ГЛАВА 18.1. Про владу та легенди
/Влада втрачає привабливість, якщо нею не зловживати.
Поль Валері/
Зблизька Проклятий храм був зовсім не таким чарівним, як здалося вчора. Численні тріщини потворними шрамами перетинали його стіни, мармурові сходи просіли на один бік, розбиті вікна були припорошені порохнею, а на підлозі лежали друзки вітражів.
Натужно рипнули двері, відчиняючись лише наполовину.
Зсередини храм видавався набагато більшим, ніж зовні. Просторий зал, заставлений по периметру амфорами, серед яких траплялися й цілі, був вкритий товстим шаром пилу, волохата павутина звисала з вікон і стелі… І безліч незайманих часом дзеркал – без пилу, павутиння і тріщин, у золотій, зовсім не потемнілій оправі. Вони відбивали все, крім прибулих.
Лін згадала, як її звинуватили в незнанні своєї раси, і вирішила, що в цьому може бути натяк. Втім, гвардієць – точно ж не кровопивця?..
А ще в дзеркалах відображався звичайний дерев’яний стілець, що стояв на невеликому підвищенні біля стіни. Точно як той, побачений у Дзеркалі Таємниці. Цей стілець (називати його «троном» язик не повертався) оточувала мозаїка із зображенням звірів, птахів, риб, рептилій, комах та інших представників тваринного світу.
Марк легко застрибнув на поміст.
– Ходи сюди! – покликав голосно. – Не повіриш, звідси я відображаюсь!
На запиленому узвишші виднілися кілька шматків дерева та шматочки кольорового скла, що, ймовірно, були колись барвистою мозаїкою. Лізти туди Лін не хотіла.
Вона придивилася до дзеркал. Так і є – в них гвардієць стояв біля трону. Розглядав картину на стіні. Задоволено кивнув головою – і сів. На тутешній Трон Влади.
На справжній Трон!
«Храми будували на місці стародавніх капищ, де була невідома сила…» – розповідав Крезін.
І ніхто реліквію в новий храм не переміщував, бо ж там вона стала б звичайними меблями. В теперішньому Храмі Слави аж ніяк не боги вирішували, хто має кров володарів!
Лін зрозуміла, чому Його Величність був такий спокійний. Той Трон Влади ніс небезпеку лише для неугодних, а «принцеса» поки ще потрібна імперії.
– Стій!
Марк підійшов, щоб допомогти їй піднятися на узвишшя, і злегка оторопів від крику прямо в обличчя.
– Ти тут? – Лін вражено вказала на найближче дзеркало.
Той, хто виднівся у ньому, носив одяг тих же кольорів, що і гвардієць, і мав схожу статуру, проте тепер, коли друг стояв поруч, Лін зрозуміла, що помилилася.
А вистава тривала. Чоловік, що сидів на Троні Влади (тепер уже непоказний стілець випромінював майже відчутну незвичайну силу), дивився на світ зверхньо і гордовито. Його губи щось шепотіли.
– Я перший, – тихо розшифрував Марк. – Я здогадався. Світ належить мені!
Чоловік із дзеркала говорив сам із собою, не помічаючи, що стрімко перетворюється на дідугана – того божевільного пророка, якого паломники зустріли у теперішньому Храмі Слави. У фальшивому храмі… А коли він зрозумів, яким став, почав ламати Трон, беззвучно щось вигукуючи.
– Він кричить: «Я не жертва! Дігавліро – принц крові!» – пояснив гвардієць.
Картинка перервалася на метаннях свіжоспеченого бога Слави, і все почалося заново, ніби дзеркала запам’ятали тільки цю сцену. Все ж поява нового бога – подія не буденна.
– Ця деревина колись була Троном Влади? – Марк задумливо покрутив у руках уламок. – А той страшний пророк у молодості носив кольори імперії і вважав себе принцом… Доля – жартівниця, еге ж?
Лін завмерла.
– Кинь негайно, – прошепотіла придушено, сподіваючись, що ще не пізно – чоловік, показаний відображенням, довго сидів, перш ніж померти і стати жертвою.
Гвардієць побоювань не поділяв.
– Облиш, крихітко, коли це було? – відповів він і жартівливо стукнув дівчину по лобі шматком Трону.
Закружляв вихор, змітаючи пил і павутину. Різнокольорові скельця піднялися в повітря і почали вкладатися в мозаїку. Тріщини на стінах заворушилися, змикаючи свої краї і розгладжуючись. Храм Слави відчутно труснуло. Вхідні двері тихо відчинилися. Новісінький дерев’яний стілець з’явився в центрі помосту.
А в храмі пролунали слова, абсолютно недоречні в такому місці. Втім, Лін лише пояснила Марку, куди йому треба подіти свої руки, якщо наступного разу він захоче схопити реліквію, Карі – чим зайнятися, коли на горизонті з’явиться незнайомий предмет, а ось Лан не жалів фантазії, описуючи, як саме можна виконати попередні рекомендації.
Гвардієць навіть не огризався, повністю визнаючи помилку.
Лін втомлено прошепотіла йому (навіщо ж сердитися, якщо нічого, крім дивовижного відновлення храму, не сталося?):
– Дурню, ти ж знаєш, зі мною вічно щось не так. І знаєш, чому! То якого Реха ти це робиш?
Марк скорчив прохальну гримасу:
– Не ображайся, гаразд? І не кажи йому, будь ласка…
Вона насилу збагнула, про що просив друг.
– Карі сам здогадається.
– Нехай сам. Але я не хочу, щоб ти йому говорила! Я ненавиджу імператора…
Лін почала дещо розуміти.
– Марку, ти ж думав, що Трон працює, так? Ти хотів перевірити своє припущення щодо… ну, того самого? Дитячих образ і страхів? А мене використав як піддослідного кролика, щоб переконатися в чистоті результату? Я ж могла загинути!
Гвардійцю стало трохи соромно:
– Крихітко, ти чужа! Ти народилася в іншому світі, ти говорила, у вас немає монархів, ти… пробач мені. Просто пробач… Я дуже сподівався, що дядько брехав, називаючи мене байстрюком імператора. Що мій батько – мій справжній батько. І що Маргалінайя мені не сестра, а її дитина – не результат кровозмішення. Ситуацію з веллійською принцесою взагалі складно пояснити, хоча я тут не головний лиходій. Клянуся, була б моя воля, я б ніколи в житті з нею не зв’язався! Ніколи і нізащо! Заради помсти я б пішов на що завгодно, але не на таке! Клянуся!
– Довбень! У Дзеркалі Таємниці я бачила твого батька! Ви схожі як дві краплі води! Не доходить? Ти не можеш бути байстрюком! Генетика не бреше, недоумку! Ти ледь не вгробив мене через…
«…через дурню», – хотіла сказати Лін, але вчасно схаменулася.
Для Марка це не було дурнею. Вона не хотіла навіть уявляти, в якому пеклі він живе.
– Та звідки тій твоїй Генетиці знати… Тихіше, повірю тобі на слово. Пробач, добре? Коли я згадую Малдраба… Точніше, коли починаю думати про ту історію, то не можу себе контролювати! І цей Трон… Я був готовий померти, аби довести, що не маю стосунку до династії Віллаїв! А він визнав мене! І тебе, на щастя… Отже, він не вбиває простолюдинів… Чи не вбиває без причини? Лін, ну що ж ти?.. Не плач… Я негідник, знаю, але шкодити тобі не збирався. Все само собою вийшло… Витри очі, крале, і подивись-но на дикунів.
Лін мимоволі почала усміхатися, тому що одна людина в спідниці з лопухів викликає насамперед співчуття, а ось дві, та ще й поруч, мають смішний вигляд. Певне, Лан і Карі помітили, що Проклятий храм змінюється, і поспішили на допомогу.
На Марка дівчина не надто розсердилася, згадуючи свій промах із клуською змією. Але неприємний слід у душі все-таки залишився…
Намагаючись сміятися не надто явно, вона попрямувала до виходу. Гвардієць – за нею.
Зовні її чекало чергове потрясіння. Мілка річечка розлилась майже до самої стіни храму, що виходила на берег, і перетворилася на широку неспішну ріку. На ній розмірено погойдувались коні – вороні, білі, гніді, навіть плямисті і смугасті. Був серед них і той чорний жеребець, який приніс Лін сюди.
– Р-Рахо! – голосно покликав Лан, звертаючись до коней.
Жоден з них не ворухнувся.
– Урагане! – крикнув він тихіше.
Кінь з білими смугами трохи повернув голову, але залишився на плаву.
– Смугастику, – прошепотів владика Старилісу, втрачаючи гордовитість.
Жеребець вилетів із води, розкидаючи бризки. Він був схожий на стрімку чорну блискавку. Підбіг, потерся мордою об хазяйське плече, задумливо прикусив довгу білу косу.
– Образився, малий? – Вампір погладив його гриву. – Що ж ти мене перед людьми ганьбиш, скотиняко невдячна? – видав несподівано. – Стривай, одного разу і я твій імідж зіпсую, ображений ти мій.
Ураган жував косу, зрідка косячи червоним (а вчора був чорноокий – маскувався, хитрун!) оком.
Лан застрибнув йому на спину, неквапливо поправив «одяг», зверхньо подивився на благоговійних спостерігачів і широко усміхнувся.
– Лапуле, я тобі дуже вдячний і так далі, але зараз трохи поспішаю, тому з подяками доведеться почекати. Втім, будеш у Дивному Лісі, заходь, не ображу. Ти гарненька, мені такі до смаку. Якщо не секрет, про що ти думала, коли до тебе доторкнувся Трон?
– Щоб усе було добре, – не розуміючи, до чого він хилить, відповіла Лін.
– Тоді радій, що не послала дружка на… далеко, одним словом, а то він прямо туди й пішов би. Трон визнав тебе, тобто наділив необмеженою владою над храмом, людьми, тваринами, навіть над світом. Незрозуміло, звичайно, з якого дива, але йому видніше. Гадаю, вся справа у свіжій крові. Не дуже радій, одного разу Храми зацікавляться новою чудасією. Зі мною було так само. А щодо «все добре»… Для цілого світу у тебе сили не вистачило, зате з храмом вийшло вдало. До речі, зараз можеш говорити і думати про що завгодно, владу ти отримуєш лише під час безпосереднього контакту з Троном. З тобою, перевертню, – звернувся Лан до метаморфа, – ми не закінчили, і я вельми сподіваюся ще зустрітись. А ти, – вампір вказав на Марка, – молися кому завгодно, щоб у тебе прорізався дар думати мізками, а не протилежним місцем. І я не маю на увазі п’яти!
Чорний жеребець зник за мить, лиш курява піднялася.
– Крихітко, постарайся не потрапляти до Старилісу, – порадив гвардієць. – Цей герой славиться тим, що завжди виконує обіцянки, тому обов’язково причепиться до тебе із вдячністю.
Лін мляво відмахнулася:
– Та облиш, він хлопець хоч куди. В програші не залишусь.
Несподівано втрутився Карі:
– Лін, а ти попроси грошовий еквівалент. Заодно подивимося, у скільки він себе оцінює.
І вони засміялися, виплескуючи напругу безглуздого ранку.
Лін раптом усвідомила – вона пройшла черговий обряд, і пророцтво Дігавліро не збудеться: він (Лан) не помер, воно (Стадо) вже не вмирає, вона сама постарається не померти. Хоча б найближчим часом.
А метаморф зрозумів, що готовий іти за Лін навіть до Дивного Лісу…
Марк тим часом запхав у кишеню уламок Трону Влади, справедливо вирішивши – таке добро в господарстві не завадить.
І ніхто з них навіть не подумав, що Лану треба було б розповісти про ймовірне повернення Перших магів.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!