ГЛАВА 22.1. Про зраду і легенди
/Легенда завжди бере верх над історією.
Сара Бернар/
Лін все ж покликала Полонянку Мрій. Не через докори совісті, ні! Вона хотіла переконатися, що навколо супротивників немає заслону на кшталт того, який заважав звільнити прикутих хлопців.
Сніжа роздратовано обернулася на звук, імовірно, подумавши, що «крижиною» її назвала нестримана на язик Зеліна. І разом із сестрами провалилась у хиткі піски.
Карі зорієнтувався в ситуації і одним потужним рухом виштовхнув Марка за межі горезвісного прямокутника. А мить по тому біловолоса, залишивши сестер, розлючено мчала до Лін. Ось тільки всі її атаки розбивалися об невидимий ковпак, єдиним призначенням якого був захист від Сніжи. Дівчина пошкодувала, що відразу не збагнула таку просту річ.
– Вони вийшли. Я виграла, – Лін ледве говорила, горло немов протерли наждачним папером. Але, як не дивно, загалом на самопочуття гріх було скаржитися.
– Тобі допомогли. Це не за правилами. – Полонянка Мрій швидко отямилась після нечуваної поразки.
– Вважай, що помічницю придумала я, коли ти залишила мене вмирати.
Сніжа зло посміхнулася:
– Пропоную другий етап. Переможець отримає все, переможений – смерть. Ну?
– Ти почала нечесну гру, пані, – пролунав тихий незнайомий голос за її спиною. – Навіть я не можу покінчити з тобою. Вони підуть вільно.
На прекрасному холодному обличчі з’явилося презирство.
– Скатертиною дорога. Але людина залишиться мені. Він – не паломник! Такі, як він, – моя законна жертва. Є договори, скріплені кров’ю! И договір із тобою! Ти ж не думаєш, що можеш змагатися зі мною, Безіменний?
– Не думаю, – погодився Він. – Я це знаю.
В Його м’якому голосі звучала тверда впевненість, і навіть Лін, що ставилася до всього скептично, йому повірила. Він не лякав, ні, він повідомляв інформацію, даючи змогу слухачам самим робити висновки. Навіщо погрожувати, маючи в арсеналі реальну силу? В тому, що за час свого божеського існування Він освоїв управління магією цього світу, ніхто не сумнівався.
Сніжа не наважилась на сутичку. Презирливо хмикнула, зберігаючи гонор, і попередила:
– У них є час до заходу сонця. Встигнуть – я відступлюся, ні – ти не станеш на моєму шляху. Це чесна домовленість.
Лін скривилась. До домовленостей вона вже давно не відчувала довіри, хоч сама намагалася тримати слово. А зараз… Ха! Він спостерігатиме, Сніжа – обманюватиме, ось і весь договір.
Бог ствердно кивнув, не залишивши шансів:
– Темрява – володіння Полонянки. Вночі вам ніхто не допоможе. Сподіваюся, в світі мрій більше не проллється справжня кров. Дам пораду: тільки той, хто першим пройшов крізь Стіну Одкровень, має тут Силу. Тільки він вважається паломником! І ще – Стіна не розкидає Шукачів далеко одне від одного. Майте це на увазі. Пам’ятайте: до заходу сонця ви в безпеці, про це подбаю я.
Він розчинився в повітрі, залишивши після себе легкий запах озону, на мить пізніше зникла і Сніжа.
– Вибачте, – тихо сказала Лін, не звертаючись ні до кого конкретно.
Відповіддю стали дві пари витріщених очей.
– А… Це… За що? – першим отямився Марк. – Тебе наче ж по голові не били?
Вона невизначено кивнула, гостро відчуваючи провину. Вперше хтось по-справжньому на неї розраховував і помилився… Річ навіть не в тім, що Сніжа розправилася з нею, граючись. Ні, ганьби тут не було. Але Лін розуміла: вона могла перемогти! Якби зуміла…
На уяву дівчина не скаржилась, а в її світі існувало багато різних штук, перед якими спасувала б Полонянка Мрій. Ну чому замість того, щоб розпорошити противницю на атоми за допомогою якої-небудь ядерної боєголовки, Лін вигадувала гуманні способи знерухомлення богині і її сестер? На карту ж була поставлена не просто перемога – вирішувалася доля друзів! Точніше, одного друга… не в тому суть!
Звідки взялося це дурне надмірне людинолюбство? Та ще й так невчасно? Лін здавалося, вона навіки запам’ятала головне правило цього світу: бий першим, щосили, другого шансу не буде!
Немов знущаючись із себе, вона згадувала минулі випадки, коли невідомо чому шкодувала тих, хто заслужив якщо не смерті, то добрячої прочуханки.
Як же їй хотілось заподіяти біль імператору! Змусити його страждати, пограти на нервах, потім тихо підійти і заявити, мовляв, ви, Ваша Величносте, мене ні за що не мали, то по заслузі ж вам. Але ні, позлила імператора на гарячу голову, а потім раптом побачила замість гордовитого самодура втомленого чоловіка, який заплутався у власних проблемах і намагаються не танцювати під чужу дудку.
Уявляла Лін повільну і болісну смерть Геданіота, а коли випав шанс – не змогла… І тепер довіку дякуватиме йому за Сад Серця!
Та що там величні персони! Взяти, наприклад, Зеліну, що з незалежним виглядом крокувала поруч. Ось про кого Лін з упевненістю б сказала: «Терпіти її не можу, зарозумілу погань!» – проте в глибині душі розуміла: їхнє протистояння скінчилося. Не може вона довго злитися! Не може! Навіть коли причина гніву дуже важлива, черв’ячок сумніву запевняє: «Все ж наче добре завершилось…», і заперечити йому нічого.
До біса!
– Ні, чи то я зійшов з розуму, чи тутешнє сонце збожеволіло, – перервав душевні терзання дівчини гвардієць, вказуючи на небо.
Сонячний диск, що раніше незмінно перебував у зеніті, швидко котився на захід.
«Встигнути до заходу сонця…» – немов наяву почула Лін Його слова.
Здалося, що це не світило рухалось до горизонту, а сипався пісок у годиннику життя.
– Гей, рьяско, досить туди витріщатися, – безцеремонно штовхнула її Зеліна, змусивши відвести погляд. – Шукай принца, чого стоїш?
Шукати? Але як можна щось знайти в цілому світі? Вони вже повернулися до вихідної точки, проте не виявили там жодних слідів Геданіота або його хранителів.
– За нами стежать, – тихо попередив Карі. – Зараз приведу.
І перш ніж хто-небудь встиг висловити незгоду (а для цього відкрилися одразу три роти), зник за деревами.
Богиня аж присвиснула:
– Хлопчина швидко вчиться. Напевно, зрозумів, що переможців не судять, а від переможених у цьому місці мало що залишається. Якщо так і далі піде, до кінця паломництва він повідець перегризе! Можу закластися, малюк уже здогадався, що йому підсунули фальшивку. Не заперечуй, Лін, інакше б він без дозволу Її Високості й кроку не ступив би.
Дівчина не збиралася суперечити, навпаки, прагнула підтвердити здогад Зеліни, але, почувши останню фразу, передумала. Навіщо підживлювати плітки? Та руда мала рацію, останнім часом метаморф сильно змінився. Якщо чесно, Лін це цілком влаштовувало, хоч і було злегка образливо, що одне тільки слово «принцеса» викликало таку повагу.
Дуже скоро повернувся Карі з перекинутою через плече «здобиччю». Обережно поставив свій скарб на землю і відійшов.
– Я не шпійо-йо-йо-йо-йон! – заверещав блідий юнак, безглуздо махаючи білявою головою на тонкій шиї.
– Говори спокійно, дитино, і тоді я, можливо, не буду тебе їсти, – вищирилася богиня.
– І-і-і-і-і-і-і-яй!
Марк скривився.
– Прокляття, чергове творіння Сніжи звалилось на нашу голову. Приб’ємо з милосердя, га? Готовий взяти цю нелегку місію на себе.
Після такої пропозиції худющий підліток одразу став взірцем непробивного спокою.
– Я за вами не йшов! – впевнено заявив він.
– Не сперечаюся, – хмикнув метаморф, – це ми йшли перед тобою. Ти звідки тут узявся?
Хлопчина зам’явся:
– Татусь його сюди засунув, – несподівано для самої себе втрутилася Лін, – щоб позбутись від проблеми без зайвих питань і пояснень зі жрицею Храму Війни. Це ж бастард Грайта, якого король і до Меча Ненависті водив, і на Трон Влади ганяв. Везуче хлоп’я, точно як я… І родичі у нього милі.
– Зараз його везіння скінчиться, – похмуро зауважила Зеліна. – Де принц?! – гаркнула вона, та так, що бідний хлопчисько аж присів.
Зате він почав говорити – швидко і плутано, однак по суті:
– Я не бачив їх. Мені сказали – ти принц, іди. Я не знав, де сховатися. Король… він каже, я повинен довести… А тут не було нікого. Потім чудовисько… рожеве… довго стояло і розтануло. Вас побачив, хотів подивитися, куди виходити будете. Мене звуть Вім…
– Зрозуміло, – розчаровано буркнув гвардієць. – І де ж тепер шукати твого братика? – запитав він, не ждучи відповіді.
Але отримав відгук:
– Метрів за триста на південь звідси. Тобто шістсот чешів… Недалеко, одним словом! Вони з хранителями стоять біля струмка і щось вирішують,. – Птаха, придумана Лін, вмить знайшла Геданіота з висоти свого польоту.
Божевільне сонце вже торкнулося обрію.
– Я затримаю!.. – понеслася вдалину богиня.
– Біжімо! – команда Карі підхльоснула як батогом.
І вони побігли, не озираючись на захід, але відчуваючи, як сиплються останні піщинки в годиннику їхнього життя. Боязкий юнак виявився на подив спритним і примудривсь обігнати Марка. Метаморф тримався поруч із Лін, готовий в будь-який момент підхопити, не дати впасти…
Під ноги вискочив (в буквальному сенсі, перебираючи ніжками-присосками) грубезний корінь, щупальцями відірвав пристойний шматок від штанини. Дівчина не встигла навіть злякатися, коли земля різко нахилилась, але не вдарила, а захиталася за метр від обличчя – Карі на ходу підхопив її однією рукою і тепер тягнув, як згорток з базару, вмить залишивши позаду і гвардійця, і Віма.
Біля струмка їх чекало дивне видовище – три чоловічі фігури, застиглі в ту мить, коли вони побачили Зеліну. Три напружені фізіономії, які знають, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, а особливо гарний… тобто смачний сир – у найжорстокіших пастках. Сніжі та її сестрам ця група точно б не повірила.
Підоспів Марк, тягнучи за собою Віма – у хлопчини підкосились ноги за декілька кроків від струмка.
Сонце знущально ховало за горизонтом останній промінь. Довкілля змінювалося прямо на очах – втрачало кольори, біліло і розмивалося, зі сходу насувався густий туман.
Цікаво, чому Геданіот і його хранителі так злякалися? Принц раніше зустрічався з богинею Життя і, схоже, знав, хто вона. А раптом…
– Розморожую! – попередила Зеліна. – Візьміться за руки! Хапай нареченого, рьяско, і тікаймо з цього кошмарного місця.
– Стій! Це не вони! – навряд чи Лін змогла б пояснити свою впевненість. – Це пастка!
Сонце зникло і разом із ним пропали всі кольори цього світу. Біла земля, білі дерева, біла трава, білий туман… І дві білі фігури замість хранителів принца. А Геданіот був справжнім!
Сестри Сніжи, повернувшись до істинного образу, потягнулися до принца. Той несподівано перекинувся вперед, змусивши біловолосих вчепитись одна в одну, і опинився біля Лін. Очманіло стиснув її в обіймах, припав губами до губ… І полетів геть, збивши з ніг свого батька.
Натовп, що встиг добряче засумувати біля Стіни Одкровень, зустрів паломників гучним ревом. На відсутність хранителів Геданіота мало хто звернув увагу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!