Гра в чуже життя

***

Королівський палац справив на Лін гнітюче враження. Здавалося, він – пряма протилежність імператорським хороминам.

Похмурі сірі стіни, вузькі, обведені білою фарбою вікна, вартові на кожному кроці, бронзові статуї вершників з лютими обличчями. Акуратні клумби з низенькими квітами і жодного дерева в межах видимості. Повітря сухе, і в ньому, незважаючи на политий водою двір, повно пилу. Слуги снували туди-сюди, навіть не розмовляючи одне з одним, серйозні діти зосереджено й неспішно гралися навколо монструозного фонтану.

Десятеро тролеподібних здорованів створили навколо «принцеси» живу стіну.

– Пустіть, я брат принца! – Люто працюючи ліктями й колінами, до Лін пробивався Вім-Ангас, якого перемістили слідом.

– Ви завжди за мною ходитимете, так? – «наївно» поцікавилася вона.

– Так, – коротко відповів один із гартонців – головний серед присутніх.

– І вночі? – підморгнула Лін.

Нехай задумаються, чи варто невідривно слідувати за безсоромною нареченою гарячкуватого Геданіота.

На кам’яному обличчі воїна відбилося щось, схоже на непевність.

– Так… як накаже принц.

– І після весілля? – мало не проворкотіла дівчина, уявляючи цю картину.

– Обов’язково, – крізь зуби прошипів гартонець, відділяючись від супроводу і ледь не переходячи на біг у напрямку палацу.

Лін зупинилась.

– Глянемо? – запропонувала Ангасу, вказуючи на фонтан.

Він кивнув. Маг уже й не пам’ятав, що нещодавно бажав теперішній співрозмовниці якнайшвидшої смерті. Своїй… кому? Він відчував спорідненість і дивне відлуння знайомої магії, але не міг зрозуміти, як таке взагалі можливо!

Живий квадрат був змушений змінити форму – Лін недвозначно натякнула, що збирається сісти на бортик фонтана, а охочих їй суперечити або лізти в воду не знайшлося.

– Розповідай, що там. Мій від’їзд минув спокійно?

Ангас відразу ж підбадьорився і заговорив, намагаючись відтворювати колишню манеру спілкування:

– Ха! У мага – жодного зуба, ось! Йому Карі і Марк вмазали разом! Щелепа на місці, але зубів – ніц! Уяви, він головою похитав, рота відкрив, чаклувати хоче, а звідти – раз-раз – як гарбузове насіння, чесслово! Тут і охорона прокинулася, забігали, заволали. Зеліна Марка в оберемок схопила, віднесла кудись, а метаморф перекинувся і втік. Мені портал амулетом створили, а цих… е-е-е, охоронців маг встиг перемістити… поки здоровий був. Ех, шкода, в Клусі йому все швидко виростять заново…

Лін його жалів не розділяла. Маг, звичайно, шкідник, проте він виконував наказ. Кому не завадило б начистити писок, то це любому нареченому за турботу і розуміння.

– Ти чому кричав «тікай»?

– А-а-а… бо тебе не пускали!

– Логіка приголомшлива. Віме, а те, що твій брат залишився б без нареченої, тебе не хвилює?

Перший маг знизав плечима:

– Ти ж його не любиш. Ти Карі кохаєш, я знаю! – додав упевнено.

– Дурник. – Лін скуйовдила його волосся. – Усюди тобі романтика ввижається. Нікого я не кохаю… так, як хотілося б. А Карі… складно пояснити. Він – незвичайний, приголомшливий і надійний. Мій кращий друг, як і Марк. Карі мені дуже подобається, нам легко спілкуватись, і я б не хотіла, щоб із ним трапилася біда… Що ж до кохання… Не ображайся, хлопче, але мені, схоже, однаково, за кого виходити заміж. Я не хочу цього взагалі.

– Лін, я досвід… підліток, а не дурень. Прощатися ти кинулась до певного «друга», та й вибачалась за весілля не перед Марком. Чи ти намагаєшся сама собі розповідати казки?

– Це не твоя справа. Не бійся, зі стіни через гірку долю не стрибатиму. Тим паче, хто мене на ту стіну пустить… А як не вгледять, то слідом стрибнуть, недоумки старанні. Глянь, як вуха нашорошили! Їм і невтямки, що я базікаю про свої почуття не з дурості, а від нахабства. Та й не секрет усе це. Ми з принцом уже обговорили наші стосунки і дійшли стерпного рішення. Тільки він чомусь вирішив, ніби мені воно не сподобалося. Дивно, я завжди вважала, що підслуховувати погано і соромно, а тутешні навіть не червоніють… Охороно, а навіщо зараз відходити? Он Геданіот іде, сам вас прожене.

Стулки дверей, що зачинилися за принцом, ледь не розтрощили ніс головному зі здоровил, який поспішав слідом.

Лін із деяким захопленням спостерігала, як наречений розгонистим кроком перетинає майдан. У його русі відчувалась незвична стрімкість – це була хода людини, що усвідомлює, для чого вона живе і що з цим життям робити. І ще Геданіот усміхався – відкрито, як привітний господар, що радий бачити гостю.

Охорона розступилася.

– Добридень. Навіщо бентежиш моїх воїнів? – м’яко, зовсім не по-гартонськи, запитав принц.

– А навіщо вони плентаються за мною як зграя собак? – парирувала Лін.

– Для охорони.

– Мене? Чи від мене?

– О, це майстри на всі випадки життя, – засміявся Геданіот.

– Я не втечу.

– Клянешся? – відразу ж посерйознішав він.

– Уже клялась. І дотримаю слова, якщо не знайду лазівку. А якщо знайду, навіть армія не допоможе. Ти ж знаєш…

Здоровані зникли, підкоряючись ледве помітному помаху руки.

– Знаю. Більше охорони не буде. Ще щось?

– Питання.

– Я не хотів ризикувати.

Лін насупилася, схрестила руки на грудях.

– Відчуваєш, що завинив, і підготував відповідь заздалегідь?

Геданіот кивнув, але каяття на його обличчі вона не побачила.

– Мені потрібна королева.

– Будь-яка? Будь-якою ціною?

Принц усміхнувся – приязно і без краплі глузування.

– Ти – не будь-яка. Ми говорили про це, пам’ятаєш?

– Саме я?

– Так. Злишся?

Лін зітхнула. Ще б пак вона не злилась! Але яке це мало значення?

– Не вмію довго ображатися. Сядеш? Віме, посунься! Багато роботи?

– Хоч греблю гати. Уяви: останні років двадцять наша економіка була спрямована на розвиток армії, а тепер доводиться витрачати значну частину бюджету на порятунок селян, які розучилися обробляти землю. Смішно… Мій батько страхав Веллі, хоча імператор міг просто припинити з нами торгівлю і половина цього непереможного воїнства передохла б із голоду, а інша здалася б у полон за шматок хліба.

– Ви могли розв’язати війну.

– Могли? Відстань між Гартоном і Влаєю величезна! На кордоні переважають кочівники, осіле землеробство поширене ближче до півночі і Клуса. Наших запасів вистачило б на місяць наступу, можливо на два чи три, але тоді голодувала б уся країна. Лін, я не перебільшую – Гартон зовсім не має тилів. А ці рехові міністри й радники, що теж дісталися мені у спадок, одноголосно запевняють, ніби все прекрасно, до того ж лізти в управління господарством – не королівська справа. Треба їх терміново міняти, але до коронації формально я не маю на це права… А старі індики розуміють, що недовго їм красти, і намагаються урвати останній шматок. Ха, вчора ввечері до мене заявився головний міністр і порадив на честь весілля обдарувати найвірніших служителів хоч маленьким клаптиком землі!

Лін посміхнулась, уявивши цю ситуацію. Погано ви знаєте свого правителя, панове міністри, погано… А все тому, що звикли плазувати перед Грайтом, не звертаючи уваги на його сина. Навіть вона, незважаючи на недовге знайомство, вже зрозуміла: маніпулювати собою Геданіот не дозволить ні погрозами, ні лестощами.

– Сподіваюсь, ти пообіцяв, що місце на кладовищі вони отримають обов’язково?

– Ба більше, я озвучив ідею надати особливо заслуженим ранг селян і виділити їм цілу плантацію біля Пройяса. Одну на всіх, адже можуть надірватися з незвички. І тепер не знаю, чого очікувати. Чи то притихнуть і зменшать амбіції, чи спробують посадити на трон когось поступливішого. До речі, Вімейне, тримайся ближче до моєї нареченої. Ти теж спадкоємець, причому такий же поганий з погляду крадіїв, як і я. Щоправда, до тебе можуть і регента приставити… Лін, наглядай за ним, гаразд?

Дівчина неуважно кивнула, думаючи про інше – принц, по суті, угробив батька заради трону, але відрази вона не відчувала. Напевно, личина принцеси настільки приросла до неї, що і вчинки правителів почали сприйматись як щось вище за закони і мораль.

– Геданіоте, чому ти впевнений, що нас разом не… ну, це… не вб’ють?

– Хіба ти дозволиш себе вбити? – з посмішкою здивувався він.

– Упевнена, питати мого дозволу не будуть.

– А я упевнений, вбивці самі «не будуть». Принцесо, я багато знаю, а про інше здогадуюся. Не треба прикидатись. Тобто треба, але не переді мною.

– А перед ким? – глузливо поцікавилася Лін. – Ти ж тепер тут головний. Накажеш – і мене назвуть хоч русалкою, та ще й хвостом захоплюватимуться під час зустрічі. Але я тебе трохи розчарую. Я не з метаморфів.

Принц здивувався:

– Якщо не з Римая, то звідки? Двійників принцеси я знаю. Одна з них дурненька лялька, двох слів зв’язати не може, а друга померла вчора. Пологи, здається, не пережила. Імператор такий похорон готує, немов для рідної дочки. Стривай, значить, для рідної?.. А хлопчик, якого нібито саме в той день народила йому наложниця… Хлопчик, уже оголошений спадкоємцем, насправді його онук? Як усе заплутано… Слухай, Зеліна і справді богиня Життя?

– Та вона богиня шкідливості з Храму Життя! Геданіоте, ти щодня ось так схоплюєшся спозаранку і прибігаєш до наречених?

– Тільки до однієї нареченої, – підморгнув він. – Втомилася? Вибач, звичайно, але я не міг чекати закінчення Паломництва. У таких справах, як влада, тиждень зволікання може виявитися фатальним. Ех, посидів я з тобою, відпочив, а після сніданку почнуться чергові прохання-клопотання-доноси. Не повіриш, більшість моїх придворних – професійні кляузники, на життя цим заробляють.

– Відправ їх шпигунами в Клус і Веллі. Нехай плетуть інтриги на благо держави, ха-ха!

– Ага, була така думка. Ні, боюся, навіть Малдраб наважиться на війну, щоб повернути назад ці «скарби». Відпочивай поки, буде ще час наговоритись. Сам я залишаюся в лівому крилі, лінь переїжджати заради традицій. У твоєму розпорядженні – все праве, колишні покої мого батька. Там у деяких кімнатах ховаються його фаворитки. Можеш їх вигнати, якщо набридатимуть, але загалом вони і нешкідливі, і непотрібні. Звісно, врочисті заходи злегка оживляють… Що хочеш, те з ними й роби. Слугами теж розпоряджайся на свій розсуд, вони вимуштрувані добре. До тебе після обіду приведуть новеньких, вибереш, хто сподобається. До завтра ми не побачимось, тому до зустрічі на весіллі. – Геданіот підвівся, збираючись іти.

Лін швидко перебрала в голові все почуте, намагаючись визначити, що ж її насторожило.

– Стій! – Вона схопила принца за руку і знову посадила поруч. – Весілля завтра?

– Завтра.

– А коронація?

– Після церемонії.

– І коли ти це вирішив?!

– Відразу ж, як прибув до столиці і почав заглиблюватись у справи, – здивовано пояснив Геданіот. – Щось не так?

– Нічого. – Один день свободи – не особлива втрата, та й навряд чи що-небудь змінилося б за такий короткий час. Сама винна, не врахувала, що в Гартоні, кажучи «через два дні», мають на увазі сьогодні і завтра. – Ще питання: ти вважав мене метаморфом, чи не так?

Він кивнув.

– А у людей і не-людей не буває спільних дітей, це всім відомо. І навіщо ж тобі, принце, дружина, яка не зможе народити спадкоємця?

Геданіот кілька секунд дививсь дівчині в очі, потім несподівано розсміявся:

– То ось що хвилює мою наречену! Лін, запитала б прямо, чи претендуватиму я на місце у твоєму ліжку. В мене є спокуса теж відповісти натяком, однак… Не варто насміхатися з майбутньої королеви, так? Я боротимуся за тебе, і якщо у нас нічого не вийде… там подивимося, принцесо! А моїми спадкоємцями можуть зайнятися й фаворитки, треба ж їм якось відпрацьовувати утримання. Тільки навряд чи до цього дійде. Ти не любиш його по-справжньому, а я буду дуже переконливим.

– І як це – по-справжньому? – з гіркотою промовила Лін. – Поясни, будь ласка

– Так, щоб боротися за своє кохання до останнього, а не тікати від нього, – жорстко відповів принц. – У тебе було достатньо часу і можливостей, але ти зараз тут – отже, вибрала інше. Або дочекалася, поки виберуть за тебе. Я не засуджую, а роблю висновки. – Він підвівся. – Тепер уже пізно щось міняти, і це радує. Я матиму королеву, яка тримає слово, не зрадить і працюватиме на благо вітчизни як проклята хоча б зі співчуття до народу. Побачимось завтра.

– Бувай, – зовсім тихо сказала Лін, з жахом усвідомлюючи його правоту.

І сама ж винна… Догралася! Могла нестися в цей час на спині свого «тигреняти» в далекі-далекі краї, причому не втікала б. Викрадалася б! А кохання… Ех, визначитися б ще з тим, що це таке… Щоправда, в глибині душі дівчина розуміла – давно визначилася. Тільки зізнаватись у цьому було страшно навіть собі.

– Лін! – Геданіот обернувся. – Хто ти насправді?

Вона широко посміхнулась:

– Знала б я це, ми б зараз не розмовляли!

/18. Вічна самописка – олівець з клуським самовідновлюваним грифелем./