20.2
Іскра, що знову перетворилась на прекрасну степнячку, миролюбно сказала:
– Дитинко, вчися тримати себе в руках. Якщо не зможеш контролювати людську сутність, вона тебе зімне. Дам маленьку пораду: завжди грай, а то з’їдеш з глузду, нічого не бери близько до серця, інакше не знатимеш спокою, і ніколи не кидай слів на вітер – втратиш репутацію. Зрозуміло?
Лін кивнула, міркуючи, хто з них зійшов з розуму. А богиня продовжила:
– Ти звідки взялася? Молоденька і недосвідчена… Наших я всіх знаю. З Дивного Лісу новини регулярно приходять, я б такого не пропустила. Залишається Римай або Світ Тварюк. Вгадала?
Дівчина заперечливо похитала головою, не змозі сприйняти просте пояснення – її вважали богинею!
– Невже Клус? – недовірливо запитала Іскра. – Ці маги вкрай подуріли – плодять собі конкурентів. Або Гартон? Кажуть, у них готуються до великої війни, невже відкопали десь і собі реліквію? Тебе як звуть, дитино?
– Лін. Я тут у паломництві. Я… емм… принцеса.
Співрозмовниця зміряла її пронизливим поглядом, поклацала язиком і винесла свій вердикт:
– Напевно, знову я в майбутнє заглянула. Але точно тобі кажу – будеш богинею.
– Чого? – розгублено перепитала Лін.
– Це поки складно сказати, – розважливо відповіла Іскра, – тут не нам з тобою вирішувати. Куди принесуть у жертву, там і будеш. Хлопчина твій? – вказала вона на Карі.
– Так!
– А чому він застиг як після погляду василіска?
– Це я у тебе хотіла запитати!
– Всі тілесні ушкодження мій саламандрик вилікував, а на душевній рівновазі я не знаюся, ти вже вибач. – Богиня захихотіла, ніби згадавши щось смішне. – Слухай, мені Зелка стільки про нього розповіла, що навіть якось соромно стало – на святу невинність замахнулась! Чи вона, як завжди, прибрехала задля ефекту? Не бійся, я, коли остигаю, про помсту не думаю.
Лін подумки вибачилась перед метаморфом (хтозна, що його більше образить?) і неголосно сказала:
– Зеліна ще не розуміє, що головне – добре серце, а все інше – справа наживна.
– Прекрасненько… Тобі завтра якийсь вогонь треба? Володарів? Без проблем, богиня я тут чи хто? Ти мене вразила, дитинко, в саме серце. Здогадуєшся, чому? Багато хто обливав мене лайном і за спиною, і дивлячись в очі… за діло, між іншим! Але в буквальному сенсі… Все-все, залишаю вас… наживатися. Ха-ха!
За Іскрою не встигли зачинитися двері, коли Лін опинилась біля Карі і непохитно зажадала:
– Або ти пояснюєш, що відбувається, або я відгризу тобі вуха!
Подіяло. Метаморф зволив підняти голову і подивитися, яка ще дурість спала їй на думку. А повернутися в похмурі роздуми дівчина йому не дозволила. Вщипнула за ніс, ледве стримуючи усмішку (і сльози в глибині душі, адже раптом з ним щось серйозне?). Ледь не провалилася в безкінечність очей навпроти, але зупинила себе, уявивши, як імператор, повернувшись, бачить вже дві статуї… І була вбита наповал тихим запитанням:
– Лін, ти дійсно не образилася?
Вона спробувала перевести все на жарт:
– За те, що тебе ледь не підсмажили, чи за те, що я ледь не збожеволіла від твоєї нежданої депресії?
Карі не підтримав сміхотливий тон.
– За те, що я посмів тебе бажати…
Особливого каяття в його голосі не було. Лін безпомилково визначила:
– Брешеш. Ми не перший день знайомі, і, що б там не вигадувала Зеліна, я точно знаю – через це в розпач ти не впадеш. Ну, може, трохи помучишся докорами сумління… Ні, чекаю наступний варіант відповіді.
Він глянув на неї прямо. Спотворене непідробною мукою обличчя, очі хворої собаки… Лін відчула – більше брехні не буде.
– Я збирався добровільно порушити клятву свободи, – безбарвним голосом пояснив метаморф, вичікувально дивлячись, ніби ждучи крику і докорів.
Дівчина остаточно заплуталася. Ця бісова клятва! Згадати б ще, в чому вона полягала. Здається, щось на кшталт…
– …моя вічна свобода стане зароком того, що ні краплі твоєї крові не проллється зі злого наміру, – озвучив її думки Карі.
– Вибач, звичайно, – не дала йому знову впасти в меланхолію Лін, – але начебто ніхто не збирався мене вбивати? Чи я щось пропустила?
– Я йшов, щоб убити тебе, але у мене не вистачило мужності, – приреченим тоном повідав метаморф.
Вона обережно помацала його лоб, однак ознак гарячкового марення не виявила. Втім, хто знає, як недуги проявляються у не-людей? Чи Карі висловився метафорично? На кшталт: «Наш зв’язок знищив би тебе, як принцесу, але я готовий був піти на це»?
– Поясни, про що ти, – попросила тихо. – Обіцяю потім не набридати питаннями. І ні слова не скажу Марку.
Метаморф заперечливо хитнув головою.
– Я зрадив тебе і свій народ. Прошу, не змушуй мене зраджувати… не змушуй зраджувати інших! Будь-яке покарання я вважатиму недостатнім, але молю про одне – не вимагай пояснень.
Лін не сподобався цей прохальний тон. До того ж вона починала здогадуватись, де тут собака зарита.
– Досить патетики! – заявила з несподіваною навіть для себе самої злістю. – Треба мати хоробрість визнавати свої помилки, а не чекати, поки прийде хтось справедливий і відміряє покарання згідно злочину! І взагалі, воїну не личить займатися самоїдством. Піди, набий кому-небудь пику, подаруй мені квітку і заспокойся! Чи ти переживаєш через невиконаний обов’язок? То давай, уперед! Не секрет, де мене знайти. До речі, якщо вже на те пішло, – конкретно я не збираюся виходити заміж за принца, тобто вашому улюбленому Дивному Лісу з мого боку нічого не загрожує. І не дивись на мене як на людожерку. Розберешся із самим собою, заходь, я довго сердитися не вмію. А Дісону передай… Втім, ні, ти таких слів не знаєш, ще наплутаєш щось, – пустила шпильку перед тим, як ефектно грюкнути дверима.
Злилася Лін лиш на себе – за нестриманість. Вона надто злякалася за Карі, щоб раціонально мислити і підбирати слова. І розлютилась, зрозумівши правоту Дісона: метаморф швидко вчиться, переймаючи у людей і не-людей якості, необхідні для життя, але залишаючись безмежно довірливим. Не брехав ельф, ще зовсім трохи – і поряд з нею буде зовсім незнайома людина. Тобто навіть не людина…
Про те, чим могла закінчитися місія з порятунку Старилісу, організована придворним лікарем, Лін намагалась не думати. Та вона й не сприймала всерйоз ті слова Карі. Багато вже сталося такого, після чого і вороги почали б цінувати одне одного. А вони ж були друзями…
Захоплена похмурими думками, дівчина попрямувала до своєї кімнати. Що піднесе завтрашній день? Вона давно перестала будувати хоч якісь певні плани на майбутнє, проте останнім часом навіть сьогодення насилу піддавалося логіці.
Звуку чужих кроків Лін не почула. Швидкий вихор підхопив її і переніс під єдине на території Храму Вогню дерево – старе, похилене мало не до землі, але густо всіяне широким темно-зеленим листям. Тут вона нарешті побачила «викрадача».
– Ну і?.. – запитала стомлено.
Навряд чи її притягли в єдине романтичне місце в окрузі, щоб відкрутити голову…
Карі впевнено, ніби не він тільки що готувався попрощатися з життям (чи яке там ще є покарання за замах на члена правлячої сім’ї?), оголосив:
– Я вибив зуб Біску, заспокоївся і хочу подарувати тобі цю рослину. Всю, бо знайти нормальні квіти мені не вдалось, а ті, що випали з вази імператора, годяться хіба що підлогу підмітати. Знаю, спокутувати мою дурість не можна, але обіцяю страждати на самоті і не діяти на нерви!
– Звідки такий ентузіазм? – вкрай перестала його розуміти Лін.
– Я подумав, – злегка засоромлено зізнався він, – що наша дружба значить набагато більше, ніж злі наміри. Якщо ти зможеш і далі спілкуватися зі мною без страху…
– Та без питань. А хто такий Біск?
– Як хто? – прийшов час дивуватися метаморфу. – Настоятель цього храму. На чверть троль, між іншим! Він навів шістнадцять доказів того, що ваш із Геданіотом син приєднає Клус і захопить велику державу не-людей. Ну, тобто він трактував пророцтво Павіра про Діву і Воїна, чий союз породить об’єднання світу. Повір, Лін, це звучало надзвичайно переконливо. Знаєш, мені не варто було зізнаватись тобі… але я навіть радий, що між нами немає недомовок. Нерозумно, так? – зітхнув він. – То йдемо назад? Треба відпочити хоч трохи…
Лін сіла на землю, упершись спиною в товстий стовбур дерева.
– Не хочу нікуди йти. Однаково не засну, занадто багато подій для однієї ночі. А ти втішай себе тим, що я теж маю скелет у шафі. Щоправда, він стосується особисто мене… Я не принцеса, Карі.
– І слава Владичиці. – Метаморф опустився навпочіпки.
– Давно зрозумів? – Лін вирішила нічому не дивуватись.
– Ну… Деякі думки з’явилися з першого дня нашого знайомства, – зізнався Карі. – Пам’ятаєш, тобі не сподобалося звертання «принцеса»? І ночувала ти одна…
– Як думаєш, багато хто здогадується?
– Гартонці – ні, – посміхнувся він, підсуваючись ближче. – Вони надто стурбовані своєю величчю, щоб помічати деталі. Але щодо принца я не впевнений… Здається, він вважає тебе моєю співвітчизницею.
– І тебе це нітрохи не хвилює?
– Та ні. – Його усмішка розповзлася від вуха до вуха. – Яке мені діло до того, що думає якийсь там принц?
Лін з досадою зауважила, що після її зізнання Карі різко втратив боязкість у спілкуванні. Чому з досадою? А хто його знає…
– Не прикидайся дурником, це мій хліб – зображувати склеротичну тупицю: того не знаю, про те не пам’ятаю, а в тому мені взагалі за статусом не належить розумітися… То що?
– Лін, що ти думаєш про мене? – несподівано відповів метаморф питанням на питання.
– Ти дурень.
– Я знаю. А точніше?
– А на решту – начхати! Принаймні поки ти не виріс у справжнього не-людя і ставишся до мене не як до ручної тваринки. Якщо чесно, я починаю сумніватися в цьому… У будь-якому випадку дуже сподіваюся, що наступного разу, надумавши мене знищити, ти прийдеш до мене за порадою у цій нелегкій і невдячній справі.
– Не жартуй так, – знітився Карі. – Наступного разу не буде. А що стосується походження… Кажуть, навіть Володарка народилася серед простих людей. Чи не-людей. Або ще не народилася… Лін, дурниці все це! Кращої принцеси не знайти ні в Гартоні, ні у Веллі, не кажучи вже про Клус. Але чому ти не сказала мені раніше? – в його голосі звучав докір.
«Все буде добре. Ми зрозуміли одне одного краще, ніж найближчі родичі. Втім, після Храму Кохання ми ніби як рідні… Ех, дивна штука – життя. Воно б’є-б’є, а в тім’ячко не попадає. Напевно, тому що занадто багатьох хоче стукнути одночасно», – Лін відчула, як повертаються ті надійність та впевненість, які ніби оточували її Карі.
– Коли вийшло, тоді й сказала. Я ще й чужа…
– Це як?!
– З іншого світу…
– Розкажи!
***
Сонце піднімалося над горизонтом повільно і неохоче, немов виглядаючи: що там, на поверхні? Несміливі промені ковзнули пустелею, позолотили невисокі кам’яні стіни і будівлі, змусили клаптики темряви сховатись у затишних куточках.
Осмілівши, світило вилізло вище, розглядаючи околиці, і наштовхнулось на старе гіллясте дерево, що невідомо як виросло в пісках. Зацікавившись, промінчики рушили далі, відкриваючи світові двох друзів, що заснули під чистим небом: синього тигра і зовсім маленьку на його фоні дівчину, яка згорнулась клубком у жахливих обіймах звіра.
З тіні виринула фігура людини (можливо, і не людини – в расах сонце не розбиралося). Він (або вона – питаннями статі світило теж не цікавилось) скрадливим кроком обійшов сінник, заглянув усередину, потім зник у стайні. Через деякий час, коли сонце вже задивилось на дивовижну, ні на що не схожу конячку, яка вийшла погризти колючі кущі, невідомий вибіг назовні, чимось страшенно незадоволений і стривожений. Покрутив головою на всі боки, ніби шукаючи причину своєї невдачі, і попрямував до розлогого дерева. Точніше, до тих, хто знайшов під ним місце для сну.
Підійшовши ближче, він розмахнувся, немов збираючись щось кинути, але застиг у безглуздій позі – в бік йому упирався твердий гострий предмет, який незнайома з особливостями Юнки людина могла вважати наконечником списа. А, як відомо, списи не ходять самі собою. Напевно, так міркував невідомий, падаючи на землю і кидаючи за спину щось на кшталт невеликого каменю.
Кінь, намальований Літо, оповився рудуватим туманом, його силует почав розпливатись.
Незнайомець не чекав такого супротивника. Він ошелешено спостерігав, як золотисті зірки зникають з лискучих білих боків. Жряк, створений Ванісом, поглинав усе живе, чого торкався, і потім, наситившись матерією, з’їдав сам себе. Невідомий подумав, що коня жряк перетравлюватиме довго, а затримуватися тут не варто. Він щиро жалкував щодо проваленого замовлення, але ж винаймач не попереджав ні про що таке, еге ж? Тому можна і не повертати завдаток!
Однак Юнка не була просто конем. Вона пам’ятала, звідки з’явився паразит, що обгризав її шкуру, і кинулася на кривдника. Незнайомець пізно усвідомив: цей кінь надто дивний, смертельний туман його не візьме. І втекти не вийде…
Жряк відчув нову їжу, набагато легшу і смачнішу. Невідомий не встиг навіть закричати – його з головою накрила хвиля, що жадала корму.
Юнка обтрусилася, скидаючи залишки жряка, який поїдав самого себе, і з подивом оглянула свій білосніжний, без жодної плямочки, бік. Потім згадала, як старанно виводила Літо золоті зірки, і вирішила прикраситися самостійно. Фантазія у тварини обмежувалась тим, що вона бачила, тому згодом слуги страшенно дивувалися, виявивши біля старого дерева молоде, скоцюрблене ще більше. А потім деревце почало рухатися…
Сонце піднімалось все вище, змушуючи найзапекліших прихильників сну вилазити з ліжок. Життя потроху входило у звичний ритм.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!