Гра в чуже життя

***

– Ванісе! Чуєш?! Та прокидайся ж ти, старий пеньку! – Маг без особливої поваги розштовхував ногами брата, який заснув прямо на землі.

Той важко перевертався з боку на бік і ніяк не реагував на досить-таки відчутні стусани. Здавалося, зараз він живе там, уві сні…

– Ванісе! – набагато стурбованіше крикнув йому в саме вухо Ангас, перейшовши на дзвінкі ляпаси.

Ніякого результату. Молодший маг скривив губи. Нічого, братику, один засіб для пробудження такого сонька, як ти, ще жодного разу не підводив!

На Ваніса обрушився потік крижаної води… і одразу ж Ангас затріпотів у тугих кільцях чорного удава, який виник за бажанням «жертви». Він спробував розвіяти творіння брата, але будь-які заклинання робили змію сильнішою. Відчуваючи, що ось-ось задихнеться, Ангас прохрипів:

– Я знайшов її…

Плазун завмер.

– Брате, прокинься! Я знайшов чуж… чу…

Ваніс повільно, немов дійсно тільки прокинувшись, розплющив очі. Здивовано (і намагаючись не переборщити з подивом) подивився на Ангаса, майже схованого в чорних кільцях, докірливо похитав головою і клацнув пальцями. Змія пропала, а неабияк пом’ятий молодший брат гепнувся на землю, судорожно ковтаючи повітря.

Старший маг безцеремонно підняв його:

– Можеш говорити? Хто він?

Ангас очманіло похитав головою, за що заробив кілька енергійних ляпасів.

– Придурку! Ти можеш зв’язно висловити свої думки? – гарячкував Ваніс, необґрунтовано вирішивши, ніби молодший хоче виторгувати собі кілька митей життя.

– Принцеса. – Ангас швидко повертався до тями, адже такі події траплялися і раніше, про нестриманість старшого складали легенди. – Вона вчора двічі була у світі Зеліни. Чуєш, двічі!

– Звідкіля ти дізнався? – недовірливо перепитав брат, розтискаючи пальці. – Ти був там?! Признавайся, дурню, ти ходив до людей?!

Ангас нічого не відповів. Навіщо зайві слова? І так зрозуміло: новину про принцесу йому не сорока на хвості принесла. Це Динас умів розмовляти з будь-якою твариною, навіть риб розумів, а більше ні в кого з братів такого таланту не проявилося. Що ж до людей… Молодший із магів мав одну слабкість. Точніше, дві, але хто ж посміє назвати слабкістю сліпу любов до родини? А друга… Ангас не міг жити без спілкування. Він занадто довго вдовольнявся лиш компанією брата і, побачивши неподалік нових співрозмовників, не стримався.

Ваніс відвернувся, приховуючи ненависть, що проступила на обличчі. Дурний хлопчисько! Сьогодні він як ніколи раніше був близький до смерті. Нікчемний шматок м’яса, дивиться телячими очима. Брат! Та краще б він помер у дитинстві… Нездара! Він успадкував величезну силу, але майже не вмів нею користуватися. І не вчився! Радів, служачи резервом для єдиного брата, який колись не тягав його за вуха. Ха! Ванісу вже тоді було огидно бруднити об нього руки.

Щоправда, в ув’язненні Ангасу вдавалось розвіювати нудьгу… Але старший маг не збирався ділити цей світ з ким би то не було.

На жаль, припущення про чужу підтвердилось. Доведеться ще трохи «насолоджуватися» товариством братика. Користі від нього в майбутній справі – кіт наплакав, однак якщо використовувати його з розумом… як запас магічної сили, наприклад, або шпигуном… А потім знищити! Двом правителям не вжитись в одному світі, та й набрид він більше за умовляння богині.

***

Храм Смерті, де панував всезнаючий Рех, зустрів паломників замкненими воротами та браком стін. Це непорозуміння вирішилося досить швидко: виявляється, важкий замок мав повідомляти – Смерть звідси не вийде, а стін не було, щоб пілігрими не обманювалися, бо ж Рех не ходить крізь двері.

Всю дорогу Лін дрімала, зрідка прислухаючись до переказу Марком своїх нічних подвигів.

– Приладнав я, значить, білу ганчірку нашому імператорові на ґанок і почав скребтися у віконце, – торочив гвардієць. – Думаю, вийде, побачить… Вирішить, твій привид, і про… вибач, вирвалося! Він же вірить у всяку муть… А він, мерзота вінценосна, навіть не ворухнувся! Я і ногами стукав, і списом, потім дивлюся – хтось хламиду вкрав! Тут старий хрін прокинувся, виповзає зі скаргами. Ну і ну!

Розповіді метаморфа про його пригоди Марк так і не почув, як не намагався розговорити друга. Лін теж обмежилась коротким: «Ми поговорили з Зеліною і трохи зрозуміли одна одну».

Настоятель храму – веселий життєрадісний дідусь – особисто провів високопоставлених гостей до місць їхнього проживання.

Для імператора і принцеси підготували величезний будинок, куди, крізь задні двері, ввійшли і Крезін з Дісоном, і Марк із Карі. Місця вистачило всім – як зауважила Лін, Храм Смерті був доглянутішим, ніж Храм Життя, паломники не обходили його стороною.

Місцева бібліотека рясніла не старими рукописами, а актуальними для сьогодення творами. Що ж, третя безсонна ніч забезпечена… Плюс до всього – важкий вечір і чищення одягу, оскільки в храмі не було служниць, а обтяжувати слуг настільки делікатним завданням не хотілося. Вдягати запропоноване настоятелем вбрання, що нагадувало похоронний саван, – теж. Після того, що сталося в Храмі Життя, Лін збиралася носити те, в чому легко тікати і не соромно помирати.

«Цікаво, що б робила справжня принцеса, потрапивши в таку ситуацію? – міркувала вона, сяк-так орудуючи допотопною пральною дошкою. – Маячня якась… Та їй миттю б доставили з Влаї десятки суконь! Магія, портали, переміщення… Не розумію, чи то шановному таткові мої проблеми тільки в радість, чи він чекає, поки я прийду з поклоном… Ну-ну, нехай чекає! Може, чого й дочекається! Ех, даремно я стираю пальці до крові! Треба б припертися на церемонію в чому є, і нехай би Його Величність червонів за нечепуру-доньку. Може, зрозумів би, що ми в одному човні».

***

Ранок почався незвично тихо і неметушливо. Ніякого поспіху, наказів, послань імператора… Лише у дворі походжав безжурний настоятель. Помітивши Лін у відіпраному до кришталевої чистоти, але недосушеному вбранні, він ще більше розцвів і запитав, енергійно потираючи лисину:

– Дорога принцесо, чи не підкажете, коли почнеться обряд? Я чомусь був упевнений, що на світанку. А ви як гадаєте?

Дівчина запевнила його, що вважає так само, і вони навперебій почали дивуватися відсутності інших учасників. Довго обурюватися не довелось – незабаром компанія поповнилася обома хранителями. Розгублено оглядаючи подвір’я і зашторені вікна імператорської кімнати, Карі припустив:

– Може, всі вже там?

Схоже, такий варіант настоятель не розглядав. Трохи засмутившись, він видав свою здогадку:

– Напевно, це ми проспали. Ходімо, а то хоч би без нас не почали…

Метаморф мав рацію – перед величною спорудою Храму Смерті йшли активні приготування до церемонії. На відміну від Храму Життя, де від бажаючих узяти участь в обряді (або хоча б одним оком поглянути) відбою не було, тут були присутні лише ті, без кого ритуал не мав би сенсу – імператор Веллійської імперії, його незмінні радники, король Грайт із сином, їхні хранителі, а також невелика група ентузіастів, для яких доторкнутися до Смерті – буденне заняття.

Що найдивніше – паломництво до Реха процвітало, але свої дари, прохання чи подяки люди (а зрідка – не-люди) передавали тільки через жерців і ніколи без важливої причини не входили до храму. Мало кому хотілося спілкуватися з богом Смерті.

Храм нагадував величезний склеп зі стінами з чорного каменю і масивними залізними дверима, прикрашеними позолоченим вінком зі сріблястою стрічкою. І жодного зображення Реха! Лише на даху гордо розправляв крила стерв’ятник, виліплений настільки майстерно, що Лін спочатку сприйняла його за живого.

Настоятель просто, як звичайним купцям-солдатам-найманцям, пояснив суть обряду (раптом хто ще не в курсі?): спочатку принц, а потім і принцеса разом із охоронцями входять до храму і просять Реха явити милість, показавши в Дзеркалі Таємниці – головному артефакті святилища – секрет душі прохача. Якщо бог зглянеться, треба покликати свідків, які переконаються: чорних планів у майбутнього можновладного подружжя немає. А якщо вмовити Реха не вдасться, то… треба просити краще!

Першим досліджувати невідоме вирушив Геданіот, за яким зигзагоподібними перебіжками рушили його хранителі. Лін тихо зітхнула – ось кого охороняли по-справжньому! І, між іншим, людського в гартонських хранителях проскакувало дуже мало.

Принца не було майже годину. Натовп нудився, король Грайт нетерпляче поглядав навколо, немов шукаючи винного. Його явно дратувала присутність метаморфа, і нехай у злочині Карі ніхто не викрив, ярлик «не-людь, про якого попереджала сама богиня», залишився.

Малдраб Четвертий теж проявляв деяке нетерпіння, хоча проблеми Гартона хвилювали його найменше. Імператор мріяв, щоб день минув тихо, спокійно і мирно, а в умовах масового нервового стану сподіватися на це було самообманом. Тим паче, Дісон (друг, називається!) вже розмірковував про те, що відбувалося за залізними дверима, і за кожну із версій Грайт подарував би мотузку, гак і досвідченого ката.

Ельфу підтакував Марк (здружилися, зрадники!). Метаморф, як і Крезін, розсудливо тримав язика за зубами, а ось принцеса… тьху ти, двійник… Малдрабу постійно здавалося, ніби вона балансує на тонкій межі, намагаючись і не порушувати звичаї, і діяти на власний розсуд. Це злило Його Величність усе менше і менше, але постійно бути в напрузі і чекати сюрпризів від свавільної дівки?.. З іншого боку, Маргалінайї поки нічого не загрожувало, і заради цього імператор погоджувався терпіти дрібні незручності.