ГЛАВА 24.1. Про зміни та мрії
/Людина, яка відчула вітер змін, має будувати не щит від вітру, а вітряк.
Стівен Кінг/
Як і стверджував принц, незабаром мощена камінням дорога перейшла в ґрунтовку, зарослу споришем і подорожником. Потім і вона звузилася, перетворившись на вузьку стежку посеред поля. Місцева дітвора трималася на віддалі – схоже, хтось нарешті пояснив їм правила поведінки.
– Далі мало хто заходить, – із сумом вказав на ледь помітну стежину Шо. – Боягузи повертаються від річки, сміливіші досягають кінця кам’яної дороги, найвідчайдушніші з боєм прориваються по головах наших дітей… І всі шукають Літо. Наче про нас, Дітей Сонця, вже зовсім забули в Головному світі…
– А чому ви розмовляєте як ми? – несподівано осмілівши, запитав Вім.
– Мій народ вийшов із вашого світу, тому і мова одна. За тисячоліття дещо в ній змінилося, але основи залишилися ті ж. А принцеса, до того ж, має дар Розуміння.
– Який дар? – зацікавилась Лін.
– Розуміння, – повторив Шо. – Ви розумієте сенс сказаного іншою мовою і можете висловлюватися будь-якою мовою – вас зрозуміють. Принцесо, ви не знали?
Дівчина невизначено похитала головою. Не зізнаватися ж, що вона вважала свої лінгвістичні здібності заслугою магії, яка перенесла її у цей світ за бажанням імператора?
Дар… Цікаво, звідки? Адже Лін вже отримала один подарунок від Реха! Чи, якщо поглянути правді в очі, другу сутність можна назвати її не-людською половиною? Справжньою нею? Лан говорив щось про кров… І Вогнище Істини не показало її призначення. І…
«Я людина!» – всупереч здоровому глузду винесла Лін остаточний вердикт і пообіцяла собі не придумувати дурниці. Хоча б до наступних дивацтв.
– Що трапилося? – тихо, не привертаючи загальної уваги, запитав Карі.
Вона здригнулась. Еге ж, метаморф відчуває настрій!
– Ти налякана.
Цінне спостереження!
– Я злякалась, але нічого не сталося.
Карі не прискіпувався. І слава Богу! Тільки порадників зараз не вистачало…
А десь глибоко в душі копошився маленький черв’ячок сумніву.
«Я людина! Чужа!» – Лін дійсно в це вірила.
Поки що вірила… Але усвідомлювала: для спростування цього факту потрібно зовсім небагато зусиль.
***
Селище Дітей Сонця розкинулось навколо великого озера з прозорою водою. Від цієї водойми відходили викопані канали, що вели до кожного «дому» – широкого навісу, єдиним призначенням якого був захист від негоди. Підлогу заміняла скопана пухка земля, зволожена каналами. Під деякими навісами виднілися молоді паростки – вочевидь, місцеві новонароджені.
Більшість дорослих покидали роботу і дивилися на гостей з неприхованою цікавістю. Серед них були як «чоловіки» і «жінки», так і особи похилого віку, що вже втратили свої пелюстки і ледь утримували зморшкуваті обличчя на тонких висохлих стеблах.
Шті і Шо привели паломників на великий майданчик біля озера, де встигли зібратися важливі персони поселення. Лін здивувалась: приходу гостей раділи тільки провідники. І перше запитання аж ніяк не сприяло знайомству.
– Я – вождь Дітей Сонця. Моє ім’я – Дьюж. Навіщо ви завітали до нас, чужесвітці? – приголомшила їх неприкритою ворожістю невелика, проте неймовірно задерикувата «квітка».
Лін розгубилася. Взагалі-то Шті обіцяла урочисту зустріч… Чи тут заваедено ставити питання в лоб?
Дівчина приготувалась видати щось настільки ж прямолінійне, але її випередили. Принц зневажливо відмахнувся від вождя як від набридливої мухи:
– Ми повз проходили, на дивину різну дивилися. Вас уже побачили, будемо повертатись… Так, мила?
Лін не відразу зрозуміла, що звертався Геданіот до неї. Ні, йти геть вона не хотіла!
– Розкажіть про свій народ, вождю, – запропонувала, не припускаючи, чим може обернутись прохання.
Дьюж позеленів від злості. Здавалося, він зараз лусне, не знайшовши, як виплеснути лють.
– Ти сама зізналася, що вивідуєш таємниці мого народу? – поцікавився оманливо спокійно. – До Хейсо!
У натовпі пробіг подих чи то подиву, чи невдоволення. Деякі аборигени несміливо запротестували:
– Це ж гості…
– Ми чекали гостей…
– А пророцтво…
– Ми ж хотіли в Головний світ…
Шті і Шо стояли осторонь. В їхніх очах застиг такий жах, що було зрозуміло без слів – від невідомого Хейсо краще триматися подалі.
Чи від Дьюжа?..
– Замовкніть! – пролунав над натовпом голос вождя. – Пророцтво говорить про гостей, а не про шпигунів. Чи ви забули, як прагнули люди захопити наш Сонячний світ? Їм потрібні наші родючі землі, повноводні річки, величні ліси. Наші жінки…
Його полум’яну промову обірвав знущальний голос Марка:
– …точно нікому не потрібні, хіба що імператору в звіринець. – Гвардійцю було байдуже, що його слова образили і привітних квіток. – Ваші землі не родючіші, ніж степи Веллі, а повноводними ріками ти називаєш той струмок, через який перейде й однонога курка? Що ж до лісів, то ваші кілька кущиків легко укрити під одним-єдиним деревом Дивного Лісу. Погода тут, щоправда, чарівна, проте людям необхідно набагато більше.
– Брешеш, чужесвітцю! – ще сильніше розійшовся вождь. – Колись навіть Первісні прагнули захопити наш світ! Ми знищимо всіх, хто принесе загрозу! І пророцтво збудеться лише тоді, коли кожен зрозуміє – загарбники не можуть бути гостями!
– А тепер про ваш світ не залишилося легенд навіть серед нас, – із сумом сказав Карі. – Ми підемо з миром, вождю. Ти надто довго жив у минулому.
– Первісний?! – не вірячи своїм очам (але ж Шо і Шті, схоже, з першого погляду впізнали метаморфа), уточнив лідер Дітей Сонця. – І ти посмів прийти в наше селище? Воістину нахабство не знає меж! Квітучі, ви це чули? До Хейсо!
Тепер незадоволених голосів стало набагато менше. Шті щось безмовно шепотіла. Молилась?..
– Хей-со… стрімкий їжак… нічого не нагадує? – задумливо поцікавився Карі, легким рухом відсуваючи три «квітки», які вирішили ближче розглянути Лін. – Мабуть, варто на нього поглянути. Гей, вождю, і дитину не пошкодуєш?
Відповіддю було безпощадне:
– Вперед!
І вони пішли. Повільно і урочисто – рослини пересувались неспішно. Втекти можна було без проблем, але оскільки навіть у зазвичай обережного метаморфа прокинулась цікавість…
Їх вели по великій дузі у зворотному напрямку. Збоку прилаштувався Шо, прошепотів «Вибачте…» і загубився серед одноплемінників. Шті щось гаряче втокмачувала Дьюжу. Вождь хмурився, невдоволено хитав головою, однак послати подалі небажану прохачку не наважувався. Потім зупинився.
– Нпеле, повтори пророцтво!
Кремезна квітка, навколо якої миттю утворився чистий простір, завчено промовила:
– «Гість відкриє вам очі і вуха, і побачите ви шлях до інших світів, і дізнаєтеся головний секрет…», все, о квітучий?
Той милостиво кивнув. Хода відновилася.
На подив Лін, Діти Сонця вивели їх полями до тієї самої бруківки. Вказавши на неї, вождь наказав:
– Ідіть!
Чом би й ні?
Коли живі рослини зникли з поля зору, паломники помітили трохи осторонь дві фігури, що відчайдушно поспішали до них.
– Шті і Шо! – одночасно сказали Лін і Карі.
– Я їх звідси не можу впізнати! – підозріло глянув на дівчину принц.
– А здогадатися? – парирувала вона, внутрішньо похолодівши – побачила ж, від себе не сховаєшся.
Раніше Лін зовсім не звертала уваги на такі дрібниці. І твердження «Я – людина!» виявилось мало для душевного спокою. В голові нав’язливо билася дурна думка: «А раптом?.. Що тоді?!», і все інше здавалося незначним…
Нарешті Шті і Шо їх наздогнали.
– Вибачте!.. – видихнули одночасно.
Шті продовжила:
– Не бійтеся Хейсо, він – воротар Літо, миле звіреня. Ми так сподівалися… Вибачте! Ви зрозуміли традиції нашого народу? Первісний, ти маєш рацію, ми занадто довго жили в минулому. Колись нам із братом довелося побувати у маленької богині, і тоді у нас відкрилися очі на світ і на наше становище в ньому. Вождь повторює слова предків, не помічаючи, що вони давно застаріли. Про нас забули, а ми боїмось… Це пророцтво… Його придумав один мудрець, який жив серед нас кілька століть тому. Всі думають, що, коли воно збудеться, якісь дурні віддадуть нам свій світ, подарують нові знання. Як же так? Не можна дізнатися щось нове, не відпускаючи старе.
– Вибачте нас, чужинці, – підхопив Шо. – Ми лише хотіли, щоб наш народ нарешті прозрів. Ось уже багато тисячоліть ми тільки те й робимо, що дотримуємося традицій, основна з яких – не довіряти стороннім. Були, звичайно, ті, хто шукав щось нове… Але вони – як ми з сестрою: краплі в морі страху. Удачі вам у богині, – сумно усміхнувся він на прощання.
– А мені здається, пророцтво збулося, – несподівано встряв у розмову Вім, що раніше зосереджено розглядав землю під ногами. – Ви ж зрозуміли!.. Ви хочете змін! То йдіть із племені, оселіться десь в іншому місці. Та хоч у Дивному Лісі! Наробіть дітей… ой, ви ж родичі, – зніяковів хлопець, виявивши помилку в «продуманому» плані. – Нічого, підмовите ще когось. Або вкрадете якусь красуню. Або… е-е-е… юнака. А потім ваші діти прийдуть до інших і розкажуть, як живеться у великому світі. Їм повірять, адже вони будуть ніби як свої!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!