Дивуючись власній спритності, вона без зусиль ухилилася від незграбного ляпаса і перехопила тонку руку незнайомки, потім – другу. Бити ногами руда не намагалась.

І що робити далі?!

Позаду глухо стукнуло. Лін озирнулася. Несподіваний звук спричинив метаморф – точніше, його статуя, що впала на гвардійця.

З’ясувавши перспективи (зеленоока погань вирішила знищити друзів!), дівчина тимчасово забула всі гуманістичні принципи і, не мудруючи, познайомила свій кулак із підборіддям незнайомки. Для цього довелося розтиснути праву руку, але скористатися свободою опонентка не встигла.

Якщо вірити фільмам, сюжети яких ось уже кілька днів спливали в пам’яті Лін, після такого удару лиходійка мала б обтруситися і перетворити головну героїню на відбивну.

Руда вчинила простіше.

Вона закотила очі й опустилась на кам’яні плити.

Карі потихеньку заворушився.

Лін подивилася на свій аж ніяк не міцний кулак і вирішила, що хвилюватися нема про що, оскільки з місцевими слабаками «розморожені» хлопці впораються без особливих зусиль. Не можуть же тут всі поголовно мати магію?

Марк вийшов із напівнепритомного стану і почав жваво лаяти «руду-безсоромну», тому причин турбуватися про його здоров’я не було.