ГЛАВА 2.1. Про минуле та сьогодення
/Минуле легше засуджувати, ніж виправляти.
Лівій/
***
Худий чубатий хлопець років вісімнадцяти лежав на оббитому коричневою парчею дивані і неспокійно ворушився уві сні. Навряд чи тому, хто вперше його зустрів, могло спасти на думку, що він не набагато молодший за самого Лана. Та й не залишилося в цій темниці інших людей, крім них із братом.
Першому магу снився незвичайний сон – настільки яскравий і реалістичний, що Ангасу здавалося – це спогади…
Той день! Той проклятий день! Ні, та перша година, коли він зрозумів, що здатний захистити себе…
Ех, якби цього ніколи не було!
Вони готувались до обряду. Збиралися попрощатись із дитинством і стати чоловіками. Четверо нескладних підлітків, абсолютно несхожих один на одного… Двом із сім’ї пощастило пройти випробування минулого року. Чомусь маг чітко бачив лише себе та Ваніса, старшого на кілька хвилин брата…
Четверо… І двоє «дорослих». Тоді вони ще трималися разом.
Навпроти – здоровенні сини старости, двоє мельникових нащадків і ковалеве «дитя» в оточенні давно одружених братів. Вони показують пальцями і регочуть, обзивають «приблудами» та «підкидьками». Ангас розуміє – ніхто з дорослих не стримає нахаб, не накаже їм замовкнути… А спробуєш заткнути їхні роти силою – залишишся винним. Не любили в поселенні тих, хто хоч чимось відрізнявся.
Староста виходить вперед, і розмови стихають. Він щось говорить, але поки його ніхто не слухає, всі знають слова ритуалу напам’ять. Четвертий рік поспіль повторювані слова. Ех, колишній вожак завжди розповідав щось нове, давав слушні поради молодим і не мав улюбленців, а цей…
Маг застогнав уві сні, відчувши крізь століття, як йому не вистачає сім’ї. Навіть тепер. Діда, баби… Шкода, матері він майже не пам’ятав. А як же гірко було тоді! Батько ніколи не мав у односельчан ні авторитету, ні любові, та й вважався трохи не від світу цього.
Слова ритуалу сказані. Тепер чекають випробування…
Фарс!
Ангас скрипнув зубами, знову переживаючи розпач, що охопив його, коли староста знехтував священним жеребом і сам вибрав пари. Все просто – двоє міряються силою, витривалістю, вправністю, і переможець вважається чоловіком. Просто – якщо суперник не важчий за тебе вдвічі, не вищий на добру голову… Але бажання перемогти допомагає не тільки в казках! Принаймні для людини, чиєю прабабцею була німфа.
Як же закричав ненависний противник, коли в його тілі разом переламалися всі кістки!
Немов у реальності Ангас відчував той найперший, невпевнений і відчайдушний спалах магічної сили, поки не усвідомив, що справді почув знайому магію. Магію неймовірної потужності, відгомін якої зумів проникнути в їхню з братом темницю. Якби не сон, він би нічого й не помітив.
Там, у вільному світі, жила лише одна людина, що мала магію Перших. Радіс! Але що ж змусило його застосувати таку силу?..
***
Коли людина бачить те, чого в принципі бути не може, вона думає – сон. І все ж дівчина знала, що не спить, бо ж не можна заснути стоячи, та ще й вітаючись… З ким? Чому пам’ять відмовлялася видавати деталі?! Хоч би ім’я своє згадати!
Якщо версія зі сном відпадає, другий варіант – галюцинація, але які причини? «Не перевчися, дитинко», – хто це сказав? І коли? Та й не мають глюки бути такими послідовними!
Переселення душ? Ха, душа не переноситься разом зі спортивними штанами, кросівками, курткою… І з тілом.
НЛО? Ні, гуманоїдів дівчина уявляла по-іншому і точно без рослинного оздоблення, хоча… Жертва експерименту?! Паралельний світ? А як же Врата, переходи, портали, телепорти тощо?
Невтішний висновок напрошувався сам собою: якщо в один момент ти перебуваєш… Де, до речі? А в наступний, без будь-яких проміжних стадій, – у вежі з царем, ельфом і цим… квітковим – дуже навіть імовірно, що ти бачиш психіатра і санітарів. Найнеприємніший – і найочевидніший варіант. І якщо вже марення, то тільки за власними правилами!
«Нехай все стане нормально… Нормально… Нормально…» – повторювала вона, тікаючи з цього кошмарного місця.
Сходи, що вели на свободу, мали сімдесят дві сходинки, але дівчина навіть не захекалася і, акуратно зачинивши двері на виході, спробувала непомітно забратись подалі.
Ага, спробувала.
Всі (працівники, охоронці?), хто досі стояв, задерши голову, і прислухався до звуків, що долинали з вежі, втупилися в неї. Переглянулись. Нарочито недбало почали відводити очі, а потім досить спритно розбіглися хто куди. Підійшов якийсь солдатик, чемно схилив голову.
– Ваше Високосте, дозвольте вас супроводжувати!
Незнайома мова, проте зрозуміло кожне слово. І не солдатик це, а воїн. Може, занадто молодий, але, безсумнівно, не новобранець. Приблизно одного з нею росту, сухорлявий, зі світлим волоссям і, здається, сірими очима. На ньому чомусь обладунки, хоча арени поблизу не видно. Як з картинки.
З якої ще картинки?! Стоп!
Дівчина постаралась опанувати свою міміку. Високість! Боже, зараз вона скаже щось по-своєму, по… По якому?! А він дивиться спокійно, ніби ця Високість так тупить постійно і пики корчить кожного дня.
– Принцесо Маргалінайє, ви йдете на прогулянку?
Вона поспішно кивнула і задумалась, що такий кивок означає тут. Напевно, все-таки згоду, оскільки провідник продовжив:
– У сад, до вашого улюбленого ставка?
– Так! – Це було ризиковано, однак не можна ж постійно спілкуватися за допомогою жестів.
Жодного подиву:
– Прошу за мною, принцесо, вас ніхто не потурбує, – рівний безпристрасний голос, але щось не так, щось відчувається мало не в повітрі, щось…
Ненависть? Чи приреченість?
А краєвид за сірими стінами вежі відкривався неймовірний. На величезному майдані шуміли чотири… ні, п’ять величних фонтанів, що зображали щось дуже знайоме, хоча подробиць розгледіти не вдавалося.
«Я ще й погано бачу. Зовсім весело», – майнула неприємна думка.
Прямо за майданом виблискував золотом купол приземкуватої будови – не інакше як місцевого храму. Праворуч височіла фантастична споруда, яка складалася з безлічі різнокольорових башточок, балкончиків і підвісних містків. Якщо це дійсно був, як спершу подумалось, королівський палац, або царський терем, або щось на кшталт того, – хм, уряд тут, схоже, цікавий. Чи у них демократія? Ні, її ж назвали Високістю!
За палацом і навколо нього виднілась якась зелень, оточена кам’яною огорожею. До неї вони і прямували.
У товстій стіні була дірка, закрита легкими дерев’яними дверцятами. Ні замка, ні засувки… Солдат штовхнув двері. Відійшов убік, звільняючи прохід, і…
Головний веллійський сад нікого не залишав байдужим! Ледь помітна стежина петляла повз рослини, які в природі навряд чи могли співіснувати.
«Мою б маячню якому-небудь ботаніку!» – мимохіть подумала дівчина.
Вишні ділили територію з яблунями, пальми нависали над карликовими деревцями півночі, ліани обмотували тонкі стовбури молодих берізок… І безліч метеликів – як блюдце, кавова чашка або менших за копійку. Однотонні, строкаті, з кількома парами ажурних крилець, напівпрозорі, волохаті – найрізноманітніші!
У кущах бадьоро шурхотіли дрібні тваринки, але на очі не показувалися – знали, чого очікувати від людей. Птахи ж і не думали ховатися. Навпаки, вони мало не сідали на голову і тріщали без спочину. Воно й зрозуміло – вільні істоти, для яких огорожа не перешкода, а деталь пейзажу, можуть бути необережними.
Щось, що нагадувало казкову жар-птицю (або пофарбованого в рудий колір павича), повільно спланувало на стежку і попрямувало вперед, змушуючи прилаштовуватися до свого кроку. Воїн змахнув рукою. Ніякого ефекту. Він потягнув меч із піхов.
– З глузду з’їхав?! – Сильний поштовх відправив солдата в кущі, а дівчина, шарахнувшись від зброї, втратила рівновагу і сіла на стежину.
Фарбований павич розвернувся і застрибнув їй на коліна. Спробував клюнути в ніс, почав смикати ґудзик… Дзьоб у нього був міцний, як у папуги, а очі великі, виразні і вирячені точнісінько як у хлопця, що вилазив із заростей.
– Ваша Високосте, це небезпечно! – Від його незворушності не лишилося й сліду.
– Я сама розбираюся зі своїми ворогами. Захочу – гладитиму, захочу – пір’я висмикну. – Втриматись від сміху було важко, та й нічого розумнішого на думку не спало, але від принцеси, напевно, зобов’язані стерпіти навіть це.
«Виявляється, я люблю тварин. Хоч щось радує. Ще б ім’я згадати…» – нав’язливо лізло в голову.
З птахом на руках дівчина швидко попрямувала вперед. Ззаду почулися квапливі кроки – солдат явно прагнув зайняти колишню позицію. Ось він м’яко ковзнув плащем по гілках… на пів кроку попереду… Павич, мабуть, згадав, що він – птаха, і вирішив політати. Розправлені крила вдарили повітря, полум’яний вихор метнувся вперед! І знову: меч – поштовх – приземлення в кущі.
Дівчина майже пожаліла свій супровід: менше ніж за п’ять хвилин двічі наступити на одні й ті ж граблі – тут потрібен особливий талант. З іншого боку, нащо кидатись на невинну пташку, особливо після того, як принцеса заборонила?
Точніше, та, кого він вважав принцесою.
«Як же від нього відчепитися? Треба швидко звідси тікати!» – ця розумна думка раз-у-раз висувалася на передній план, затьмарюючи навіть побоювання щодо душевного здоров’я.
Стежка закінчилась несподівано: мить тому мелькала перед очима строката зелень – і раптом відкрився чистий простір. Невеликий ставок, оточений старими вербами, ледь вміщував безліч водоплавних птахів, серед яких виднілися як звичайні качки і гуси, так і лебеді, і навіть самотній фламінго. Але найголовніше – тут чувся шум міста! І від ставка до огорожі росли, здається, справжні ялинки, а не безглуздий бамбук. Це був той шанс, якого дівчина чекала від саду.
Серце забилось як шалене від думки, що задумане не вийде.
Секундочку! Якщо поміркувати раціонально, у хлопця-гвардійця явно порушена координація, оскільки він легко падав від несильного удару. До того ж на ньому повний комплект обладунків (крім шолома), в яких особливо не побігаєш. Дівчина не знала, як справи зі швидкістю у неї самої, але, здавалося, якщо докласти зусиль, від броньованого переслідувача втекти можна запросто. Відвернути б його увагу хоч на хвилину, а то дивиться, як охоронець в музеї на цінний експонат! Злякати птахів у ставку? До речі, Бог любить трійцю, чи не так?
Ближню половину водойми оточував невеликий бар’єр. Присівши на нього, було б зручно кидати корм у воду або милуватися природою.
Дівчина опустилася на край бар’єра, спиною до ставка. Гвардієць застиг поруч.
– Я тут довго буду. Сідай, втомишся, – вимовила вона, надавши голосу максимум приязні.
Сказала, і сама відчула, що від такого запрошення він швидше залізе на найвищу ялинку. Щоправда, це теж було б непогано.
Як не дивно, солдат потоптався на місці, потоптався, та й примостивсь неподалік.
Відмінно!
– Гарний ставок, як вважаєш? Тільки шумно дуже. – Відстань між ними скоротилася вдвічі.
– Принцесо, ви ж говорили, ці звуки заглушають усе зайве. – Для відповіді супутник повернув голову і, виявивши «принцесу» занадто близько, почав потроху відсуватися.
– Зайвого нічого не буває. – Її долоня ковзнула по блискучому наплічнику, торкнула гладко поголену щоку. – Ти вважаєш, там є щось непотрібне? – Кивок убік ставку.
– Я… а… ні… тобто, звичайно, все як треба…
– Ні, поглянь уважніше, раптом я щось пропустила?
Ймовірно, в цьому світі принцеси діяли на солдатів як удави на кроликів. Гвардієць слухняно повернувся до качок – і полетів до них же.
«Тільки б не потонув у залізяках!» – а подальші думки стосувалися виключно свободи там, за стіною.
«Ялинки» і справді тяглися до самої огорожі. Замість колючок вони мали м’які тоненькі листочки, але гілкувались як справжнісінькі ялини, то б пак зручно для лазіння. І дерево-мрія знайшлося: старе, могутнє, та й виросло воно поруч із огорожею.
Дівчина озирнулась. Ніде нікого. Майнула думка, що, можливо, солдатику потрібна допомога, проте її витіснила інша, більш нагальна: «А мені хто допоможе?».
Перша гілка подолана, далі справа пішла швидше. Галуззя у «ялинки» хоч і товсте, вузлувате, а потріскувало і гнулося при кожному русі. Висота невелика, але все одно страшно!
Ще трохи – і дівчина опинилась на стіні. За нею кипіло бурхливе життя міста, і зістрибнути вниз, не потрапивши під копита коней, колеса численних возів або просто під ноги людей, що ходили, бігали, шкандибали, навіть повзли (а чи людей?..), було проблематично. І стирчати на огорожі, привертаючи увагу натовпу, не хотілося.
Вона вирішила почекати. Ще трохи… Ось цей проскочить… Нехай пройдуть ті вояки зі списами… О, зараз!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!