Гра в чуже життя

Його Храм побудували біля витоків Світли – найдовшої річки континенту, яка починалась у кам’янистій пустелі і поступово наповнювалася водами численних приток. У Море Сплячих вона впадала повноводним потоком, яким регулярно ходили кораблі навіть із Грея, столиці Гартона. Веллійські та клуські торговці теж частенько привозили товари – і отримували чималий прибуток. Часом в дельті річки кидали якорі й не-люди.

Однак судноплавною була лише гартонська частина Світли, а біля храму річка скидалася на дощовий струмок, що стрімко оббігав великі валуни.

Легенди стверджували: раніше, ще до побудови першого з Дванадцяти храмів, річка витікала з великого солоного озера, яке іменувалося Морем. Пізніше воно зникло, залишивши після себе низину, повну каміння. Багато з цих каменів мали химерну форму, в якій вгадувалися дракони, василіски, зубасті риби і… люди. Так, тут завжди можна було побачити якогось менестреля, що черпав натхнення в дивовижних фігурах!

Його Храм збудували з місцевого жовтуватого каменю. Згодом будівлю облицювали блискучою золотистою плиткою, стіни зсередини завісили килимами, розфарбували брудно-жовті статуї. Він вважався головним богом, найсильнішим і наймогутнішим.

Мати-рабиня не дала Йому імені, подарувавши свободу. І прирекла на вічну самотність – безіменні вважалися ізгоями і навіть між собою не спілкувалися. Вони були поза законами людськими і божими – їх просто не існувало як особистостей. Від недоброзичливців тих, хто не мав імені, рятувала репутація диких звірів, бо ж відомо: коли нічого втрачати, борються до останнього.

Каста безіменних збереглася до сих пір. Все ще були невільники, які хотіли для своїх дітей нехай і сповненого небезпек, зате вільного життя. Діти ізгоїв поповнювали їхні ряди, бо ж серед знедолених зрідка теж траплялися пари.

Він став богом і ніколи не шкодував про це. Навіть ті, хто забив його камінням біля Стіни Одкровень, спокійно зустріли старість – бог не мстив. Як не парадоксально звучить, але Він почав насолоджуватися життям лише після смерті. Не було більше плювків у обличчя і виплеснутих на голову помиїв, не було лайки за саму його присутність… Він дістав повагу і владу. Ті, хто ніколи б не удостоїв його поглядом, не вважали за сором впасти перед Ним на коліна.

І Він був справжнім богом. Не могутнім створінням, прив’язаним невідомими силами до конкретного місця, а тим справедливим і мудрим покровителем, про заступництво якого сам мріяв із дитинства. Богом, якому молилася б його мати, якби вона була ще жива…

Він ніколи не карав. Тільки милував.

Тому що Стіна Одкровень відкривала перед людиною такі глибокі і жахливі потемки її душі, що впору повіситися без втішних слів того, хто відав людською совістю.

***

– Отже, немає сенсу просити тебе залишитися? – підсумувала майже дводенну суперечку Лін.

Суть полеміки полягала в тому, що дівчина категорично противилася участі метаморфа в майбутньому обряді. Він і так ходив як у воду опущений, і пускати його до реліквії, що пробуджує совість, було б не по-людськи. Втім, Карі мав власну думку з цього приводу, яка разюче відрізнялася від поглядів Лін, і прислухатись до її порад не збирався. А Марк просто висміяв аргумент «душевні муки».

Метаморф неуважно кивнув, явно думаючи про щось своє. Та й пізно вже було повертати назад.

Шумена і Дімап (Головна жриця і Головний жрець Його Храму) заговорили разом, не збиваючись ні на один звук.

– Хранителі, візьміть Шукачів за руки, – в їхніх байдужих голосах не проскакувало навіть тіні емоцій.

Хлопці сумлінно вчепилися в долоні підопічної – кліщами не відірвати. Лін скосила очі – збоку з мученицьким виразом на обличчі терпів таке ж свавілля Геданіот. Вона трохи поспівчувала йому, адже воїну не личить ходити, немов малюкові на прогулянці. Та ще перед підлеглими… Ні, ясна річ, усі розуміють, обряд є обряд, але в майбутньому принца чекало чимало смішків за спиною.

– Шукачі, заплющте очі, – напевно, так вимовляли б слова зомбі, відповідаючи на запитання некроманта.

Лін злегка примружилась, справедливо розсудивши, що ритуалу байдуже, а от їй невигідно зустрічати невідоме в повній темряві. Тим паче, стояли вони обличчям до Стіни, і цей факт спричиняв неприємні асоціації.

Біля принца виникло невелике перешіптування – його хранителі наполягали на точному виконанні інструкцій. Лін подумки посміхнулася – своїх супутників вона встигла відучити від настільки трепетного ставлення до правил. Навіть Карі лише запитально хмикнув і не озвучував дурні питання.

– Хранителі, заплющте очі.

Тепер настала черга хлопців старанно вдавати (цікаво, перед ким таким заклопотаним дотриманням традицій?), ніби опущені вії означають зімкнуті повіки. Зате Геданіот зміг підморгнути Лін без докірливих стусанів у спину – його охоронці звикли виконувати накази.

– Шукачі, зробіть крок уперед. Хранителі, зробіть крок уперед.

Лін здивовано подивилася на жовтувато-сірий камінь перед очима. Зробити крок уперед? Це означає, так вдаритись головою, щоб совість прокинулася?

Принц теж вагався, розглядаючи комах, що виповзли погрітися на сонечку.

Дівчина зітхнула (на що не підеш заради країни і свого існування?) і повільно рушила вперед, пообіцявши собі – тільки до дотику каменю. Кроки бувають різні! Однак її нога не зустріла жодного опору. Лін на мить заплющила очі, дивуючись, і розплющила їх у справжніх джунглях.

Величезні дерева закривали кронами небо, їхнє коріння випиналося із землі скам’янілими зміями. Зі щілин товстої кори тяглись до сонця якісь рослини, вкриті дрібними пахучими квітками. Зверху звисали ліани, чіпляючись за дерева блідими щупальцями. Земля була дуже вологою, її покривали крихітні червонуваті пагони, а в повітрі витав легкий запах тління. Нечисленні сонячні промені насилу пробивалися крізь зелень і висвічували невеликих комах, що діловито сновигали туди-сюди. Здалеку долинали крики невідомих тварин і затихали голоси жерців:

– Шукачі, лише знайшовши одне одного, ви повернетесь назад. Хай допоможе вам Він.

І Лін з хлопцями залишилися посеред дикого світу, в якому знайти принца здавалося важче, ніж голку в стозі сіна.

– Дивна якась у мене душа, – задумливо поскаржилася Лін. – Я вважала її цивілізованішою. І привітнішою. Та й відкритішою теж…

Єдине, що трохи втішало, – брак підліску в цьому дивному місці. Звісно, молодий підріст і кущі все ж росли, але вільно ходити поміж стовбурів дерев, ухиляючись від ліан, було можливо.

Лін сподівалась, що тут немає павутини і павуків. Ех, ось вилізе якась потвора, покрита рожевим панциром, з півсотнею очей по всьому тілу і акулячими щелепами, – і думай, чи то воно розумне і намагається познайомитись, чи йому хочеться їсти.

– Лін, не рухайся, – тихо попросив-наказав Карі.

Марк до болю стиснув її руку, навряд чи розуміючи, що робить. А потім дівчина помітила причину такої поведінки. Вона занадто виразно уявила собі страшного монстра і не звернула уваги на його появу наживо. Величезна тварина, яка виднілась попереду, настільки нагадувала вигадану, що Лін запідозрила себе в передбаченні.

Метаморф повільно висунувся на передній план і затулив її від монстра. Ставши навшпиньки, вона визирнула з-за його плеча й потерла пом’яту гвардійцем руку. Позаду Марк пошепки згадував чиїхось матерів і їхнє минуле.

Павук (чи це створіння гріх називати настільки звичайним словом?) не рухався, немов вирішуючи, що робити – дати драла від дрібного, але чисельного супротивника, чи перевести ворога в категорію «обід». Напевно, він дійсно роздумував, пориваючись рушити вперед – і одразу ж відступаючи назад, присідаючи як перед стрибком – і випрямляючись.

Лін чула, як швидко билося серце гвардійця і повільно – Карі, проте не відчувала свого. А тварина все зволікала… Може, вона взагалі травоїдна і лише намагається грізним виглядом прогнати небажаних гостей, які вторглися на її територію?

Ніби на підтвердження цієї гіпотези павук почав вгризатись у стовбури дерев.

– Марку, потроху відходимо назад, – розпорядився метаморф, взявши кермо влади в свої руки.

«Тільки б у павутину не вскочити», – подумала Лін, однак вимовити це не встигла – гвардієць зашипів, заплутавшись у рожевих нитках, яких мить тому за його спиною не було.

Далі йшли тихо, щоб не накликати на свою голову ще якусь місцеву тварюку. Марк роздратовано матюкався, зчищаючи залишки павутини, а «принцесу» не покидало відчуття неправильності довкілля.

Вів метаморф. Лін сумнівалась, що він знає, куди йти, але нічого не говорила. Яка різниця? Ні вона сама, ні гвардієць не змогли б вказати правильний напрямок.

Потроху переляк від зустрічі з рожевим павуком минув, і дівчина почала уявляти, яких ще потвор міг виростити цей світ. Наприклад, ведмедя розміром як невеликий пагорб або орла, що з легкістю утримує в пазурах вівцю. Хоча ні, місцева овечка теж відрізнялася б габаритами. Птахи можуть виколупувати із землі дощових черв’яків, схожих на пітонів. А змії…

Додумати їй не дали.

– Будемо обходити? – діловито поцікавився Карі, пригальмовуючи біля пагорба, зарослого, як не дивно, не деревами, а жорсткою бурою травою, що досягала колін.

– Так, – рішуче заявив Марк і, не чекаючи відповіді Лін, звернув праворуч.

Рушили, обходячи перешкоду по периметру, і наткнулися на очі. Величезні, більші за дитину, вони дивилися на світ похмуро і сумно, час від часу обмахуючись схожими на опахало віями. До цих очей додавалися відповідного розміру зуби, ніс і всі інші частини гігантського ведмедя, що розлігся посеред лісу. Ворожості звірюка не демонструвала, лиш дивилася вперед і навіть не рухалась.

Лін підняла очі до неба. Так і є, якийсь птах тягнув у дзьобі довгого гада. Але цього їй здалося мало для твердої впевненості в своїй здогадці.

Дерева попереду розступилися, витягаючи коріння із землі і пересуваючись на нове місце. Звільнений простір зайняв чорний дракон із червоним гребнем. Він пустив у небо ефектну стрілу полум’я, змусивши хлопців потягнути Лін в укриття за товстим стовбуром, красиво зігнув шию і застиг у картинній позі. Потім почав стрімко змінювати забарвлення – синій-червоний-жовтий-зелений-фіолетовий-рожевий… і несподівано зніс яйце, разом із яким розтанув у повітрі.

На його місці з’явилися три гамаки і круглий столик зі всілякими стравами й напоями.

– Відпочинемо? – запропонувала Лін.

На неї подивились як на божевільну і м’яко направили в протилежний бік.

Вона обурилася:

– Невже ніхто ще не зрозумів? А так?

Навколо метаморфа закружляв рій вогників, складаючись у слово «Фантазія».

– Світ мрії? – недовірливо перепитав Марк.

– Світ фантазії! – оголосила Лін. – Справжня мрія тут навряд чи здійсниться, зате уявити можна що завгодно.

– То це ти придумала павука і ведмедя? – Гвардієць не приховував здивування. – Навіщо?

– Я тоді думала, аби щось таке не вилізло з кущів, – і воно з’явилося, розумієте? Це все брехня про совість! Той, хто сюди потрапляє, опиняється в полоні власних страхів, адже він згадує свої гріхи, і вони нагадують про себе. Вбивця не чекає, що його жертва прийде до нього і заговорить про прощення, чи не так? Він жде відплати – і вона приходить. А потім з’являється добрий бог і допомагає гріховній душі звільнитися від вантажу совісті. Як бридко!

– Але чому? – спитав метаморф. – Винуватець карається власною уявою. По-моєму, це справедливо.

– Справедливо?! А як бути з тими, хто нічого поганого не зробив, але кому на кожному кроці ввижаються кошмари? Раптом хтось у дитинстві розбив мамину улюблену чашку і досі через це переживає? Уяви – потрапляє він за Стіну, а тут давно покійна матуся махає ременем! І нехай цей Він зніме тягар з душі, неприємний осад залишиться на все життя! Людина думатиме: раптом саме та чашка була сенсом життя його матері? Справжнім злочинцям, навпаки, простіше. Вони отримали прощення – і можуть планувати наступне лиходійство, знаючи, що завжди можна прийти сюди, трохи злякатись і очистити совість. Що не кажіть, а мені тут не подобається!

– Як на мене, все досить непогано. – Марк, недовго думаючи, заглянув у найближчий глечик. – Ей, а де випивка? – засмучено запитав він.

– А що ти хочеш? – з посмішкою поцікавилася Лін.

– Червоного з Ландара, велику пінну ванну, кілька красунь для компанії і м’яку постіль про всяк випадок.

– Лише це? – удавано здивувався Карі.

– Все інше побажай сам! – великодушно дозволив гвардієць і, не втримавшись, розсміявся.

А потім плюхнувся у ванну, яку Лін мстиво придумала прямо під ним. Навколо Марка заплескалися три дівиці лялькової краси.

Карі торкнув дівчину за плече.

– Напевно, нам варто відійти?

– Тільки недалеко, добре? Раптом сюди нагряне Геданіот зі своїми фантазіями?