22.2
***
Метаморф злився. Він був ображений на весь білий світ (і всі інші світи включно), що не заважало йому виконувати прямі обов’язки хранителя, тобто сидіти біля Лін і чуйно прислухатись до навколишнього середовища. Саме прислухатись, оскільки очі його від самого повернення із-за Стіни Одкровень вперто не бажали відриватися від землі. Дівчина спочатку намагалась розворушити хлопця, потім залишила це невдячне заняття: не маленький, захоче – сам скаже.
Можливо.
Вони розмістилися біля великого брудно-жовтого валуна, одну сторону якого омивали води Світли. Тонкий струмочок біг між каменів, ніде не затримуючись, несучи свої води Морю Сплячих. У тіні округлого каменю майже не відчувалися пекучі промені сонця, що хилилося до заходу.
З того місця, де сиділа Лін, виднілась долина, заставлена створеними водою, вітром і сонцем фігурами. Там, в низині, неспішно походжали двоє: братик Геданіота і якийсь зовсім сивий чоловік.
Вім на кожному кроці прикладав руки до серця, охав і ахав, розмовляв сам із собою, раз у раз звертався до співрозмовника. Його супутник ішов цілеспрямовано, уважно оглядався, ніби щось шукав. Ось він несподівано жваво як для свого віку підскочив до чогось, що зацікавило його, але одразу ж засмучено похитав головою – ні, не те…
Лін так захопилася його пошуками, що навіть відклала книгу, зі сваркою винесену з тутешнього монастиря. Важкий том називався «Сказання земель Серединних, нині Храмовими названих» і був збіркою переказів, поширених у цих місцях задовго до побудови Його Храму. Половина фоліанта була написана прадавньою мовою ельфів, а друга являла собою невмілий переклад першої частини. До кожної історії додавались ілюстрації, на деяких малюнках Лін впізнавала місця, в яких побувала.
Вім і його знайомий майже дійшли до протилежного схилу долини, продовжуючи щось вишукувати. Їхні фігури то ховалися, то знову показувались поміж каміння, перетворившись на невеликі чорні цятки. Якби Лін не спостерігала за ними від початку, нізащо б не здогадалася, що серед кам’яного нагромадження нишпорять люди.
Нарешті рух цяток припинився. Невже вони знайшли те, що шукали? Дівчина примружилась, але обраний ними валун нічим не відрізнявся від тисяч своїх побратимів. Відлуння донесло віддалений стукіт молотка.
Поряд пролунало незадоволене бурчання. Лін повернула голову, боячись припустити, що утне метаморф.
Той уже завершив перетворення на тигра. Колір тварини як і раніше був синім – Карі пояснював, що в майбутньому обов’язково створить достовірний образ, а поки краще не експериментувати з вивченим ще в дитинстві виглядом. Біля хранителя лежали шматки одягу, довгі кігті вп’ялись у твердий ґрунт, під гладкою шерстю напружилися м’язи… Однак метаморф чомусь зволікав, переводячи мерехтливий погляд то на «принцесу», то на долину.
«Не хоче залишати мене одну» – здогадалась Лін і наступної миті зробила те, чого ніяк від себе не очікувала: застрибнула тигру на спину, обхопила руками товсту шию і приготувалася до польоту.
«Марк на ньому їздив, йому не важко, я не впаду» – подумки повторювала Лін, завмираючи від страху.
Карі виявився вкрай незручною «конячкою» – блискуча шерсть ковзала і, незважаючи на міцно стиснуті пальці, дівчина відчувала: ще трохи – і вона з’їде набік, а то й просто впаде. Довгі стрибки віддавалися порожнечею всередині, вітер свистів у вухах, очі сльозились, не встигаючи стежити за зміною ландшафту.
Поїздка закінчилася несподівано швидко. Метаморф різко зупинився, піднявшись на задніх лапах (Лін боляче врізалась підборіддям у його маківку) і видав утробний рик. Сивий чоловік випустив із рук невеликий молоток, яким довбав камінь.
Ні, не камінь!
Серед валунів він зумів відшукати справжній витвір мистецтва – скульптуру, що зображала шістьох воїнів у натуральну величину. Час неабияк потрудилося над статуєю, але не стер безлічі дрібних деталей, які доводили: це зовсім не жарт природи.
У кожного з воїнів висів на шиї металевий медальйон, ніби упаяний в камінь. Саме прикраси й намагався виколупати чоловік. І, здається, з однією він досяг успіху.
– Хто тебе послав? – звуки, що виходили з пащі тигра, лише віддалено нагадували голос Карі.
– Н-ніх-хто…
– Брешеш! – перервав його метаморф. – Ти людина. Ти не міг сам знайти Зрадників. Віддай артефакт!
Чоловік зацьковано озирнувся на Лін, немов шукаючи підтримки, але вона вдала, ніби розглядає пейзаж. Вандалів дівчина не любила, «чорних» археологів – теж. І якщо зазвичай спокійний Карі розлютився, справа серйозна.
Не отримавши співчуття, чоловік тремтячими руками взявся за руків’я, що стирчало з-за його плеча.
– Я маг, дурню! – Він разюче змінився. – Все трохи не так, але мені вже байдуже!
Біле волосся зметнулось за вітром, кремезна постать наповнилася силою, багряний щербатий меч вилетів із піхов… І світ спалахнув пурпуром! Лін подумала, що варто, напевно, ухилитися… тільки клинок летів нереально швидко, а вона ніби загрузла в густому багрянці…
Дівчина бачила лютий оскал сивого, розгублену фізіономію Віма, пульсацію лезі… і не могла поворухнутися. Сліпучий спалах змусив її зажмуритись, а потім гримнув оглушливий тріск – і мана розвіялася.
Перше, що кинулося в очі, – рука, яка судорожно стискала руків’я звичайного меча. Рука, що лежала на землі в калюжі крові.
Сивий маг сидів навпочіпки, притискаючи покалічену кінцівку. Над ним із закривавленою мордою височів Карі, явно збираючись відгризти ворогові ще й голову. Лін подумала, що не зможе його зупинити, навіть якщо б вона хотіла це зробити… і що не завадило б поставити нападнику деякі питання.
– Благаю, принцесо! – Хлопчина, про якого вона зовсім забула, гепнувся на коліна і поповз до неї, не помічаючи, що залишає за собою кривавий слід. – Благаю!
Лін стало погано. Щоб хоч якось стримати нудоту, вона відвернулась і заплющила очі. Дві худі чіпкі руки обвилися навколо її ніг, змусивши злякано обернутись і зло зашипіти на хлопчиська:
– Це ще що таке?! Встань негайно! Пусти!
Він не послухався, хіба що розтиснув руки, але лише для того, щоб зручніше було розмазувати сльози на запиленому обличчі:
– Пожалійте, принцесо! Це мій… тобто наш… він трохи того… ми його бережемо… доглядаємо… його мама… він не хотів… Клянусь, принцесо! Благаю… Не треба! Це я недогледів! Покарайте мене!
Лін схопила його за плечі, змушуючи піднятися. Не було причин не вірити гартонському бастарду – в божевіллі нападника вона і сама не сумнівалась.
Дівчина повернулася до метаморфа, запитально підняла брову. Той задумливо оглянув свою «здобич», для чогось принюхався і невпевнено уточнив:
– Лін?..
Вона зітхнула.
– Віме, а він дійсно маг? Тобто справжній чи лиш має силу?
Хлопчина старанно закивав, стверджуючи незрозуміло що.
– Ти його давно знаєш? – допитувалася Лін.
– З дитинства! Ми завжди разом! – прозвучало щиро.
Для себе вона вже визначила роль нападника – ненормальний маг, напевно опікувався хлопцем з дитинства, а потім сувора матуся з Храму Війни приставила його синочкові в охорону. Такий всюди небезпеку бачить і прагне оборонити дорогоцінне дитя.
– Якщо я помічу його біля принцеси – вб’ю, – попередив Карі. – Постарайся, хлопче, щоб твій друг не потрапляв мені на очі. Та не ридай ти, він же маг, руку нову відростить.
Коли вони повернулись до покинутої книги, Лін запитала метаморфа, чому він так розсердився через ту скульптуру.
– Зрадники, – хрипко пояснив Карі, – найвідоміша група проклятих до Останньої війни. Вони були розбійниками, що зрадили свого отамана. Їх перетворили на камінь. Колись вони пограбували капище тролів і винесли звідти шість медальйонів, які приховували своїх власників від людей. Є легенда, що якщо сплавити всі медальйони, їхній господар стане невидимим і для людей, і для не-людей. Тут залишилося лише п’ять… Ти, звичайно, не могла бачити Зрадників, але, повір, вони як живі.
В «Сказаннях…» Лін знайшла ту легенду. Переклад був залитий чорнилом – уже висохлим, та на вигляд як свіжим. Метаморф абияк переклав-переказав давній варіант.
Лін не сказала, що бачила і Зрадників, і медальйони, але вперше серйозно задумалася щодо своєї раси.
***
– Це ти винний! – Ваніс тицьнув недавно відновленим пальцем у брата. – Ти! Ми як домовлялися? Як, я питаю?! Я шукаю – ти прикриваєш! Я нападаю – ти прикриваєш! Я перемагаю – ти здих… прикриваєш! У-у-у! Дурна твоя голова, невже ти настільки вжився у роль, що забув про свої обов’язки?! Телепню, чому ти не прибрав метаморфа? Прокляття! Ні, це я винен! Поклався на недоумка! Ну, що скажеш на своє виправдання?!
Ангас потупився, не в змозі витримати палаючий погляд старшого брата. Він гостро відчував провину, проте було дещо… щось, що захопило його настільки, що він знехтував обов’язком.
– Ми не були готові.
Від цих слів Ваніс роздратувався ще більше:
– Не готові, кажеш?! Це війна! Потрібно завжди бути насторожі! Запам’ятай, дурню, завжди! – Його руки аж літали, виплітаючи хитромудрі фігури, що застигали в повітрі. Деякі з них час від часу піднімались у небо і розчинялися в блакиті. – І чому замість жалібного скиглення ти не прибив їх на місці?! Вони ж навіть не відчули в мені магію!
Старший маг уже перейшов до підготовки другого пункту свого плану. Не-люди! Як же він їх ненавидів! Стариліс зникне з лиця землі дуже скоро, треба лише знищити його суть. Знищити ліс! Ще тиждень напруженої роботи – і на сході не залишиться жодного деревця…
Не-люди відразу кинуться на землі людей. Людським арміям не перемогти озлоблених тварюк, що втратили дім, але жалюгідні пародії на магів, ті, що називають себе клусьцями, підуть у бій. І нехай! Хай винищують одне одного, а потім з’явиться добрий чарівник, що врятує залишки людей, і вони в подяку… або через інші обставини… погодяться, що кращого правителя годі й шукати. Радіс же… Рідна кров, як-не-як, невже не порозуміються?
– Він міг убити тебе! За мить до власної смерті! – перервав приємні роздуми Ваніса сповнений обурення голос брата. – Нащадки Первісних відчувають спрямовану магію! Хіба воно того варте, брате? Вони б померли, а й ти – теж. Занадто висока ціна, не думаєш? – Ангас осікся, зрозумівши: якщо б вони помінялися тоді місцями, старший не вважав би ціну надмірною. – Крім того, в дівчині немає магії. Зовсім, – уточнив він, бачачи здивування співрозмовника. – Тобто вона для нас не небезпечна і сенсу ганятися за нею нема, адже…
– Як це немає магії? – перебив його Ваніс, припинивши своє заняття. – Вона чужа!
– Не більше ніж у якій-небудь селянці, – розвів руками молодший брат. – Тільки особисті якості… спадковість, можливо… І щось дивне… Як відлуння або веселка після дощу. Розумієш? Але того, що ми називаємо силою, у неї немає, присягаюсь! Ходімо вже звідси. Ти ж зможеш чаклувати і в цивілізованіших місцях?
Біловолосий задумливо поворушив губами, щось підраховуючи.
– Упевнений? – похмуро запитав, закінчивши розрахунки.
– Угу!
– О, то тобі пощастило. Знищиш спершу метаморфа, потім дівку. Нічого винаходити не треба, зробиш звичайні «Жорна», з них вистачить. І постарайся повернутись, ти мені ще знадобишся… Хе, братику, небезпечна чужа чи ні – має ж вона розплатитися за стільки наших невдач?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!