12.2
***
Принц повернувся до життя на диво швидко – у Лін ще розходилися перед очима темні кола, а він уже схопився, підхопив її на руки і кинувся до Серця.
У центрі лабіринту їх зустріли всі, хто відправився в це паломництво заради сумнівного задоволення супроводжувати вінценосних осіб. Як вони встигли дістатися сюди раніше? Точно не плутаючи лабіринтом.
У Марка голова обмотана чиєюсь білою сорочкою. Він п’яно спирався на Дісона. А, ось чия сорочка! Що ж, після прогулянки в розхристаному камзолі ельф не скаржитиметься на брак жіночої уваги – он як потягнулися до нього дві молоденькі красуні з оточення імператора.
Карі мішком висів між гартонськими хранителями. Побачив Лін, рвонувся до неї, але одразу ж знітився – картина «Гартонський принц рятує веллійську принцесу» навряд чи залишила когось байдужим.
А потім життя перестало здаватися дівчині низкою коротких епізодів і час потік як звичайно.
– Сину, ти врятував наречену! Розкажи ж нам про цей подвиг! – імовірно, Грайт навіть в дитинстві, просячи молока, висловлювався пишномовно.
Геданіот покосився на «врятовану» і утримався від хвалебних промов на свою честь. Малдраб Четвертий відкрив було рот, щоб підлити олії у вогонь, але на передньому плані з’явився Варласт. Лін уже майже встигла забути про нього, вирішивши, що він став спостерігачем і залишив учня напризволяще. Краще б він дійсно тільки дивився!
Вказавши на метаморфа, Варласт безбарвним голосом заявив:
– Ти порушив клятву свободи.
Марк миттю роздратувався:
– А я?!
Не удостоївши його навіть поглядом, колишній хранитель продовжив:
– Нехай впаде ганьба на весь твій рід, жалюгідний відщепенцю! Відтепер і довіку не бачити тобі того, чим ти так необачно поклявся. Рабство буде твоїм покаранням!
Тут уже не могла не виступити Лін:
– Про що це він? Батьку, Каріман служив мені вірно і гідно, і клятви він не порушував. Невже я буду змушена продовжити Шлях лише з одним хранителем, який страждає від важкої рани?
Імператора теж не очікував звинувачень на адресу Карі, але взяти слово він не встиг.
– Ваше Високосте, мені шкода, що я дозволив безвільному рабу стати хранителем. Щоб загладити свою провину, я сам охоронятиму вас, принцесо. А мій молодший брат Дарласт замінить пораненого.
«Дозволив! Ти ж наказав йому зайняти своє місце! І про брата тоді не згадував», – подумала Лін і вперто заперечила:
– Вони не порушували ніякої клятви.
– Світла принцесо, доблесний… е-е-е, Маркан, обороняв вас ціною власної крові і був переможений. Його провини в тому немає. А мерзенний Каріман поклявся, що не дозволить пролитися жодній краплі вашої крові. Чи я помиляюся? – вкрадливо поцікавивсь опонент. – Що ви пам’ятаєте?
Гартонці напружилися. Король зробив погрозливе обличчя, принц показував якісь знаки з-за спин мовчазних хранителів. Імператор заплющив очі. А Лін зрозуміла – якщо вона скаже правду, дійсно почнеться війна. Тому що їй повірять. Тому що гартонська Сила Вогню для Клуса – що кістка поперек горла. Тому що їм усім потрібен хоч крихітний привід!
– Я подряпалась об гілку.
– Ось! – урочисто підтвердив Варласт. – Каріман порушив клятву! Нікчемний, що ти скажеш на своє виправдання?
Карі мовчав. Лін із жахом усвідомила – він вірить у цю нісенітницю, вірить у свій злочин! А ще вона запідозрила, що весь спектакль наставник метаморфа затіяв з однією метою – затягти того в неволю.
«Що ж у тобі такого особливого, Карі? Чому ти потрібен як мінімум трьом – Зеліні, Варласту і… мені?» – промайнула крамольна думка.
– Не забріхуйтесь! «Ні краплі крові не проллється зі злого наміру»! Чи вважаєте, що тутешні кущі мають інтелект і подряпали мене не випадково? Гей! Що ви робите?!
Метаморф-старший вправно надів на руку учня (напевно, вже колишнього…) широкий золотий браслет. Другий такий же, схоже, замикався на зап’ясті «власника».
Карі не протестував. Здавалося, він взагалі втратив волю, та й життя в ньому відчувалося не більше, ніж у кам’яного Серця. Але ж він опирався самій богині!
– Віддай зброю, рабе!
Страшні слова змусили Лін здригнутися.
Вона не знала, звідки взялося таке сильне неприйняття рабства, але, коли імператор одного разу назвав її рабинею, дівчина зірвалася на погрози. Нездійсненні, треба визнати, однак вагомі. А чути, як людина (тьху, не-людь, річ не про те!), яку метаморф поважав і вважав мало не батьком, звертається до нього як до бездушного предмета, було боляче. Дуже боляче!
Невже цей безсердечний тиран, що тягнув загребущі руки до чужої зброї, мав щось спільне з мудрим чуйним наставником, якого згадував Карі?
Маячня!
– Марку, в ім’я нашої минулої дружби, передай це, – Карі простягнув клинок гвардійцю, – принцесі.
– Нічого собі! Ми посварилися? Тю, я й не помітив. Що ж ти сам не передаси? Гаразд-гаразд, не кривися, мене цим не налякаєш, тільки щелепу вивернеш. На! – це вже стосувалося Лін. – Обережніше, він важкий.
Вона задумливо оглянула меч, зловила злісний погляд Варласта і запропонувала:
– Шановний, – таким тоном зазвичай вимовляли слово «гидота», – невільники продаються. Назви свою ціну, мерз… доблесний. Веллійська принцеса заплатить за можливість продовжити паломництво з надійними хранителями. Згоден?
О, вони прекрасно зрозуміли одне одного! Але скидалося на те, що Варласт усе своє довге життя мріяв обзавестися рабом-співвітчизником. Чи у них там, на Римаї, такі стосунки – буденність?
– Пані, ваші хранителі не виправдали покладеної на них довіри. Повірте, ми з братом – найкраща охорона.
– Тільки мій батько має право призначати хранителів, – холодно зауважила Лін. – Я ж поки пропоную викупити у вас раба. За ціну, названу вами. Марку, дай перстень, – попросила вона. – Шановний, це, – дівчина розкрила долоню, – теж залишить вас байдужим?
Старовинний золотий перстень справив на Варласта несподіване враження. Його очі вмить втратили штучну людяність і полізли на лоб. Нижня щелепа, навпаки, впала вниз. Не в змозі видавити ні звуку, він тремтячими руками клацнув на зап’ясті Лін другий браслет і похитав головою у відповідь на запропоновану плату.
Дівчина тихо прошепотіла вбік Карі:
– Не переживай, коли всі розійдуться, знімемо їх.
Метаморф її оптимізму не поділяв. Як і Малдраб. І Грайт.
Зап’ястя немов обпекло льодом. Лін помахала рукою, згадуючи клуську змію, що причепилась у цьому ж місці. Але браслет не кусався. Він втискався у шкіру! Трохи часу – і від нього не залишилося навіть сліду. У метаморфа спостерігалася та ж картина.
– Що за дідько? – здивовано поцікавився Марк.
– «Кайдани покори», – просвітив неуків Дісон. – Вони виготовляються попарно – браслет панування і браслет підпорядкування. Або не браслет, а інша дрібничка. Раб приречений довічно виконувати абсолютно всі накази господаря, оскільки зняти «Кайдани» неможливо навіть методом позбавлення від частини тіла, на якій вони були закріплені. Це перевірено експериментально, тому не раджу перевіряти ще раз. Я міг би стверджувати, що «Кайдани» – універсальний спосіб цілковитого поневолення, але у них є один маленький недолік – вони не діють на родичів.
Прекрасно… Що називається – з вогню та в полум’я! Ні, слухняний слуга – річ корисна і в господарстві потрібна, проте друг набагато дорожчий. І господарства немає! А якщо серйозно – Лін жахнулася перспективі стати рабовласницею.
До слуг вона ставилася байдуже. Служать одні люди у інших, гроші за це отримують або натуральну оплату – так ніхто ж нікого насильно не тримає! Васалітет, дотримуваний у Старилісі, теж її не зачіпав – все більш-менш добровільно і змусити підлеглого йти проти совісті законними методами неможливо.
Рабство… Лін ненавиділа це слово! Людина з правами меблів… Але раб може повстати! Він має шанс (крихітний, щоправда) втекти, і можливість (ще меншу, якщо чесно) викупитися. «Кайдани покори» відбирають у нього надію. А життя в безнадії – всього лише існування…
Повністю зануритися у відчай дівчина не встигла – повелителі, розсерджені неувагою до їхніх персон, запропонували принцесі і принцові скоріше закінчити обряд, бо присутні втомилися і хочуть відпочити.
«Прямо б сказали, що вам набридло стояти і вислуховувати чужі драми, якщо можна швиденько закінчити офіційну частину і розбігтися до тутешніх жриць!» – Лін ледь стримувала роздратування, що рвалося назовні.
Довелося зробити крок до каменю.
Вона до останнього намагалась не думати, на що прирікає себе, торкнувшись реліквії разом із принцом. Але особливого вибору не було – погодилася ж на пропозицію імператора, не вникаючи в деталі. Втім, якщо б і знала подробиці, все одно довго б не заперечувала – жити ж хотілося… І тепер, притуляючи руку до Серця, Лін розуміла – нічого змінити не можна. Пов’язані навіки…
Так, доля любить пожартувати! На жаль, почуття гумору у неї злегка садистське і прорізається зазвичай невчасно.
Тверда шорстка поверхня каменю була теплою, немов його встигло зігріти сонце, що недавно піднялося. М’яке сяйво пронизувало долоню, надаючи їй синювато-червоного відтінку. І нічого більше не відбувалося!
Поруч стояв Геданіот. Лін не дивилася на нього, але відчувала його присутність майже шкірою.
– Ти могла вбити мене, – почула тихі слова.
– Так.
– «Кайдани» не діють на родичів, – для чогось нагадав він.
Лін повернулася до принца, здивована останнім зауваженням. Навіщо стверджувати очевидне, якщо це не допоможе? Вона Карі не мати, не сестра, не дружина, навіть не наречена або коханка!
Гартонець тримав руку над Серцем, не торкаючись його.
– Ти згодна з ціною, принцесо?
Так, вона була згодна! Ще й як згодна! І такого благородства від Геданіота не очікувала. А як поставиться до цієї ідеї метаморф, Лін взагалі боялася подумати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!