Гра в чуже життя

Незнайомець розтиснув пальці тільки на березі річки і впав прямо у воду, яка покрила його з головою.

Лін потроху приходила до тями. Серце заспокоювалося, поверталася здатність мислити раціонально.

Задумливо подивившись на розпростерте тіло, вона невдоволено зітхнула. Зосередилась, повертаючи собі нормальний вигляд, і почала витягати «потопельника». Незважаючи на майже повну відсутність м’язів, важив він неабияк.

Руки-гілочки легко вискочили з широченних браслетів, ноги – теж.

Лін спробувала напоїти свою «здобич». Воду недавній небіжчик ковтав охоче, тому майнула блюзнірська думка скинути його назад у річку – щоб пив, скільки влізе. Майнула – і пропала, бо врятований (чи все-таки зомбі?) розплющив очі. Яскраво-помаранчеві, як сонце на заході…

– Гарненька… ах…

Лін вирішила – здалося. Діловито запитала:

– Ти – Дігавліро, бог Слави? Кивни, якщо так.

Він обурено прошепотів:

– Я – л-лег-ге-ндарний – н-неп-перевер-ршений – н-незнайомець! Дай руку…

Лін обережно доторкнулася до його долоні, настільки тонкої, що, здавалося, в ній не було навіть кісток. І одразу ж її руку стиснули лещата. А наступної миті в зап’ястя вп’ялися міцні зуби.

***

Сонце било прямо в очі. Якась комашка із завзятістю, гідною кращого застосування, намагалась відгризти палець. Біля самого вуха гудів джміль, незадоволений присутністю стороннього предмета посеред дрібних синіх квіток.

Але прокидатися не хотілось.

Потік води обрушився на Лін, змушуючи спішно підскочити, з обуренням налетіти на кривдника… І завмерти.

Такими вона уявляла ельфів, дивуючись, чому чорнявий улюбленець придворних дам Дісон належить до цієї раси. Лікар справляв враження людини – гарного пустоголового гульвіси, і лише іноді в ньому проскакувало щось таке… щось вічне і прадавнє. А цей…

Напевно, було неввічливо розглядати його, не кліпаючи, але коли ще випаде шанс на власні очі побачити не-людя? Не звичного вже метаморфа, не Дісона, а справжнього мешканця Дивного Лісу? В тому, що до людей незнайомець не мав жодного стосунку, Лін не сумнівалася.

Приємна висока фігура, гостре трикутне обличчя, тонкий ніс, пухкі губи… Сніжно-біле волосся, заплетене в кривувату косу, падало нижче колін, смаглява шкіра різко контрастувала з волоссям, а великі помаранчеві (навіть трохи червонуваті) очі дивилися здивовано і відкрито. Єдиний одяг невідомого – розмашисте листя лопуха, що утримувалося на талії за допомогою паска з трав, – викликав посмішку.

Лін не втрималася від сміху. Він теж заусміхався, демонструючи гострі ікла. Для неї весь гумор миттю зник.

Вона піднесла праву руку до очей. Так і є – на зап’ясті чотири крихітні шрами. Однакові. Попарно розташовані один навпроти одного.

– Що це? – прошипіла Лін, розмахуючи рукою перед обличчям невідомого.

– Вечеря. Була, – грубо відповів він. – А зараз буде сніданок. Нічого особистого, мила панянко, але мені треба терміново відновити сили.

Дівчина оторопіла.

– Ти… ви вампір?

Ікластий співрозмовник невдоволено наморщив ніс.

– Іноді мене так називали. Не змінюй тему. Мені необхідно поїсти, і я дуже сподіваюся, що наша співпраця буде добровільною і плідною. Не чекав, до речі, що ти виживеш. Перестарався я вчора, не заперечую… Не бійся, зараз я повністю себе контролюю! Дай руку.

– Навіщо тоді було мене будити? – Вона не поспішала протягувати кінцівку.

– Добровільно віддана кров дає вдвічі більше сил, а добровільно віддана кров чистої юної діви, народженої в рік Кривавого Руна, взагалі творить чудеса! – Вампір мало не облизувався.

– Це ти зараз про кого? – з підозрою поцікавилася Лін, визначившись зі звертанням – викати не-людю, який хоче нею поснідати, вона не збиралася.

Незнайомець здивовано поворушив темними вигнутими бровами.

– Крихітко, якщо ти не жертва для старого маразматика Дігавліро, то якого біса там робила?

– На екскурсії була! – різко заявила вона і відразу ж схаменулася: – Звідки ти знаєш про бісів?

Співрозмовнику це питання допекло.

– Не твоя справа!

Ікла вп’ялися у вену, немов розпечені голки. Лін здалось – вона закричала, хоча насправді не могла видавити ні звуку. А вампір зробив ковток, другий – і стрімко кинувся до води, то відпльовуючись, то затискаючи рота.

– Яка гидота!

Дівчина подивилась на свою руку і приєдналася до нього – з невеликих надрізів на шкірі кров не текла, в них застигав тягучий зелений «кисіль».

Згодом вони влаштувалися на березі для серйозної розмови. Ранки на зап’ясті Лін набули вигляду звичайних людських подряпин і не завдавали проблем. До того ж потроху згадувалися останні події вчорашнього вечора.

– То як тебе звуть, кровопивце? – глузливо запитала вона, розсудивши, що їсти її вже не будуть.

– Можеш називати мене просто Ланом! – Вампір аж роздувся в передчутті захоплених зітхань, які зазвичай супроводжували ці слова, бо ж головний герой більшості легенд континенту завжди викликав бурхливий ажіотаж і надмірний інтерес до своєї персони.

Ахів він не дочекався.

– І як же ти, Простолане, потрапив до склепу?

Лан коротко посміхнувся.

– Не так швидко, зараз моя черга. Як звуть тебе?

– Друзі називають мене Лін. Чому ти був прикутий серед мертвяків?

– О, це довга історія. Розумієш, моя тодішня ідеальна подружка поскаржилася на нудьгу в інтимному житті і запропонувала його урізноманітнити. Завела мене до скелетів, очі зав’язала, поцілувала, приголубила… Потім з’явився той клятий виродок Дігавліро і начепив на мене кайдани з драконячої сталі. Виявилося, він їх давно приготував. У стіну років сто вбивав для надійності, ще й павутиною замаскував перед моїм приходом. Плита стала на місце, а милий збоченець ще кілька місяців з нами сидів, спостерігаючи, як його помічниця помирає без їжі і води. Він частенько прилітав… бог, називається… Але склероз узяв своє і про мене забули. На щастя. Як ти тут опинилася, Лін?

Його розповідь довіри не заслуговувала, принаймні перша її частина, хоча…

– Мене приніс чорний кінь із білими смугами на боках, а в склепі випадково двері обвалилися. Ти той правитель Старилісу, що зник пів століття тому?

Лан скривився.

– Точно. Хто тебе прислав?

– Ніхто. Людські держави раді, що тебе нема, Дивний Ліс вибрав нового правителя. Кажуть, вони там міняються мало не щомісяця. Звідки ти знаєш про бісів?

– Я – чужий, задоволена? Як і ти, схоже… Що робитимеш далі?

Лін зітхнула і невизначено похитала головою.

– Треба подумати… Тут десь бігають двоє коней, можна спробувати їх зловити. Або почекаю друзів. Ти хочеш залишити своє повернення в таємниці?

– Поки що. Але потім влаштую грандіозну вечірку! Чому ти не сказала відразу, що з наших?

– З яких таких «наших»?

– Не прикидайся! Твоя кров захищена від родичів, її можна використовувати тільки для порятунку життя. Навіть маги не здатні на таке! Не дивуйся, у твої роки треба знати свою расу. Не віриш? Гаразд, дивись.

Лан ікласто посміхнувся і взяв її за руку.

Верболіз затріщав, випускаючи назовні синього тигра. Лін була вражена незвичайним кольором тварини й не злякалася, та й звіра вона як здобич не цікавила. Він перестрибнув через дівчину і кинув Лана додолу, покотив по схилу, приминаючи лозу і лопухи. Вони обидва шубовснули у воду, піднявши стовп бризок, однак злий клубок не розпався, а начебто ще більше переплівся. Вниз за течією повільно плив зелений одяг вампіра…

– Ні, крихітко, одну тебе не можна залишати ні на хвилину, – пролунав за спиною Лін голос Марка. – Де твоє благочестя? Де притаманна благородній дівиці скромність? Сидиш з голим мужиком, байки розказуєш, ручку дозволяєш собі цілувати. Не дивно, що у нашого хлопчини скипіла кров.

Вона радісно кинулася до нього і міцно обняла.

– Як ви мене знайшли?

– Йшли ми дні і ночі, стоптали п’яті чоботи, зносили десяті штани, продали єдину сорочку… а якщо серйозно, то наш котик всю ніч біг по сліду. Я ось думаю, може, його вабив запах слави? Адже це Проклятий храм, так? Той, де править Стадо? Лін, ти чому така спокійна? Зовсім не хвилюєшся за тих… рибок?

– Нехай випустять злість. Карі не дурень, на рожен не полізе, і другому підводникові проблеми зараз ні до чого. Марку, розкажи, будь ласка, про Проклятий храм.

– Та що там розповідати, – невизначено хитнув головою гвардієць. – Це ніби як перший Храм Слави. Справжній! Коли його збудували, прибув на відкриття заможний кочівник зі своїм головним багатством – стадом коней. І ворог його заклятий теж наспів – зі своїми кониками. Ясна річ, кожен з них прагнув знищити господарство іншого, але в один прекрасний день… точніше, однієї страшної ночі коні піднялись і об’єдналися в Стадо. Ніхто з паломників не вижив, їхні трупи потім без церемоній покидали в склеп і назвали цей храм Проклятим, адже як поклонятися богу-коневі? А богу-Стаду?

Побудували новий храм, точну копію колишнього. Принесли нормальну жертву – пророка Дігавліро. Ти не думай, що старий був дуже цінний. Пророкував він лише те, що збулося в минулому році, зате зарозумілість мав неймовірну. Трон Влади перенесли туди, а тут заради пристойності залишили дерев’яне крісло, що належало комусь із жерців. Коням байдуже, а паломники відвідували інше святилище… Сюди заглядали хіба що відчайдушні голови та «герої», які бажали отримати коня зі Стада.

Дурні! Їх приваблювала легенда про те, ніби таке вдалося самому Лану! Вважається, його Ураган – з Проклятого храму, і я в це вірю. Пам’ятаєш вчорашню конячку? Таких жеребчиків виводять у Клусі за подобою Урагана. Маги хоч і терпіти не можуть Дивний Ліс, але вигідну справу ніколи не проґавлять! Лін, а цей… з ким ти так невимушено розмовляла… він хто?

Лін подивилася на заляпаного багнюкою і листям вампіра (а точно вампіра?), якого все ще мляво тріпав Карі, і сказала:

– Якщо він не бреше, то наш друг зараз тицяє мордою в пісок самого Лана. І не питай мене, звідки тут взявся правитель не-людей, його поясненням я не вірю, щоб остаточно не втратити віру в людський інтелект. Слухай, поки вони там байдикують, давай заглянемо в храм? Самій мені трохи страшнувато.