Гра в чуже життя

Пізно ввечері того ж дня в кімнату Лін постукали. Це було незвично: нічних гостей дівчина не чекала.

Марк дізнався, що на території храму мешкають так звані «подруги» Реха, вмить забув про обов’язки хранителя і попрямував здійснювати подвиги на іншій арені. Карі попросив замкнути двері, забарикадувати вікно і у випадку біди кричати голосніше, оскільки йому необхідно відлучитися, щоб обговорити з наставником дещо важливе. Лін не знала, як поділитися з ним своїми необґрунтованими підозрами щодо Варласта, і переживала, що не попередила метаморфа про можливу небезпеку.

Веллійців вона точно не чекала. Гартонці ввічливо її ігнорували.

Вирішивши, що по сусідству з Малдрабом навряд чи хтось влаштує черговий смертельний сюрприз, Лін відімкнула двері і хотіла вийти в коридор, щоб не добивати свою репутацію присутністю сторонніх людей у кімнаті. Угу, звісно. З того боку хтось важкий прихилився до стулки і здавленим шепотом поцікавився:

– Принцесо?..

Заінтригована початком, Лін підтвердила:

– Ага. А ви хто?

Нічний гість приглушено хмикнув:

– Моє ім’я нічого вам не скаже. А ви… Певне, ви мене вразили. Принцесо, слухайте уважно: якщо післязавтра в Саду Кохання не знайдете способу відірватися від ваших хранителів, вони загинуть. Обіцяю, з вами не станеться нічого непоправного. Якщо ж ви думаєте, ніби метаморф-недоучка впорається з двома… ну, майже родичами, то ви жорстоко розчаруєтеся. Не грайтеся з Вогнем, Ваше Високосте, він обпікає.

– Якщо я пообіцяю не ризикувати, ви відповісте на моє запитання?

– Можливо.

– Отрута в Храмі Життя і кривавий асп у Храмі Смерті – гартонські подарунки? Можете, звичайно, промовчати, але якщо ви не зацікавлені в цьому весіллі, я піду з гри добровільно.

У коридорі почався інтенсивний процес мислення:

– Змія? А ми гадали, то полювання на принца… Принцесо, з усією відповідальністю заявляю: Гартону не вигідна ваша смерть. Прощавайте, Ваше Високосте.

Звільнені двері рвонулись уперед, і Лін побачила змитий силует, що зникав у вікні. Втім, впізнавати пізнього візитера було не обов’язково – і так ясно, що один із охоронців Геданіота вирішив полегшити собі роботу в Храмі Кохання. Ось тільки він не брехав. Про Марка гість не згадав, що лише підтвердило правдивість його історії. Людей не-люди брали до уваги лише тоді, коли ті мали кількісну перевагу десь сто до одного.

«Бідний Карі, він же клявся… Бідна я… Треба тренуватися з другим виглядом, ой треба… Може, перетворюся перед принцом, а його шляк трафить? Або красу таку пошкодує…» – з цими думками Лін і заснула.

***

Храм Кохання зустрів паломників дрібним теплим дощем і густим рожевим туманом. Він чимось невловимо нагадував обитель Зеліни, хоча зображення самої богині не претендували на повчальність і чесноти. Сюди приходили, щоб попросити про любов, помиритися, одружитися або навіть розлучитися.

Головною особливістю Храму Кохання був Сад Серця – зелений лабіринт із великим каменем у центрі, нерівні контури якого нагадували стилізоване серце. Відрізняв його від простої обтесаної брили колір, що постійно змінювався, немов пульсував у глибині, а також ледь помітна різниця відтінків його половинок.

Вважалося, що союз тих, хто одночасно доторкнеться до Серця, благословенний самою Лівайєю і не може бути розірваний ніким, окрім богині.

Раніше, коли за законами Веллійської імперії дружина, коханка або наречена не могла свідчити в суді проти чоловіка, коханця або нареченого, багато злочинців тягли в Храм Кохання жінку – свідка їхнього злодіяння, і ніхто не смів змушувати її звинувачувати «судженого». На щастя, таке могло спрацювати тільки з однією жертвою – Серце не приймало зрадників. І щоб доторкнутися до реліквії, треба було спочатку знайти одне одного в лабіринті.

Незважаючи на Пору Паломництва, в храмі вештались безліч людей, готових пред’явити документальні свідчення свого дворянського походження.

Огрядна тітонька, яка виконувала обов’язки головної жриці, пообіцяла, що наступного ранку Сад Серця буде повністю в розпорядженні величних осіб. А поки – ласкаво просимо, для Його Імператорської Величності і Його Королівської Милості підготовлені найбільші намети. О, з ними ще й свита завітала? Ні-ні, все гаразд, на складі є старезні… запасні намети. Маленькі, щоправда… Але це ж тільки на одну ніч! Ах, на дві ночі? Нічого-нічого, багато паломників вже їдуть… ось як побачили блискучу процесію, то й почали збиратися! Ой, а це принцеса? І принц? Може, їх поселити в одному великому наметі, а батьки будуть у другому? Ні? Звичаї не дозволяють? Та що ж тут поганого? Стійте-стійте, ні то й ні, зараз вусе буде! А поки діти можуть побути з родичами… не хочуть? Тоді он той милий юнак покаже їм Храм, добре?

Милий юнак, позираючи то на гартонського принца, то на Карі, швидким кроком оббіг навколо Саду Серця, розповідаючи аж ніяк не цнотливі історії про кожен тутешній кущ, і зник у натовпі пілігримів, оскільки на десятому непристойному жарті, спрямованому на всю компанію водночас, у Геданіота закінчилося терпіння і він недвозначно провів ребром долоні перед горлом невдалого залицяльника.

Після цього випадку вже принц дивився на метаморфа з відвертою повагою, дивуючись його витримці, а той, не розуміючи причини такої пильної уваги до своєї персони (і більшості слів із тутешнього лексикону), корчив кам’яне обличчя і уважно вивчав кожну купину під ногами. Зрештою, гартонець підійшов до нього і тихо сказав:

– Не ходи завтра в Сад.

Ясна річ, прислухатися до цієї поради Карі не збирався.

Нарешті всіх розмістили, рознесли чи то пізній обід, чи ранню вечерю, і містечко затихло.

Лін, сховавшись у шатрі і попросивши метаморфа (Марк зник ще під час екскурсії) почергувати біля входу, почала тренуватися з блондинистою зовнішністю. Як не дивно, мало-помалу вона досягла успіху. І сережки з ланіканою, мабуть, зіграли не останню роль. Якоїсь миті дівчині здалося, що вона згадує ці химерні загострені листочки… Але звідки?.. Її рідний світ таку рослину точно не знав.

***

Ранок приніс чергову порцію дощу, такого незвичного і бажаного в пустелі. Та й весь храм, що потопав у зелені, серед жовтих пісків мав вигляд безцінного смарагду в золотій оправі. А рожевий туман надавав йому невимовного зачарування.

Однак Лін не змогла оцінити пишність природи. Перед нею стояло важливіше питання: що вдягнути?

Лівайя хотіла бачити в своєму Саду лише світлі радісні обличчя і, відповідно, одяг – якщо не червоно-рожевий, то хоча б не чорний. Весь же гардероб «принцеси» складався з чорних штанів та блакитної сорочки.

Довелося йти жебракувати до зацікавлених осіб – імператора і радників. На добру справу ельф пожертвував білу мереживну сорочку (на вигляд вона не відрізнялася від жіночої), а Крезін відірвав від серця шальвари пісочного кольору, подаровані йому клуським колегою.

Повільно просуваючись серед високих кущів, Лін почувалася мішенню. Хранителі тихо сопіли позаду. Ображалися, оскільки вона необережно запропонувати їм повірити словам принца і не ходити за нею.

Марно. Здоровий глузд хлопці придушили одразу.

Сад Серця мав два входи і один вихід – прямий коридор, що вів із центру. Тих, хто блудив лабіринтом до вечора і не знайшов Серце, виводили жерці. Це вважалося жахливою ганьбою. Лін мріяла заблукати…

Все сталося дуже швидко, вона не встигла й злякатися.

Стрімкі тіні з’явилися з-за повороту зеленого коридору.

Мить – і Марк падає із закривавленою головою, а Карі виривається із рук чоловіків, що його скрутили. Та навіть недосвідченому погляду Лін зрозуміло – нічого не вийде. Хоча б тому, що метаморф ще живий, бо ж якби противники не були впевнені у своїх силах…

Хранитель Геданіота кивком вказує їй напрямок. Вона слухняно йде, навіть не зупиняючись, щоб допомогти гвардійцю. Видно, що той дихає, а знепритомніти від вигляду крові в настільки невідповідний момент не хочеться.

Кущі майже зрослися над головою. Зелений тунель все тягнеться і тягнеться. Дрібний дощ промочив одяг і волосся. Через клятий туман майже не видно, що під ногами і попереду.

Сильний ривок висмикує Лін із коридору. Дивно, звідки в лабіринті ідеально круглий майданчик із плоским, оброслим мохом камінням і справжніми деревами? Під ногами вгинається болотистий ґрунт, навколо сива імла і шматки павутини… Принц у білосніжному вбранні, але у нього є дещо, що належить лісові, – мисливський ніж. Дичини, щоправда, не видно, однак хто сказав, що полювання буває лише на тварин?

Час немов потік ривками.

Дісон говорив – Вогонь не вимагає смерті. Страх. Біль. Ненависть… Сьогодні Вогонь Геданіота дістане багато їжі!

Лін бачить своє відображення в лезі, що повільно наближається. Бігти! Але щось підказує – не допоможе. Ніж усе ближче… Принц мовчить, і це пригнічує ще більше. Холодний метал торкається шкіри…

«Ну скажи хоч слово! Я відповім і перестану бути бездушним предметом, придатним лише на корм твоєї Сили… Не треба! Я ненавиджу зброю і кров… Я не хочу!».

Ніж креслить довгу криваву подряпину на руці Лін. Це лише початок. А в голові проносяться дивні уривки спогадів. Ось вона грається з мечем Марка. Укол – крапля крові – темрява в очах…

«Довго мучитися не буду!» – невпевнений ляпас, ображений голос:

– Ти божевільна?!

По мокрому від дощу рукаву розтікається червона пляма. Не дивитися на неї! Не дивитися!

– Що? – Принц схожий на скривджену дитину, яка отримала замість цукерки таргана. – Чому ти смієшся?

Вона сміється? Навіть не помітила…

– Годуйся вже, мені погано.

Геданіот розуміє без уточнень, брешуть недруги, звинувачуючи його в недоумкуватості.

– Ти… ти… Це ж просто подряпина! – Черговий ляпас змушує погляд Лін трохи прояснитися. – Мені кінець… А чого ти боїшся найбільше, принцесо?

Принцеса…

Страх. Біль. Ненависть.

Осяяння приходить раптово.

– Тобі потрібні почуття? Ха-ха, тримай, не лопни!

Страх… Перша мить тут. Межа між сном і дійсністю. Очікування божевілля. Пам’ять, в якій не було навіть імені. Жах невідворотності. Невідомість.

Вогонь почав харчуватися.

Біль… Отрута в Храмі Життя. Стовп вогню, що зметнувся і опав. Серце, що розривається на шматки. Попіл, що застеляє весь світ. Рун і Рунна. Неминучість.

Вогонь сито загарчав.

Ненависть… Зеліна, що грається людьми. Кати, що тягнуть Марка до стовпа Відплати. Грайт, що з посмішкою командує: «Убий!».

Вогонь рвонув угору.

Принц, що без роздумів підсмажує сторонню йому людину. Імператор, що продає доньку. Варласт, що кинув учня…

– Досить, – ледь чутно шепоче Геданіот, – будь ласка… досить!

А Лін розуміє, що перестаралася. Таких сильних почуттів вона від себе не очікувала. Ще трохи – і Вогонь спопелить принца зсередини. Ще трошки! Але замість ненависті в душі лише порожнеча. Що дасть його смерть? Помсту? Ні, Карі живий. Полегшення тим, кого може зажадати Сила гартонця? Коли це буде…

І хто дав їй право вирішувати, кому жити?!

Жалість витісняє гнів. Лін усвідомлює – вбити його не зможе. Ні, принцесою їй не бути! Не виходить у неї карати і милувати! Тобто милувати якраз і вдається… Тільки для правительки цього мало.

Погляд розгублено ковзає по руці, затримується на червонуватих плямах на одязі… Коли вона встигла так забруднитися? Подряпина зовсім неглибока, але досить кривава, щоб заплющити очі і осісти на землю поруч із таким же напівпритомним Геданіотом.