ГЛАВА 29.1. Про прагнення і можливості
/Єдиною перешкодою для здійснення наших планів на завтра можуть бути наші сьогоднішні сумніви.
Франклін Делано Рузвельт/
«Моя донька померла. Ти повинна довести гру до кінця. Наш договір цього не передбачав, але я його переглянув. Ти вийдеш заміж за гартонського принца. Послання в твоїх руках є гарантією. Поясню: внизу кров’ю василіска написана клятва: «Я не спробую втекти до шлюбної церемонії». Обвівши її, ти погодишся з моєю вимогою, перекресливши – ні.
Над аркушем паперу попрацював маг. Якщо поставиш хрест або випустиш аркуш із рук до того, як буде обведена клятва, активуються «Жорна». Упевнений, ти знаєш, що це. Можеш розпитати друзів, можеш повірити мені – надійнішого заклинання немає. Слово імператора, це не обман. Мені нічого втрачати, і, відверто кажучи, трагічно загибла принцеса набагато зручніша, ніж дружина майбутнього короля. Але ти чесно виконала свою частину договору, тому вибирай.
І останнє. Ти не настільки дурна, щоб намагатися помститись мені з допомогою Геданіота. Повір, гартонський зашморг нітрохи не кращий за веллійський. Зауваж, я не вимагаю бути вірною дружиною, тому не роби дурниць».
Лін двічі перечитала послання, вручене Крезіном відразу після прибуття до Храму Всіх Рас. Їй не вдалося відпочити після Храму Неба: спочатку майже годину спускалися з вежі (вона не помилилась – гартонці утворили затор, і поки до тих, хто залишився внизу, дійшов наказ виходити, поки вони його уточнили, поки виконали…), потім радник попросив нікуди не йти, оскільки мав з’явитися імператор («з’являвся» він кілька годин, але не прибув). Трохи пізніше маг із Гартона попередив, що Врата Предків, головна цінність останнього з Дванадцяти храмів, видно тільки в перших променях сонця, і варто поквапитися.
«Померла… І Марк тепер вільний? Все сталося без участі Літо… Чи в Храмі Повітря він говорив не про Маргалінайю? Чи її смерть – саме те, чим Літо вирішила фийого проблему?» – розум відмовлявся сприймати вимоги імператора і наполегливо намагався вчепитися в щось інше.
Світало. Присутні азартно витріщалися на кам’яний майданчик, очікуючи миті, коли відкриються Врата, а Лін в ступорі дивилась на пом’ятий аркуш жовтуватого паперу, який перекреслив її життя.
– Лін, що там? – Метаморф зауважив зміну настрою дівчини.
– Крихітко, вище ніс! – надто життєрадісно для людини, що провела понад дванадцять годин на ногах, підбадьорив її Марк. – Пам’ятаєш: недовго, нещасливо, зате одного дня? Здається мені, старий шкарбун залишиться з носом, особливо з огляду на маленький сюрприз у твоїй кишені. Я б, наприклад, влаштував на прощання щось незабутнє, – мрійливо промовив він.
– Я втомилась, – буденно повідала Лін, не відриваючи очей від листа. – Є у кого-небудь олівець? Хочу написати слівце у відповідь, якось же негарно ігнорувати таке важливе послання.
– Прошу, Ваша Високосте. – Один із гартонців запропонував вічну самописку[18].
Дівчина схопила цей шедевр наукової і магічної думки, насилу стримуючись від спокуси потягнутися до уламку Трону Влади. Вона не хотіла засмучувати гвардійця, що покладав на ту річ завеликі надії, але після випадку з Бадікеном реліквія не працювала. Чи то занадто багато енергії пішло на наказ богу, чи ліміт наказів вичерпався… Або ж Трон просто перестав її визнавати. Хоча… Артефакти стали артефактами завдяки силі інших світів, тож забраний шматок, найімовірніше, з часом перетворився на звичайне старе дерево.
Самописка завмерла над коричневим розмазаним рядком.
«Я не спробую втекти до шлюбної церемонії», – завдяки Дару Розуміння Лін не сумнівалася в значенні ельфійських слів.
Вона навіть одиниці вимірювання сприймала як звичні, з рідного світу, і коли вони трохи не збігалися, дивувалась, що вже казати про коротку фразу? Про клятви, написані кров’ю василіска, дівчина побіжно чула і раніше. Їх неможливо було обійти – людина не могла зробити того, що обіцяла не робити.
Схоже, імператор не блефував. Йому тепер дійсно нічого втрачати, та й ідея з посланням себе виправдовувала. Аякже! Якщо двійник погодиться – добре, ні – ще краще: і небезпеки в майбутньому не становитиме, і багатьох неугодних можна відправити на плаху за вдалий замах.
Все логічно, тільки є й інший варіант. А раптом у Малдраба не було часу на подібні хитрощі чи не знайшлося відданого мага або крові для «прив’язки» заклинання? Може, лист – безнадійна спроба залишитися на плаву?
Ех, чому безнадійною?..
На папері з’явилася замкнена кривувата лінія. Коричневі літери на мить спалахнули червоним і зникли. Принаймні в цьому Його Величність не обдурив.
Але на що він сподівався? Ні, заміж, напевно, вийти доведеться, якщо ні з ким із наречених нічого не трапиться до того фатального дня. До післязавтра… А далі?
«…Я не вимагаю бути вірною дружиною…» – писав Малдраб.
Незвичне у нього ставлення до чесності. Кров василіска – гарантія непорушності слова, оскільки порушити його неможливо, а клятва, дана без магії, нічого не варта?
Ех, прогадав імператор. Точніше, переплатив. Дівчина намагалася завжди стримувати обіцянки. І якщо вона скаже слова шлюбної обітниці, в Гартоні з’явиться королева Лін: ніхто ж силоміць до вівтаря не тягнув, надали вибір. Навіть смішно: колись (менше місяця минуло, а здається – роки) вона в роздратуванні лякала цим Його Величність.
Ще в перший день свого тутешнього життя Лін зрозуміла – зволікати не можна. Але ж ні, загралася в принцесу-паломницю, обов’язково з богами поспілкуватися хотіла, храми побачити… Договір цей триклятий не порушити!
І були ж зручні моменти, були! Взяти хоча б Храм Влади, звідки вона намагалася втекти – під загрозою смерті, начхавши на зобов’язання.
Зовсім недавно Лін, не вагаючись, послала б «татуся» куди подалі і розірвала б послання, сподіваючись на краще – на повернення додому. Однак зараз… Собі брехати не варто – з’явилась цікавість до життя, до цього світу… і до його мешканців.
Що ж… Тримайся, Гартоне, королева на підході! Яка вже є, з сотнею заскоків і дивними принципами, з не-людським виглядом і людськими почуттями… І з сумними очима.
Злагоджений подих пронісся над натовпом.
– Дивись! – Штовхнув Лін у бік Марк. – Врата відкриваються! За ними – земля, з якої прийшли твої батьки. Кожен зараз бачить щось своє. Я, наприклад, безкрайній степ. А ти?
Високі дерева закривають кронами сонце, але під пологом густого лісу все одно світло. Берези… звичайні берези і кілька сосен між ними. М’який мох суцільним килимом вкриває землю, з нього стирчать яскраві шапки мухоморів. І ще птахи, багато птахів. Вони самовіддано співають, не зважаючи на присутність слухачів… слухачки. Вітер шелестить листям, ковзають легкі тіні. Десь далеко перегукуються люди, і Лін розуміє, що саме ця мова – рідна, і Дар Розуміння тут не потрібен! Дім… Справжній! Такий близький, привабливий і недосяжний… Але чому недосяжний? Це не втеча, а частина ритуалу! Вона обов’язково повернеться… якщо зможе!
Очі загоряються надією, ноги не відчувають землі. А потім попереду виникає перешкода з чиїхось тіл, і Лін врізається в неї, розраховуючи проскочити… Безуспішно, особиста гвардія принца стоїть плечем до плеча, крізь неї не пробитися навіть розлюченому бикові. Вони діють так злагоджено, що немає сумнівів – тренувалися заздалегідь. Були попереджені про ймовірну втечу? Тобто для Геданіота наречена давно вже не принцеса?!
Врата Предків освітлюються все яскравіше, і водночас їх немов затягує серпанком. Лін ще б’ється в безуспішній спробі прорватися, коли шлях несподівано стає вільним. Гартонці розкочуються врізнобіч, метаморф підштовхує вперед. Портал зовсім близько, два кроки, один…
– Лін, тікай швидше! – вриваються в свідомість слова Віма.
І ноги зупиняються.
«Я не спробую втекти до шлюбної церемонії» – «Я не тікаю, а провідую рідні місця, дурний мозку!».
Тіло знову може рухатись. Лін влітає в потьмянілі Врата… і вони закриваються, залишивши її на кам’яному майданчику. Зелений березовий листок плавно опускається на долоню, доводячи: те, що сталося, не було ілюзією.
– Навіщо ти зупинилась? – докірливо запитав гартонський бастард.
– Базікай менше, – несподівано накинувся на нього Крезін. – І не лізь ніколи в справи старших! Тільки твоїх порад не вистачало…
– Геть! – страшним голосом гаркнула Лін на гартонців, що загрозливо обступили Карі.
Як не дивно, вони покірно послухалися.
– Дякую. І пробач, – тихо сказала вона метаморфу, – не спрацювало… Я все-таки вийду заміж. Будь ласка, не питай, чому… не хочу розплакатися. Пора прощатись? Не дивися так, інакше точно розплачусь…
Марк вийняв із її пальців зім’ятий аркуш паперу, швидко пробіг очима.
– Крихітко, ти спіймалась на цю дурню? – вигукнув обурено. – Ти ж розумна!
– Я відчуваю тут магію руйнування, – задумливо промовила Зеліна, що як завжди з’явилася невідомо звідки і в останню хвилину. – Ти правильно вчинила, рьяско. Якби не безмозкий…
– Я не безмозкий! – викрикнув Вім. – Я хотів допомогти! Лін, пробач! Не знаю, щоправда, за що…
Гвардієць тицьнув йому листа:
– Дивись, що ти наробив!
Хлопчина не встиг навіть погляд на папір опустити – Карі вирвав аркуш із його рук.
– Марку, здурів?! Це не твоя таємниця!
– Це вже зовсім не таємниця, – «заспокоїла» Лін друзів, – а щось, що замовчується з політичних міркувань. Гаразд, не будемо про сумне. Віме, ти нічого поганого не зробив, тому не треба вибачень… Що ще?!
– Ваша Високосте, я отримав розпорядження відразу після ритуалу відправити вас у Грей. Ви готові? – звернувся до неї придворний гартонський маг, чіткими рухами формуючи портал.
– Ні! Я прощаюся, хіба не бачите? Зачекайте трохи.
– Прошу пробачити мені, принцесо Маргалінайє, однак я отримав наказ.
– Отримали? Ну тоді запхайте мене у ваш перехід силою!
– Навіщо ви так, Ваша Високосте? – з м’яким докором запитав маг.
І перемістив портал на те місце, де стояла дівчина.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!