Гра в чуже життя

/Слава – товар невигідний: коштує дорого, зберігається погано.

Оноре де Бальзак/

Під’їжджаючи до Храму Слави, паломники помітили досить незвичайного коника. Чорний як смола жеребець з білими смужками, ніби намальованими на лискучих боках, стояв як укопаний, поки гвардійці, що скакати попереду карет, не наблизилися до нього. Тоді він піднявся дибки і миттю зник удалині. Його проводжали жадібними поглядами і заздрісними зітханнями.

Колись Храм Слави по величі поступався хіба що Його Храму, але тепер перед мандрівниками відкрилося жалюгідне видовище.

Стіна, що оповивала комплекс, майже повністю розвалилася, плити майдану покосились і заросли бур’яном, прибудови наполовину увійшли в землю, вкрившись шаром ґрунту, на деяких із них навіть примудрилися вирости невеликі деревця. Нечисленні жерці мешкали в низькій дерев’яній будові – досить-таки пристойній на вигляд.

Сам храм зберігся непогано. Витончена, спрямована вгору білосніжна будівля яскравою плямою виділялася на тлі розрухи. Її легкий дах підтримували тонкі колони, біля кожної з яких стояла невелика статуя лошати.

Всередині споруди очікував Трон Влади.

Давним-давно, коли дрібних держав було багато, а спадкоємців престолів, відповідно, ще більше, правителі приводили своїх чад сюди, і Трон «вибирав» найдостойнішого.

Відтоді чимало води спливло… Клус, Гартон і Веллійська імперія заволоділи всіма землями людей, у Дивному Лісі правив Лан – тобто потреба в Храмі Слави відпала сама собою. Та й герої потроху дрібніли, тому просити благословення перед подвигами стало нікому. Тепер жерці жили на крихітні пожертвування правителів і доходи від нечисленних паломників. Грошей за вхід не брали, але совісні люди намагались дати хоч кілька серебриків.

Служителі допомагали ставити намети, захоплені «про всяк випадок» у Храмі Кохання, – маленькі й побиті міллю, але все ж затишніші, ніж місцеві напівпідвальні приміщення. Робота кипіла – жерці сподівалися на значне покращення свого матеріального становища.

Лін влаштувала собі екскурсію по руїнах, вирішивши, що на новому місці вбивця навряд чи встиг приготувати сюрприз.

– Як живі! – захоплено зауважив Карі, вказуючи на лошат. – Скульптор, без перебільшення, потрудився на славу!

– Еге ж, гарнюні! Великі очі, телячий погляд, сліпе обожнювання – рьяско, як думаєш, кого я описую?

Лін скривилась. І як богиня примудряється підходити так тихо? Немов з повітря виникає…

Перш ніж на думку спала гідна відповідь, із найближчого пагорба, що вже повністю втратив обриси людського житла, виповз моторошний старий з довгою неохайною бородою і скуйовдженим волоссям. Розмахуючи кривою палицею, він втупився у гостей храму і заголосив:

– Влади… влад… вла… Помреш! Не можна на трон! Його кров… Він помер, ти помреш, воно вмирає… Влади… влад… вла… Люди! Не-люди! Тут! Вла…

Страшний стариган звалився додолу і забився в конвульсіях. До нього одразу ж підбігли жерці. Один з них вибачився, пославшись на поважний вік «пророка».

Лін замислилася. «Влад…», можливо, означало «влада», «владика» або щось подібне, тобто – Трон Влади. Далі – попередження: сідати на трон не можна, інакше помреш, як таємничий «він». Та до біса! Знову загадка… «Не-людь» – схоже, про метаморфа. Цікаво, «воно» – це що?

– Тобі чого, дитино? – Від роздумів її відволік глузливий голос Зеліни. – Очі до мене приклеїлися, віддерти не можеш?

З-за похиленої стіни визирав той самий юнак, який ревів у Храмі Війни. Бастард, зведений брат Геданіота. Він витріщався на богиню із завзятістю барана перед новими воротами і ніяк не реагував на шпильку. Тільки роздратований крик душі Марка подіяв:

– Я ось теж не можу! Другий день не можу, самому не віриться… Геть звідси, дрібното кістлява!

Хлопчина промимрив щось неприємне, штовхнув ногою камінець і ретирувався.

А гвардієць не вгамовувався:

– Чого це Грайт із ним носиться як з яйцем василіска? У короля, мабуть, в кожному селі такий бігає!

Карі пояснив:

– Від звичайної коханки легко відмахнутися, але від жриці Храму Війни так просто не позбавишся. Син, який виріс при храмі, тобто щодня благословляється богами, – значима дивина. А сюди хлопця притягли, як на мене, щоб перевірити, чи справді він королівський син.

Тепер уже зацікавилася Лін:

– А як?

Метаморф охоче роз’яснив:

– За легендою, на Трон Влади може сісти лише той, в чиїх жилах тече кров владики, причому успадкована по прямій лінії. Навіть не знаю, як це відбувається, але Трон відчуває людину, яка звикла до необмеженої влади, і її найближчих нащадків. Династії правителів Веллійської імперії і Гартона дуже давні, тому тобі, принцесо, боятися нічого. А ось Клус, де на троні той, хто зараз подобається Радісу, сюди точно не пришле своїх спадкоємців.

Нема чого боятися! Продовжуючи усміхатись і сподіваючись у глибині душі, що це лиш вигадка (а старий – божевільний), Лін запитала:

– І що, були випадки… смерті?

Карі вказав на дірку, з якої виліз «пророк».

– Якщо я правильно пам’ятаю урок, там зберігаються останки тих, хто не пройшов випробування.

Лін зацьковано озирнулася. Вірити в те, що все мине нормально, не мало сенсу. Винятку для неї Трон не зробить, а якщо прийти за порадою до імператора, той відмахнеться, сказавши, ніби це забобони. Адже він підходив після церемонії в Храмі Війни, уїдливо дивувався, чому немає трупів. Цікавився, чи не бачила вона Варласта, який написав ненормального листа і зник. Дивувався Його Величність – треба ж таке, начебто розумна людина… не-людь тобто, але теж у нісенітницю вірить.

Чорний жеребець, що зустрів паломників біля храму, неквапливо походжав вздовж руїн стіни. Він постійно косився темним оком на людей, немов очікуючи когось. Нарешті зупинився і прямо глянув на Лін.

«Як же я жалітиму про це!» – вона смикнула Зеліну за плече:

– Хочу попросити про дещо… Якщо мене не буде, Марк помре. Щодо Карі – не знаю. Зможеш перенести їх у безпечне місце?

Богиня очманіло кивнула.

– Що ти задумала, рьяско?

– Я чужа, пам’ятаєш? І я вірю легендам… Облиш, я ж не прошу допомогти особисто мені!

Оглянувшись на придворних, поглинених господарськими роботами або ж наглядом за їх виконанням, Лін ніби випадково попрямувала до нерухомого коня. Звісно, хранителі рушили слідом. Жеребець підпустив їх на відстань витягнутої руки, а потім легко відбіг убік.

– Не лякайте його! Я хочу поглянути ближче!

Зеліна хмикнула, утримавши, проте, отетерілих хлопців.

– Нехай мала пограється. Подобається їй, бачте, шукати обхідні шляхи. Соромно попросити допомоги у подруги! Ніби я звірюка якась і нічого не розумію!

Нарешті кінь дозволив себе погладити. Виявилося, білі смуги на його боках – природне забарвлення. Схоже, з цією породою теж попрацювали клусці.

Лін запізніло зрозуміла, що простіше взяти одну з конячок гвардійців. Щоправда, їх встигли розсідлати, та й охорону виставили – не інакше як проти голодних жерців. Єдиними перевагами втечі на дикому коні без сідла були несподіванка і зручність його розташування.

Зневірившись заманити жеребця ближче до руїн, дівчина помітила, що він, навпаки, потроху відступає у відкрите поле. Лін уважно подивилася на коня, і той, ніби підкоряючись нечутному наказу, швидко опустився на коліна.

Роздумувати, чим обернеться така поступливість незнайомої коняки, було ніколи, – Трон Влади підганяв. Охопивши м’язисту шию і судорожно вчепившись у розкішну чорну гриву, Лін раптом усвідомила – не факт, що кінь зараз рушить. Треба б його якось підігнати…

Але жеребець метнувся вперед, і тільки вітер засвистів у вухах!

Грива била в обличчя, та Лін встигла побачити, як метаморф злетів у стрибку, перетворюючись на щось велике з чотирма лапами, а Марк стрибнув йому на спину як справжній наїзник. Потім довкілля злилося в одну плямисту безкінечність, і Лін подумала, що з такою швидкістю можна доскакати до краю землі і впасти з нього, не помітивши цього… Або ж просто впасти і назавжди загубитися серед пустельних територій.

***

Рух припинився зненацька. Кінь м’яко сповільнив біг, перейшов на крок і… пропав. Зник, ніби його ніколи й не було, змусивши наїзницю розтягнутися на просякнутому вологою березі невеликої річечки. Лін тихо перерахувала все, що думала про дивну коняку, і підвелася, крекчучи як старезна бабця – вдарилась вона об землю досить відчутно.

В першу мить здалося, що конячка катала її по колу. Ті ж врослі в ґрунт будови, напівзруйнована стіна, величний храм… Однак дерев’яних будівель, де жили жерці, не було, та й навряд чи в недалекому минулому тут ступала нога людини, не кажучи вже про натовп придворних і гвардійців.

До того ж ця річка… Колись вона була набагато повноводнішою, підходила мало не до стін храму. Тепер ріка обміліла, заболотилась, заросла верболозом, хоча все одно давала вологу – трави навкруг виросли соковиті, зелені, зовсім не схожі на хирляві пустельні рослини, а в широке листя лопухів запросто загорнулася б людина.

Сяк-так обтрусившись, Лін почала міркувати, куди її занесло цього разу. Одне не викликало сумнівів: місце її теперішнього перебування – точна копія Храму Слави (за винятком деяких деталей на кшталт річечки), і якби літописи одноголосно не твердили, що раніше Трон Влади користувався шаленою популярністю, дівчина могла б вирішити: конячка перемістила її в минуле. Зважаючи на останні події, таке пояснення здавалось цілком прийнятним.

Але навколишнє середовище немов доводило: людей тут не було дуже давно!

Вода в річці виявилася напрочуд холодною, чистою і прозорою. Швидка течія миттю змила бруд, який спробувала відтерти з колін і ліктів Лін. Напитися вона не наважилась, розсудивши, що експериментуватиме, коли буде зовсім важко.

Сонце повільно рухалось до заходу, верболіз кидав довгі кострубаті тіні, м’яко розгойдувалися лопухи. Піднявся вітер, закружляв кілька листочків, зі стогоном заметушився серед пагорбів-будівель.

Лін рушила до споруд, щоб оглянути їх, поки ще засвітло. Проводити ніч біля річки не хотілося – хто знає, які тваринки ходять туди на водопій? Може, білі й пухнасті, але набагато ймовірніше – голодні й зубасті.

Вітер ніби збожеволів – зривав листя, жбурляв його прямо в обличчя, збивав з ніг, нещадно тріпав волосся, бився в стіни, відбиваючись глухим: «Ох-х-х…», із виттям залітав крізь вибиті вікна у храм.

Будівлі, врослі в землю і покриті товстенним шаром ґрунту, нагадували величезні могильні пагорби. Жодна з них не мала входу – час поховав двері під вагою землі й рослин. Більш-менш відкритими залишалися лише сам храм і та будова, яку Карі назвав сховищем для останків (принаймні розташовувалася вона на тому ж місці відносно святилища).

Роздумуючи, що гірше – Трон Влади чи штабелі кістяків, Лін вирішила: оскільки факт наявності там мерців точно не встановлено, треба подивитися самій. Якщо не пощастить, доведеться ночувати під кущами – живі сусіди все-таки краще.

У могильнику виявилися двері – частково завалена дрібним камінням і присипана опалим листям кам’яна плита, нітрохи не схожа на той круглий лаз, із якого вилазив стариган-«пророк». Судячи з усього, вхід недавно розкопували.

Ну, як недавно… Десятиліття тому.

Лін присіла навпочіпки, розглядаючи нерівну поверхню каменю. Здавалося, на ньому вибиті якісь малюнки, але це могла бути гра уяви. Дівчина обережно провела пальцем по особливо виразній тріщинці, яка нагадувала кінську фігуру. Теплий камінь ледь відчутно тремтів.

Позаду хтось голосно захрумтів. Лін обернулася, стукнувшись спиною в плиту, і скрикнула, коли «двері» подалися назад, завалюючись усередину будівлі разом із купою сміття. Невелика біла конячка, що налякала дівчину, задумливо жувала вербову гілку.

Друге падіння за день не поліпшило настрою, добре хоч вихід звідси не був проблемою – злежале листя розметалось підлогою, відкривши кам’яні сходи.

Косі промені сонця яскраво освітлювали шматок завішеної павутиною стіни. І кістки, вмуровані в неї… Очі почали звикати до напівтемряви і вихоплювати нові подробиці. Карі не помилився – ця будова використовувалась як загальний склеп. Ось тільки мерців тут ховали досить дивним способом.

Скелети виднілися всюди – на стінах, на підлозі, на стелі! Великі і маленькі, серед них траплялись навіть новонароджені крихітки… На деяких ще залишалося волосся і залишки одягу, а біля входу (надто близько до Лін) був прикутий висохлий кістяк, досі покритий шкірою. Широкі кайдани, покликані стримувати м’язистого головоріза, служили йому опорою, не дозволяючи впасти додолу і розсипатися на кісточки. Біле як сніг волосся повністю закривало обличчя.

Зовні голосно заіржав кінь. Склепом прокотилося зітхання.

Лін гірко пошкодувала про свою надмірну цікавість. Вона метнулася до виходу, але посковзнулась на прілому листі й стрімголов скотилася вниз, молячись, щоб не зламати хребет і не прожити останні хвилини в настільки жахливій компанії.

Обійшлося. Давнє сміття пружинило не гірше за пухову перину.

Побачивши біля обличчям чорні діри очниць черепа, Лін спробувала скочити, однак не втрималась на ногах і наткнулася на стіну.

«Вони переміщаються?!» – встигла подумати, перш ніж закричала від жаху, бо біловолосий мрець вп’явся кістлявими пальцями їй у плечі.

Кажуть, страх додає сил. Згодом вона не могла зрозуміти, як примудрилася вилетіти зі склепу з небіжчиком на спині і чотирма шматками каменю, що тяглися за ним. Кайдани в давнину були добротні, вирвалися з уламками стіни… І якою логікою керувалася, беручи зовнішність білявої красуні?..