11.1. Доля? Збіг? Або ж?..
/Чи вірю я у своє призначення? Неважливо, зате воно вірить у мене! Та ще й як вірить! Аж спокою не дає!
«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/
«Чому? Чому зі мною знову це відбувається? Невже я дійсно унікальна настільки, що обов'язково повинна взяти участь у чиємусь плані? Господи, та скільки ж можна? Я ще вірю в тебе, незважаючи на місцевих богів, одна з яких навіть стала моєю подругою! Хіба так важко допомогти хоч трохи? Ні, я, звичайно, розумію – досі мені щастило, але вдруге наступити на ті ж граблі?.. Боже, мене знову використовують, а я не уявляю, що робити! Тільки тепер причина – не банальний порятунок імперії (Ха, яка дрібниця! Шкода, тут нікому оцінити мій сарказм…), а доля світу. Рівновага, чорт! Це ж якими заклинаннями треба бахнутися, щоб вирішити, ніби саме про мене говорить пророцтво місцевого дивака, який сам себе пророком не вважає?..» – думала Лін, розглядаючи пейзаж, що її оточував. Дуже мальовничий, до речі. На жаль, кілька «але» псували все враження.
По-перше, вода – вона зусібіч омивала крихітний клаптик суші, на якому стояла чарівниця. Тиха гладь простягалася до самого горизонту, і лише десь далеко виднілися чи то гори, чи низькі хмари. З води стирчали поодинокі дерева, та й стебла рослин підказували – тут не глибоко, проте Лін побоювалася, що на затопленій низині раніше запросто могло бути болото.
Друге «але» полягало в місцевій фауні, поки ще прихованій від її очей. Глухий рокіт, активне булькання і чиїсь крики наводили на неприємні думки. Та й птиці літали якісь незвичайні… Вони здавалися завеликими і гучними.
Третя проблема – сузір'я. Хоч Лін не вельми цікавилась зоряним небом, деякі з небесних світил вона могла впізнати. Точніше, змогла б, якби вони опинились на своїх місцях.
Зрештою чарівниця припинила безглузді спроби визначити місцезнаходження і вирішила дочекатися світанку. Зійде сонце і, можливо, ситуація проясниться. Принаймні хотілось на це сподіватися.
Але чому так швидко світлішало на сході? Лін була впевнена, що провела в палаці не більше години.
Рунна повністю зникла за горизонтом, на заході виднівся краєчок Руна…
Чарівниця стояла на вологій землі, подумки знову переживаючи недавні події.
Чому Арголін так вчинив?
Вона не знала відповіді…
«Ма, одного разу ти мені пробачиш! Ось, візьми ключ від «живої книги»! Вона десь там, і тільки тобі під силу її знайти. Пробач, ма, будь ласка! Але я знаю, ти повернеш рівновагу світу! Чесно, інакше не можна!» – і в його голосі було стільки щирості…
Лін скривилася, пригадавши, як зраділа, що Арголін повернувся і можна поставити йому кілька запитань. Образити його боялась, намагалася вибрати з усього нагромадження брехні хоч кілька крихт правди.
«У тебе немає тітки Магайї! Навіщо прикидатися?» – «Та вона божевільна, але обіцяла допомогти дідові, ось я й підтримав її гру».
Просто невинність…
«Думаю, ця жінка не та, яку повернули!» – «Справді? Й мені вона здалася підозрілою. Гаразд, потім розберемося».
Така щира усмішка…
«Навіщо в парадному залі той портрет? Мене вже вся прислуга впізнає, чутки поширюються…» – «Чуток завжди повно, ма. Хіба ти не хочеш зайняти своє місце? Дід зрозуміє, він давно шкодує про минуле».
Минуле…
І вона зважилася розповісти правду!
«Арголіне, хочу дещо пояснити… Розумієш, у нашому житті не все виходить так, як ми хочемо, а іноді світ взагалі перевертається з ніг на голову. Історія про тебе, принцесу і двійника загалом правдива, але є одна істотна деталь…» – «Та облиш, я все знаю. Це не важливо! Не переживай через таку дрібницю. Тобто, мені, звичайно, цікаво, хто мій справжній батько, але… Це ж не Дісон? Ну, він ельф і все таке, але на тебе дивиться байдуже. Так-так, я в курсі, що у мене ельф’ячі очі? Ельфійські? Яка різниця! А чому ти мене ніколи не називаєш сином? Я занадто великий? Дід каже, розум у мене дитячий, і замашки хлоп'ячі. Просто я надто рано потрапив у доросле товариство і страшенно не хочу бути схожим на своє оточення. Але на людях я серйозний, як Крезін. Чесно, ма, ким би не був мій батько… Ну його! Краще поговоримо про те, що я дізнався».
Розмови… Вони бувають різними, чарівниця і припустити не могла, чим закінчиться та тиха задушевна бесіда.
«Візьми ключ, ма, він напевне має значення, і прости…» – варто було насторожитися, коли прозвучала ця фраза.
Але Лін болісно розмірковувала про те, куди завела її брехня, думала про благородство хлопця, готового пробачити блудній матері всі гріхи… І пропустила момент, коли варто було щось зробити.
Азартні слова про рівновагу світу, сяйво порталу, тонкий блискучий ключ ненароком вислизнув із руки на килим… Хто б здогадався, що Арголін не дасть часу на обговорення цього питання? Швидке заклинання, і – ось вона тут. Зрозуміти б іще, де воно, це «тут»!
Хмари на сході запалали.
«Знову світанок… Стільки років минуло, а я все пам'ятаю… Може, тому мені й подобаються вечори. Невідомість і невизначеність нікому не до душі, особливо після такого дивного вступу. Рівновага, хм… З цим світом сталося чимало бід, і його існування точно не залежить від однієї людини. Ну, нехай не зовсім людини, але мені все одно не зрозуміло, чому я опинилася тут!» – думала Лін, спостерігаючи за сонцем, що повільно випливало з-за обрію.
Страху вона не відчувала, ба більше, її переповнювало роздратування: стільки справ, а Арголіну закортіло саме зараз зайнятися якимись дурницями!
– У-у-у-у-у-у-у-у-у! – пролунало зовсім поруч – У-у-у-у!
На мить чарівниці здалося, ніби вона посеред власного поля, утиканого порожніми пляшками для відлякування кротів. Але ця «пляшка» явно не стояла на місці.
Рівна гладь води, тонкі стебла високих трав, криві деревця… Навколо не могла ховатися жодна тварина, більша за комаху, проте завивання тривали, і незабаром до них приєдналося булькання.
«Ранок, а я навіть не зголодніла…» – Лін дивилася на сонце, що починало сліпити, і вирішувала, піти з цього острівця чи чекати й далі з моря погоди.
Світанок не вніс ясності – скільки чарівниця не вдивлялася в навколишній пейзаж, місцевість залишалася абсолютно незнайомою. Величезне мілке озеро? Затоплена долина? Болото? Одне ясно – ранок занадто теплий як для північних земель.
Лін розуміла, що на континенті таких місць безліч, але вона була впевнена, що ця територія якось пов'язана з веллійцями.
Рівновага… Хто її може порушити? З політичного погляду відповідь очевидна – маги або гартонці, однак Арголін напевно мав на увазі щось інше. Та й надто тепло тут для Клуса, і дуже волого для Гартона.
Територія імперії? Можливо… Десь ближче до екватора, де землі лиш формально вважалися частиною Веллі. Але що там такого особливого? Кілька напівзруйнованих містечок – нагадування про безуспішні спроби колонізації; нечисленні племена тубільців – вони напевно і не чули про свого володаря-імператора; руїни якогось святилища і табір фанатиків, які ревно охороняли їх від невідомо кого… Ні, потрібна серйозніша причина!
До біса, ну чому саме рівновага? І про пророцтво Агролін мимохідь згадав. Шкода, не зрозуміло, про яке саме. Може, тут не-люди?.. Не віриться, зате пояснює проблеми з часом. Якщо портал перемістив чаклунку на кілька часових поясів на схід, у Дивний Ліс…
Лін відмахнулася від настирливого комара, що вився навколо неї, і зайнялася серйозними розрахунками. Коли вона розмовляла з Арголіном, сонце хилилося до заходу. Червник, Тойяна… Скільки було часу? Мабуть, близько восьмої вечора. А тут? Південні широти, світанок… Четверта ранку? Отже, вісім чи й дев'ять годин різниці! Ландар – три, Мелос – шість… Мелос?! Крайня східна точка континенту?! Але тоді… тоді… Та бути такого не може! Арголін не божевільний і повинен розуміти наслідки своїх вчинків, чим би вони не спричинялися. А якщо все-таки… І якщо це дійсно доля?
– Вітаю, – пролунало поруч крізь часте булькання.
– Привіт, – відповіла чарівниця, смутно здогадуючись, що варто злякатися.
– Я – Ілр, – привітно вищирилася Тварюка.
– А я – Лін. Приємно познайомитися!
– Ти не бити я? – з підозрою запитало чудовисько, трохи висуваючись із води.
– Ні, – чарівниця вже нічому не дивувалася.
– Я є один хвіст, – невпевнено повідомила істота, скидаючи з голови водорості.
Лін ошелешено закліпала. Під брудно-бурими пасмами виявилася людина. Точніше, хтось людиноподібний, хто безуспішно намагався заховати великі білі ікла, які стирчали з рота. Потім водна гладь навколо завирувала, являючи світу безліч досить симпатичних голів із крихітними вухами і коротким щетинистим волоссям. Вони видавали тихі клацаючі звуки, швидко переглядалися і кумедно ворушили носиками, наче принюхуючись до чогось. Чарівниця й собі засопіла, помітивши, що повітря немов згустилося і в ньому з'явився якийсь нудотний квітковий аромат. Несподівано вона зрозуміла – це не істоти висунулися з води, а рівень озерця знизився.
Клацання почастішало і раптом стихло.
– Елфа? – діловито запитав водний житель, який назвався Ілром.
Лін невпевнено похитала головою:
– Не розумію.
– Елфа?! – заверещав багатоголосий хор на тлі нового булькання. – Елфа?!
– Ні, – втомлено відповіла вона, чомусь вирішивши, що від заперечення шкоди буде менше.
Швидкі переговори – і коротке речення:
– За я йти!
Повітря згустилося більше.
Істоти дружно розвернулись і кинулися вперед, борознячи рівну гладь води. Лін зітхнула, але підібрала роздертий поділ сукні і ступила у воду.
Здалося, що нога опустилася в тепле желе.
«Трясовина!» – вона спішно повернулась на сушу.
Водний народ прямував до горизонту, навіть не озираючись.
Чарівниця сердито засопіла. Водойми ніколи не викликали у неї теплих почуттів, проте… Рівень води падав занадто швидко, немов десь прорвало дамбу. Хоча звідки у цих істот такі споруди?
Вони встигли відійти на кілька сотень чешів, і їхні тіла були видні майже повністю. Худенькі тільця, вкриті тьмяною зеленувато-синьою лускою, позаду яких зміїлися тонкі роздвоєні хвости.
– Вітаю, сестро.
Лін різко обернулася, починаючи шкодувати про те, що не наважилася піти за водним народом. Голос того, хто говорив, їй не сподобався – надто солодко він звучав, надто медово, а ось сам новоявлений співрозмовник…
«Напевно, з одягом тут складно…» – чарівниця ошелешено розглядала чергового жителя Світу Тварюк.
Ідеально правильні риси обличчя, струнка фігура, світло-блакитні очі в обрамленні темних вій, недбалий розліт брів, рівна золотиста засмага… І розкішне волосся яскраво-червоного кольору, що широкими хвилями спадало майже до пояса.
– Я радий, що ти звільнилася. – Невідомий зробив крок уперед, поправляючи коротку складчасту спідничку – свій єдиний одяг, підібраний, вочевидь, у тон волоссю. – Про що тобі розповіли напівводники?
Лін мимоволі відступила, ледь не впавши в каламуть, що залишилася на місці водної гладі. Напівводники? Тобто ті, в лусці?.. А цей, отже…
– Елфа, – розгублено промовила вона. – Ти елфа?
– Так, сестро. Ти відчула зв'язок навіть крізь тисячоліття розлуки!
«Відтепер жодної брехні!» – пообіцяла собі чарівниця, хитаючи головою.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!