Гра в чуже життя

Все завмерло, лише вітер піднімав попіл і розсіював по сухій землі. Ніхто не очікував того, що сталося.

Згодом Лін ніяк не могла зрозуміти, чому вона не померла прямо там, на місці його могили… Чи то занадто несподівано все вийшло, чи її серце було надто твердим… Тоді ж – небо впало і перевернулося, а сонце стало сліпуче яскравим, до найдрібніших деталей висвітлюючи і знебарвлюючи цей безглуздий зруйнований світ. Тільки попелище увібрало в себе втрачені фарби і здавалось великою різнобарвною медузою, що зжерла того, хто… Та нащо тепер про це згадувати!

Чомусь першої миті Лін не винуватила гартонців. Нехай вони жорстокі і безжальні, але такими їх створило життя. Адже не можна обурюватися кровожерливості хижака? З іншого боку, душа вимагала помсти й нагадувала: вони теж люди! Втім, з Геданіотом доведеться почекати – якщо Крезін чесно описав обряди, принцеса і принц не зустрінуться до самого Храму Кохання. А для Грайта покаранням буде те, що трапиться з його сином. Щоправда, невідомо, хто кого… Та серце благало діяти!

Момент! Розмірковуючи про гартонців, Лін ледь не забула про справжню винуватицю!

Не помічаючи нікого, окрім рудої бестії, дівчина рушила до Зеліни. Їй здавалося, вона ледь пересуває ноги, але богиня, цього разу цілком пристойно одягнена, швидко наближалась. Вона не тікала, а оточення не намагалося затримати Лін. Схоже, публіка зрозуміла ситуацію і не збиралася підтримувати донощицю. Насправді ж люди нажахано відступали, не бажаючи відчути лють шляхетної пані, яка йшла вперед як гартонський бойовий слон – ігноруючи все навколо.

Зеліна почала формувати яскраве коло порталу. Дівчина відсторонено подумала, що та надто зволікає, ніби хоче, щоб її наздогнали. Наблизившись впритул до світлового «вікна», Лін згадала про тлінність життя і вічність смерті… А потім, під какофонію звуків, що зненацька прорвалася до її свідомості, зробила крок уперед.

Цього разу не було ні повільного опускання вниз, ні стрімкого переходу вгору – лише круговорот найяскравіших променів, який змінився вільним польотом. Вона приземлилася посеред високих трав того дивовижного степу. Навколо до самого горизонту тягнулися зелені простори, десь далеко виднівся тонкий слід білого диму.

І жодного натяку на присутність богині.

Це могла бути банальна пастка – скажімо, створила Зеліна портал в якесь страшенно небезпечне місце (та хоч у необжиту частину свого світу), а сама спокійно залишилась насолоджуватися чварами або ж вирушила знущатися над іншими.

Але повністю зануритись у відчай Лін не встигла.

– Ти!

Зеліна повільно пливла над зеленим роздоллям, обмахуючись невеликим віялом. На образливий тон вона відреагувала мляво.

– Навіщо?.. Скажи, навіщо…

– Я чекала на тебе, – з легкою насмішкою перебила богиня. – Надто вже ти схожа на мене, щоб не прийти. Запам’ятай: тут мій світ, і правила тільки мої. Втім, я тебе вислухаю. Як гадаєш, ти зараз прислухаєшся до голосу розуму?

– Звісно, ні, – відрізала Лін. – Навіщо ти це зробила?

– Ти мені не подобаєшся, мала. От не подобаєшся, і все.

– Так! Я! Чуєш, паскудо?! Я тобі не подобаюсь! Але до чого тут він?!

Руда трохи розгубилася.

– Взагалі-то мені не хотілося, щоб постраждав твій друг. Цей твій друг, – додала вона.

– Та невже?!

Зеліна теж розлютилася:

– Мені начхати на тебе і слинявого! Але Первісний… тобто метаморф, не мав загинути! Я щиро шкодую про те, що трапилося. Вибач!

Лін не повірила своїм вухам. Ця… ця… вона вибачається! Та як вона сміє?!

– Дозволь дещо уточнити, – оманливе спокійним тоном почала дівчина. – Ти піднялася в наш світ і розповіла гартонцям… Чуєш, гартонцям, а не веллійцям або жерцям! Ти розповіла дивну казочку, і Карі загинув! Тепер же ти вибачаєшся і кажеш, що не хотіла. Я нічого не пропустила? Тоді скажи мені, богине: у твого нахабства є хоч якісь межі?!

– Ти чужа!

– І що з того? Я ж тобі не конкурентка! Чи ти знаєш щось про таких, як я? Чим ми тобі не догодили?!

– Ви? Хм, дай-но подумати… Може, тим, що через одного з вас я страждаю на самоті до Реха багато часу? – Руда знущально посміхнулася. – Та не просто на самоті, а в товаристві божевільних!

– Справді? І хто ж до сьогодні не пускав тебе до людей?

– Про нього вже пів століття не було ні слуху, ні духу, – в голосі Зеліни чувся легкий смуток, – тому я більш-менш вільна. Більш-менш!

– Велика богиня побоюється людини?

– Не людини! І мені не соромно визнавати, що я боюсь Алана Ділейна! Лана, так! Того самого Лана! Героя, з яким нікому не зрівнятисґ!

Лін здивувалась. Нічого собі легендарний не-людь! Навіть тут встиг нажити ворогів. Ну як вона сама!

– А він теж… ну, не звідси?

Зеліна не побажала розвивати цю тему. Та й сенс тепер вирішувати, хто, кого і чим образив?

– Ти прийшла вивчати історію? Ні? Тоді послухай мене. Хлопець не мав померти, розумієш? Я хотіла знищити тебе. Знаєш, що роблять гартонці, викривши невірну дружину або наречену? Ха, не прикидайся невинною овечкою, це всі знають! А тому, з ким їх зловили, сердечно дякують за порятунок від брехливої гадюки! І вибачаються за незручності. Хто міг припустити, що король плюне на звичаї? Гартону ваш шлюб необхідний набагато більше, ніж він показує… І не дорікай мені за жорстокість! Я зобов’язана прибрати загрозу для мого світу!

Цікаво… Виявляється, хтось всерйоз вважає Лін небезпечною. А богиня рятує світ… Ну-ну.

– Що ти хочеш почути від мене? Думаєш, я скажу: нічого страшного, проїхали, не сварімося через дрібниці? Не дочекаєшся! Мені байдуже, чого ти хотіла! А відповідати будеш за те, що зробила. Вважаю, це справедливо.

– Навіть якщо я спробую його повернути? – вкрадливим тоном поцікавилася Зеліна.

Лін стрепенулась.

– Ти можеш? Про що я питаю, ти ж богиня Життя! Що мені зробити?..

– Ні-ні, не так швидко, – зі смішком зупинила її руда. – Я відаю Життям, а ось Смерть – не в моїй компетенції, розумієш? Та й взагалі, на не-людей сили Храмів діють слабко. До того ж метаморфи поклоняються Володарці, і тільки вона владна над ними. І над їхніми душами, хе-хе.

– То що можеш ти?!

– Рех… Чула про нього? Він найстаріший і найдосвідченіший із нас. Якщо є спосіб знайти цю Владичицю… Володарку, так! Бог Смерті його знає. Єдина проблема – з тобою він відверто не побалакає, а я не можу потрапити до його світу. Тому якщо ти, мала, вмовиш його зустрітися зі мною, обіцяю витрусити з нього всю інформацію. То як?

– Чому? – запитала Лін, навіть не помітивши останнього питання.

Богиня в подиві підняла брову:

– Тобто?

– Навіщо тобі ці клопоти? Ти ж не боїшся мене насправді?

Пояснювати свої наміри Зеліна не стала. Забагато честі! Невже чужа ще не зрозуміла, що ніякі магічні сили на неї не діють, так само як і вона не в змозі впливати на них?

Відверто кажучи, богиня не відчувала в дівчині магії, але невідоме часом лякає набагато більше, ніж знайома небезпека. А визнавати, що проти чужої вона не змогла видати жодного бойового заклинання, навіть чистою магією не вдарила, було соромно. І нераціонально. Нехай знає, хто тут головний! І потім, залишалася ще одна причина поступливості Зеліни. Щоправда, точно сформулювати її вона не могла.

– Мені справді шкода. Я дуже давно живу на світі… Мені доводилося спілкуватися з різними людьми, але ніколи я не зустрічала настільки чистої душі, як у твого не-людя. Уявляєш? І як тобі пояснити… Він, образно кажучи, втілення Добра. Якби десь був відповідний храм, він став би там богом. Стривай, не кип’ятися, – миролюбно додала богиня, помітивши, що Лін не терпиться це прокоментувати. – Ще одне… Не було ніякого сюрпризу. Ніякого сну з тобою в головній ролі. Та й не могло бути, адже Первісний… Дурний переляканий хлопчина, він же знав, що ніяка сила не може впливати на свідомість метаморфів! Я розізлилась, побачивши, як він… Мене ніхто так не любив, тим паче такий… справжній, так?

Лін їй не повірила. Вона й сама вміла придумувати виправдання і частенько ними користувалася.

– Шкодуєш? – перепитала зло. – Знаєш, богине, я можу повірити в казку, але не в твоє каяття. Будь люб’язна, наступного разу, коли захочеш над кимось пошуткувати, попереджай: жарт.

– А він буде? – тепер уже Зеліна не насміхалася. – Наступний раз?

– Тебе тільки могила виправить, і коли ми повернемо Карі, тобі знову захочеться розваг.

– Коли? Я б сказала – якщо…

– Є речі, в яких не можна сумніватися.

– Ха-а, мені б твою впевненість, мала… кілька тисячоліть тому.

– Не впевненість, а віру. У цьому світі занадто багато чудес, щоб їх ігнорувати!

– Ну-ну, вперед. Отже, чекатиму біля Храму Смерті. Тебе зараз повертати, чи як?

– Краще ввечері, мені ще історію мого другого перебування тут вигадувати… А поїсти нічого не можна?

Богиня зітхнула. До вечора терпіти нестерпну дівчину! Це було майже подвигом. Хм… Терпіти і не показувати, що насправді відбувається. Лін не помилилась – каяття Зеліна не відчувала, лише роздратування через непередбачений збіг обставин. Так, теоретично метаморф міг стати її «колегою», але руду цікавило зовсім не це.

А нахабна вискочка ще відчує на собі гнів Перших магів!