13.2
– Ти кмітлива, рьяско. – Зеліна вийшла із-за зеленої стіни, штовхаючи перед собою напівзнерухомленого Варласта. Схоже, для управління чоловіками вона мала універсальний засіб. – Ми не ділимося одне з одним історіями своєї появи тут, але можу сказати точно – ніхто з нас не опинився у храмі добровільно. Сподіваюся, хлопчики не розчаруються, якщо я зізнаюся, що більшість богів знайшли безсмертя випадково.
Коли відбудовували старі капища, виникла необхідність у людських жертвах. Спочатку в хід ішли перші-ліпші, і це призвело до безлічі несподіванок. Наприклад, Літо[13] – взагалі дитина! А незабаром люди помітили, що в храмах з’явилися могутні сили, і в наступних святилищах жертв підбирали за певними параметрами. Рех раніше був некромантом, по силі рівним Радісу, і ставати сутністю теж не планував… Храм Смерті довго стояв пусткою, хоч він і найстаріший серед Дванадцяти Храмів. Неважко здогадатися, що Лівайя в минулому… правильно, світлячок, вона тримала бордель. А я… я мала жагу до життя.
Лін, ти звинувачувала мене в жорстокості і мстивості? Повір, це лише вершина айсберга! Колись я була балуваною татковою донькою, яка звикла до розкоші. Потім – цінною, але безправною іграшкою, подарованою побожним батьком відбудованому Храму Життя для молінь. За час, проведений там, я почула безліч визначень того, чим мені довелося займатися, однак молінь серед них точно не було…
Одного разу, після особливо винахідливих паломників, мій напівтруп скинули в Озеро. І навіть у такому стані я дуже хотіла жити! Я померла… а потім відродилась як богиня – наділена могутністю і прив’язана до свого світу. Як же я шкодувала, що ті, хто прирік мене на вічну самотність, померли не від моєї руки…
Рьяско, тобі цікаво, чому я раптом вирішила розповісти історію свого життя? У мене є їдея. Ти пов’язана з ним, – Зеліна вказала на метаморфа, – Кайданами покори, і з цим нічого не можна вдіяти. Будь-яке твоє бажання він виконає беззаперечно, навіть якщо ти подумаєш вголос. Ти зненавидиш і його, і себе, і всіх навколо, але ніхто не зможе тобі допомогти. Люди – не іграшки, пам’ятаєш? Якщо ж хлопчина займе моє місце в храмі, ніякі Кайдани на нього не подіють. Він отримає свободу, ти скинеш тягар із душі, а я знову зможу жити серед людей. Визнай, мала, Храм Добра в цьому жорстокому світі потрібен більше, ніж Храм Життя. Подумай, не гнівайся передчасно. Я навіть готова відповісти на твої запитання.
Питання у Лін виникло одне-єдине:
– Чому ти питаєш мене? Ось же Карі.
– Дурне дівчисько, він не зробить нічого без твого наказу!
Присутні дружно з цим не погодилися.
– Чому? Зробить, – запевнила дівчина.
– Зеліно, здається, ви трохи запізнились. Або я поспішив із благородством, – пояснив Геданіот.
– Я сам можу вирішити! І, між іншим, я давав клятву хранителя, – спростував свою неспроможність метаморф.
– Красуне, все вищесказане дуже цікаво і пізнавально, але абсолютно марно, – підсумував Марк.
Богиня розгублено озирнулася:
– Я знаю, як діють Кайдани! Я випробувала це на собі!
– Прийміть мої співчуття, пані, – чемно звернувся до неї принц, – проте магія покори неможлива серед родичів.
– Родичів?! Яких ще родичів? Вона – чужа!
– Тихіше, тихіше, – спробувала заспокоїти руду Лін, не бажаючи, щоб та в роздратуванні вибовкала її таємницю. – Ми доторкнулися до Серця і тепер ніби як рідні. Але дякую за турботу! Слухай, Зеліно, а зараз же ти не прив’язана до храму? Як це?
– Я можу залишати Храм Життя на одну десяту доби! І час скоро закінчиться… А ти відчайдушна, мала! Я б не ризикнула пов’язати життя зі слугою, тим паче з не-людем. Наречений не проти?
– О, я дотримуюся досить широких поглядів на взаємини в родині, – посміхнувся Геданіот. – До того ж платонічне кохання – така нудьга… Нехай тішаться, поки можна. А навіщо ви привели другого метаморфа?
Богиня глянула на Варласта і скривилася.
– Цей, з дозволу сказати, чоловік, уявив, ніби чимось мене зацікавив. Ха! І він підглядав за вами. Ніяк не збагну, що тепер із ним робити.
Лін вважала наставника Карі досить привабливим чоловіком і не зрозуміла, що саме здивувало Зеліну, але план подальших дій із його участю вона намітила одразу.
– Відпусти його, нехай котиться на всі чотири сторони. Об таку мерзоту гидко бруднити руки… Вибач, Карі. Втім, до нього ще залишаються питання, хоча він навряд чи погодиться на них відповісти.
Руда струснула пальцями:
– Він тебе теж дістав? Забирай!
Варласт «розморозився» і мовчки рушив геть. Лін же відчула величезну злість. На себе!
Міркувала вона недавно про помсту, список першорядних ворогів складала, а довелося зіткнутися віч-на-віч із підлим зрадником – відразу ж відступила. Руки їй, бачте, бруднити гидко… А цей гад знайде нового учня, якого обдурить так само і одягне на нього Кайдани в упевненості, що покарання не буде. Адже хто посміє? Метаморфа вбити важко, а досвідченого і навченого – майже неможливо.
Але хто говорить про смерть?..
Як би Лін себе не переконувала, вбити людину на холодну голову вона не могла. Ось у люті або в розпачі – можливо! Принаймні стоячи на попелищі в Храмі Життя, вона відчувала, що без роздумів всадила б кинджал у будь-якого кривдника, проте ті тинялися десь в іншому місці.
Але за зраду треба відповідати, чи не так? І якщо хтось вважає, що вічне рабство з рук наставника не те саме, що й ніж у спину, то нехай він свою думку засуне собі в одне місце! До речі, ніж у спину… Непогана ідея!
Лін опустила очі на мисливський ніж Геданіота, який вона все ще стискала. Метаморфа важко вбити, еге ж? Але Карі зізнався, що біль вони відчувають як люди.
«Ні. Не роби цього. Ні!», – майнула раціональна думка.
Це ж самогубство! Варласту досить махнути рукою, і від «принцеси» місця мокрого не залишиться. Але в душі вирувало обурення, що гнало побоювання геть, залишаючи одну лише лють.
Перехопивши рукоять зручніше, Лін підхопилася з землі і пішла навздогін метаморфу.
– Варласте, зачекайте!
Ніякої реакції.
Повірити в його раптову глухоту було важко, і вона вирішила, що йому начхати на якусь там принцесу. А також на богиню, принца і навіть колишнього учня. Втім, дівчина теж не відчувала особливої поваги до владних і божественних персон, проте вона хоча б приймала їх до уваги, бо ж ці вищі істоти мають тонку і раниму натуру, яка, якщо їй щось не сподобається, придумує витончені кари.
– Куди ж ви? Я хотіла поговорити про вашу підлу поведінку, – швидким кроком наздоганяючи Варласта, тараторила Лін, відчуваючи надзвичайну легкість у всьому тілі і дивуючись власній нерозсудливості. – Розумієте, коли б’ють у спину, це не тільки боляче, але й прикро. – Цілковите ігнорування переконало її в правильності плану. – Ось так, наприклад!
Широке гостре лезо легко увійшло в його тіло. Вдарити в спину Лін не наважилася, обрала місце трохи нижче і значно образливіше, в якому не було життєво важливих органів.
Свідки цього божевілля дружно ахнули, і Лін зрозуміла: ніхто з них навіть подумати не міг, що вона здатна на таке. Але картати себе було пізно… Та й сцена з Кайданами покори досі стояла перед очима, відкидаючи всі крики совісті.
Противник завив дурним голосом і рвонув вперед, немов підстрелений олень. Відмахуватися від нападниці він і не думав.
За кущами піднялась і опала земля. Лін вражено відсахнулась, а на галявину виметнулася понівечена до невпізнання людина, і лише знайомий кинджал, що стирчав із її тулуба, доводив: це – Варласт.
Підле відчуття, що змушувало світ гаснути після погляду на краплю крові, відключилося, і врятуватись від спостереження агонії напівмертвого тіла Лін не змогла.
Позаду хтось тихо зойкнув, осідаючи на землю. Геданіот, який в розумінні Лін звик і не до таких видовищ, позеленів і судорожно стримував шлунок, що рвався на свободу.
Карі підхопив те, що мить тому було Варластом:
– Учителю! Ти можеш, учителю! Ти розповідав… Ну ж бо, учителю! Благаю…
Регенерувати той не міг. Або не хотів. Або не встигав… У будь-якому разі жити йому залишилося недовго.
Лін, тремтячи, спробувала уявити, що могло спричинити такі каліцтва. На місці метаморфа людину б розмололо вмить. Людину… Але ж принц ішов тим же шляхом! І Зеліна з Варластом.
Карі притискав до себе наставника, захлинаючись від ридань і не звертаючи уваги на публіку. Лін розуміла метаморфа – про проступки єдиної рідної людини на її смертному одрі не згадують. І ще вона усвідомила – немає злочину, за який було б прийнятне таке покарання.
/14. Літо – богиня з Храму Неба./
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!