6.2

– Хрести? – здивувався Карі (дружина колись розповідала про їхнє значення в її світі, але маги зазвичай користувалися іншими засобами).

– Криві хрести, – видихнула дівчина, – криві! Це знаки некромантів… Вони нас виганятимуть! Тобто не нас, а принцесу.

– Ти впевнена?

– Я була єдиною відмінницею на курсі, – гордо повідомила Ельміра. – Моя стихія – знання, тому я добре знаю всі напрями магії. Це схоже на ритуал Дем'єна, тільки він давно вже не практикує… Хоч і живе саме в Кіраті!

– Некромант живе тут? – недовірливо перепитав метаморф. – У Тойяні? Дивно. Не віриться, щоб про нього раніше ніхто не чув…

Магиня глянула на нього як на васала, який не знає імені свого пана:

– Про нього відомо всім! Це той некромант, про якого говорять, нібито він вкрав сніг у Кірата! До речі, в цьому може бути частка істини – магія смерті завжди дає незвичайні відгуки природи. Дем'єн дуже старий, я навіть чула, що він – близький родич самого Реха і ровесник Радіса! Колись йому пропонували клуський трон, але влада його ніколи не цікавила. Дем'єн – вчений, тому не бруднитиметься участю в цій ході.

– Вченим теж треба щось їсти, – резонно зауважив Карі, прямуючи до виходу.

– Некромант, який відмовився від королівства, не продасться за серебринки імперії!

– Можливо, його надихнули золоті? – відрізав метаморф, зачиняючи двері перед носом ідеалістичної дівиці.

Не те щоб він дуже хотів довести свою правоту, але палаючі очі Ельміри, яка захищала якогось некроманта лише тому, що той колись знехтував клуським троном, Карі не сподобалися. Занадто добре він знав таке сліпе захоплення… І пам'ятав, як боляче серцю, коли непорушний авторитет раптом виявляється зовсім не благородним поборником справедливості. А щодо корони – на клуський трон зазіхне тільки той, хто погодиться назавжди забути про спокійний сон, і вчинок Дем'єна лиш підтверджував його розсудливість.

Знадвору криві хрести було видно чіткіше, і їх усе додавалося. Як не дивно, більшість некромантських атрибутів височіли біля задньої частини огорожі, а не біля відчинених воріт, у яких стояла Зеліна і уїдливо характеризувала кожного з магів. І багато хрестів починали світитися блідим тьмяним світлом…

– Пообіцяй, що відповіси чесно, Початковий. – Маргалінайя теж спостерігала за вулицею і заговорила вперше за весь час після пам'ятної коронації. – Або не відповіси взагалі.

Метаморф кивнув. На той момент він не знав нічого такого, про що не міг би спокійно розповісти. Або промовчати.

– Навіщо ви тут?

Карі зітхнув. Що ж, вона сама вимагала правду…

– Тому що твій син, якого ти хотіла вбити, попросив нас про допомогу.

Принцеса скрипнула зубами:

– Не вбити, а врятувати! Батько знав про це… Та що тобі розповідати, однаково не зрозумієш. Ти навіть уявити не можеш, як жити, коли на голові корона. Це… Уяви приборкувача у звіринці, де немає кліток! Поки у нього батіг, хижаки ховаються і точать зуби, а потім якась дрібна тварина кусає його за руку і… Я хотіла, щоб мій хлопчик навчився виживати! Чуєш, Початковий? Не жити, а виживати! І в мене вийшло! Так, вийшло! Тепер він завжди насторожі, і, сподіваюся, ми зустрінемось нескоро… Люди такі дурні! І батько… Ви вірите всьому, що бачите, але забуваєте, що дивіться крізь чужі істини. Складно пояснити, еге ж? Їй простіше. Лін… Адже вона ніколи не стане частиною нашого світу.

– Чому?

– Вона чужа, хіба цього недостатньо? Вона все ще хоче повернутися. Не знав? Ха-ха! Не хвилюйся, це неможливо! Але найголовніше – коли вона робить висновки, то часто забуває про особливості цього світу. Правда ж? Правда? Тоді слухай далі. На перший погляд усе просто: в країні давно назрівав переворот, тато через реформи втратив більшість прихильників… Зрозумівши, що надто пізно міняти політику, він спробував врятувати хоч онука! Фарме вчасно підметушилась і забезпечила собі тепленьке місце, а я… Я отримала другий шанс у невдалий час. Рех якось сказав, що колесо історії не можна ні повернути, ні зупинити, але мені здавалося – після світу Смерті я сама легко розгребу всі справи… Ох, які були плани! Навіть друга історія з двійником у них є. Що, вже? Але…

Криві хрести навколо огорожі спалахнули одночасно, заливши будинок примарним білим сяйвом. Здавалося, воно не просто йшло від некромантських пристосувань, а піднімалося вгору, відбивалося від низько навислих хмар і лише потім падало на землю. Тривожно закричав півень, його крик підхопили інші птахи і заметушилися у дворі. Десь вдалині заіржали коні, почувся надривний дитячий плач, завили собаки…

«Добре, що Маніш утік ще взимку», – полегшено подумав метаморф, уявляючи, яку колотнечу вчинив би зараз «майже приручений» пес із Пустки, якби він не втік до зграї диких родичів. І обернувся до Маргалінайї.

Принцеси поруч не було. На тому місці, де вона стояла, повільно танув щільний туман.

– Здивований? Богиня Життя не здатна захистити того, хто належить Смерті, хоч я і сподівалася до останнього. Тепер слухай уважно, Початковий! Фарме з роду некромантів, тож її тенета розірве тільки «жива» книга. Батько не хворий, але він повільно втрачає сили. Повільно вмирає! Ти бачив ключ і зможеш створити такий самий, а вона… твоя Лін… Вона знайде потрібну сторінку. – Світло хрестів погасло, однак туман розсіювався й далі. – Стривай! Он там, за хрестами! Дзеркальний півмісяць?.. Навіщо? Невже це я – не справжня? Я не з потойбіччя?.. Тоді хто я? Ф’єрі? Не вірю… ні! Ні! Будь ласка, ні! Ні… Тож некроманти лише створили шлях силі, яка знищує мене, і попереду немає нічого… Я була ширмою! Виходить, Фарме… Невже я помилялась?! Вона некромантка, ф’єрі не її стихія… Вона теж приречена? І батько! Ні, не батько, а… як його назвати? Хто він мені, га? Хто, якщо я – не я?! А час… його вже мало… краще поспішати… краще… Знищ їх, Початковий! Знищ творців ф’є…

Останні слова Її Високості заглушилися торжествуючими криками з-за огорожі, що несподівано змінилися криками болю і страху. Стало так ясно, ніби сірі хмари раптом розійшлися, хоч на землю впало кілька крапель дощу. Блиснуло… не в небі – біля воріт. Порив вітру приніс запах горілої плоті.

Зеліна парила в повітрі. Карі ніколи не бачив її такою – надзвичайно мовчазною і одухотвореною, богинею, що спокійно дивилася зверху вниз і без краплі сумніву на обличчі обривала нитки людських життів. Вона ніби мала на меті знищити всіх некромантів і методично виконувала план, не помічаючи, що противники не намагаються ні чинити опір, ні бігти, а лише стоять на колінах, закривши голови руками, і просять помилування. Криві хрести лежали на бруківці упереміш із обвугленими тілами тих, хто повертав принцесу. Скільки їх було? П'ятнадцять або двадцять, може – більше… І з кожною миттю число трупів росло.

«Чому вони не тікають?» – думав метаморф, обережно наближаючись до побоїща. Нюх довелося «прибрати» – нехай Карі і вважав себе звичним до всього, зір пристосовувалося до жахливої картини легше ніж ніс.

– Хто прийде з війною в мою оселю, залишиться навічно біля її стін!

Карі дивився на руду і не вірив, що це та сама жінка, поруч з якою він прожив стільки років.

«Хоч би Лін не вийшла з підвалу…» – крик чергової жертви, яку наздогнала помста богині, перервав його думки.

Він повинен зважитися. Згадати, що Первісні були першими творіннями цього світу, припинити безглузді вбивства, стати на шляху смерті…

«Ну чому ж ви не біжите?!» – пошепки кинув метаморф застиглому в безнадійній покірності натовпу і стрибнув.

Здавалося, час зупинився. Люті зелені очі наближалися дуже повільно, але Карі знав – за його власними рухами людині встежити неможливо.

«Впізнає чи ні?!» – руде волосся богині майоріло на вітрі, немов язики полум'я, ще більше посилюючи відчуття небезпеки, що йшло від неї.

Зеліна не могла не розуміти, що коїться навколо, проте в тому, чи зможе вона відкинути образ небожительки і повернутися до повсякденності, метаморф сумнівався. Сильні почуття зазвичай так просто не відступають, і, можливо, пізніше Зеліна витре кілька сльозинок у пам'ять про передчасно покійного сусіда… Ну ні, уславитися завдяки героїчній смерті він ніколи не прагнув!

«Впізнає – чи – ні?!», – а наступної миті руки Карі обхопили богиню, і вони разом впали на землю. Точніше, мали б упасти…

Сліпуче спалахнуло, перед очима метаморфа попливли яскраві кола.

– Це трохи компрометуюче, як гадаєш? – як ні в чому не бувало поцікавилася руда, повільно плануючи вниз і ніби не помічаючи ваги чоловіка, що висів на ній. – Ого, наш хлопчик почервонів! Які пристрасті, подумати тільки… Прошу тебе, не говори, що й ти намагався мене зупинити!

Карі розтиснув пальці, почуваючись дурнем. Треба ж, рятівник магів, захисник некромантів… Про смерть задумався!

Земля боляче вдарила в п'яти, та метаморф лише подумки згадав Реха, розуміючи – в цьому лють богині точно не винна. Але ж якби він нагадав про своє існування дещо раніше, хтось із трупів трупом не став би.

– «Помста, що розколола небеса», – задумливо промовила Зеліна, опускаючись на лавку. – Або краще – «Володарка Життя, що дарує смерть». Так, другий варіант подобається мені більше. Вибач, що? Не розчула, думки були зайняті іншим. Хочу скласти баладу про цей день, і треба придумати звучний заголовок. То що там?

– Зел, – Карі проковтнув клубок у горлі, – ти тільки що вбила десятки людей. Навіщо?!

– Десятки? – Руда недовірливо подивилася на співрозмовника, ніби визначаючи, чи не сміється він. – Вісімнадцять якихось некромантів ти називаєш людьми? Гаразд-гаразд, не закипай, я визнаю, що трохи погарячкувала, дюжини було б цілком достатньо… Так, це жарт, метаморфський хлопчику, і так, мені анітрохи не соромно. Ще щось? Тільки без нотацій!

– Навіщо, Зел?

Лін стояла на ґанку і дивилася в далечінь, немов боячись зустрітися з ким-небудь поглядом. В її тоні не відчувалось осуду, але богиня здригнулася:

– Щось дізналася про книгу? Ні? Тоді йди назад! – зло випалила вона, безуспішно приховуючи збентеження – як би зневажливо не ставилася Зеліна до моралі, думка чарівниці для неї було важливою.

– Просто цікаво, що змусило тебе втратити голову, – тихо промовила Лін, долаючи сходинки. – Маги дошкуляють нам уже давно, а з нервами у тебе все прекрасно… До речі, де принцеса?

– Озирнись, подруго! Немає принцеси! Немає! Повернули її на той світ!

– Обійшовши твій захист? Це ж неможливо! Я читала – людям не під силу впоратися з магією богів! А звідки не-люди в Кіраті? Ну, крім нас? Хіба що Лан прибув до Арголіна… Як правитель до правителя, або щось таке. Алана Ділейна напевно зацікавила рехівщина, що коїться тут.

Руда презирливо відмахнулася:

– Лан? Ха! Він майже як ти: руйнує, хоч і може трохи чаклувати. Беріть вище: це зробив бог!

– І ти злякалася, – з розумінням вимовила Лін.

– Рех… – тихо прошелестіло від вхідних дверей. – Боги вправі забирати свою власність… А кому належу я, ніхто не знає…

– Ти жива, тож мені, – невдоволено нагадала богиня, яку слухняна і непомітна магиня страшенно дратувала.

– Я жива, так, – без емоцій промовила Ельміра. – Але я – книга… Тому у мене немає бога…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.