Гра в чужу брехню

– Слухай… -те… – Ельміра вважала, ніби підійшла нечутно, проте Карі помітив її ще на ґанку, – ти… ви… вибач… І відпусти птицю, ніч надворі.

«Ку-ку-рі-ку!» – голосно погодився з її словами старий півень, якому сьогодні не пощастило зайти в курник останнім. Засмучений метаморф витягнув його від сонних родичів і використовував для заспокоєння нервів, як зазвичай робила Лін, ризикуючи розчавити птаха енергійним поглажуванням по яскравому пір’ю.

– Ходімо в будинок, – продовжувала магиня, – холодно…

Карі хотів відповісти, що не треба розгулювати в одній нічній сорочці, то й холодно не буде, але змовчав. Раптом знову образиться? Ці чутливі особистості як полуниця на грядці – хоч як старайся, а кілька ягідок розчавиш.

– Дивно тут, – спробував він зав'язати нейтральну розмову. – Немає ні трави, ні дерев… справжніх великих дерев. Небом постійно пливуть хмари… Птахи за піском скучили, та й зелень закінчується, спасибі Арголіну. Навряд чи хтось із місцевих погодиться продати нам корм. – Ельміра ніяк не відреагувала, і Карі вирішив перейти на теми, ближчі, на його думку, молодій дівчині. – Не віриться, що над цим містом теж щоночі зустрічаються Рун і Рунна! Хіба можна призначати побачення під настільки похмурим небом? Дивись, там лише хмари та світла пляма замість двох місяців, а коли вони розбіжаться, навіть цього не залишиться…

Магиня дивилася. Але не вгору, а на співрозмовника. Її захоплений погляд не відривався від обличчя метаморфа, і той почав відчувати щось, віддалено схоже на збентеження.

– Ельміро?..

– Твої очі! Вони… вони як нічне небо над Ландаром! Вони прекрасні! Хочеться потонути в їхній глибині або…

– Ельміро!

Дівчина здригнулась і залилася фарбою.

«Прокляття, ну як я міг забути?» – подумки дорікнув собі Карі, повертаючи очам людський вигляд. – «Добре, що графиня не бачила, а то вереску було б… Щоправда, і ця, здається, мала б нажахатися. Досі погляд метаморфа подобався тільки Лін, а інші обурювалися, мовляв, не-людь їх зачаровує».

– Подумаєш, чорні і мерехтять, – зневажливо махнув рукою, силкуючись ненав'язливо змінити тему. – Куртку принести? У цьому кліматі навіть в меднику [23] легко підхопити застуду.

Молода магиня ще густіше почервоніла:

– Я… Ні, не треба! Я просто… Я подумала… Вже опівночі, і… І… Е-е-е… Я… Знаєте…

Метаморф здогадався подивитися вбік, і Ельміра закінчила фразу:

– Я можу задати інше питання. Що…

– Почекай!

Дівчина ошелешено змахнула віями.

– Зеліна теж має це почути. Ходімо. – Карі кинув сонного птаха в курник і закрив засувку. Поганого настрою наче й не було – він відчував у собі сили для боротьби, і, крім того, з'явилася нова зачіпка!

Магиня не зрушила з місця. Її бліде обличчя здавалося ще білішим у голубуватих відблисках палацового світла, а нічна сорочка надавала дівчині примарного вигляду. Очі Ельміри були опущені, губи щільно стиснуті, і метаморф міг поклястися, що на її віях блищали сльозинки.

– Напевно, нічого страшного не трапиться, якщо я запитаю не про те, – вона немов зверталася до самої себе. – Я ж теж хочу знати… Хочу знати, наскільки сильно ти… Ти… Боги, я божеволію! – Дівчина схопила метаморфа за руку і стиснула щосили. – Скажи! – Карі на мить здалося, ніби в її погляді дійсно майнуло безумство. – Скажи, ти… ти… Як діє хелла? – вона викрикнула своє питання і втекла до будинку.

Начебто Карі починав розуміти, що відбувається. Тобто він починав розуміти Ельміру. А ось інше… Але якщо хтось із недругів дійсно знає хеллу, варто розібратися якнайшвидше.

Занурившись у невеселі думки, Карі попрямував до міста.

Хелла… Точніше, хелламарелла – зцілювальне мистецтво Первісних, першої з рас цього світу. Мистецтво, що в руках людей стало знаряддям злочину. Мистецтво, яке вже понад два тисячоліття не покидає острів Римай…

Як діє хелла? Дуже просто – вона висмоктує життя, передає життєву енергію однієї живої істоти іншій. Але лише метаморфи можуть користуватися нею, не побоюючись, що хелламарелла принесе шкоди більше, ніж користі.

Чому?

Карі невесело посміхнувся, згадавши, як колись осягав історію власного народу, схожу на дику теорію якогось божевільного клуського вченого. Власне, й інші учні вважали її вигадкою. Вважали, поки одного разу світ цілої раси не перевернувся! Цікаво вийшло – багато століть Початкові очікували пришестя богині, здатної відродити колись наймогутнішу із рас, а виявилося, що потрібна була тільки любов.

Давним-давно, коли світ належав диким тваринам, у ньому існував Розум, або, якщо говорити словами Лін, якась розумна сутність, що складалася з чистої енергії. Вона могла набувати будь-яких форм, але вважала за краще спостерігати за неквапливим життям планети. І їй було жахливо нудно!

А потім з'явилися не-люди, і життя в Головному світі закрутилося з подвоєною швидкістю. Облудливі орки і простодушні тролі, кровожерливі вампіри і безжалісна Сім’я Ночі, непримиренні перевертні і працьовиті гноми – світ вирував, і в цій круговерті якось непомітно його частиною стали люди.

Життя… Сутність, що виникла разом зі світом, теж хотіла брати участь у ньому. Вона зацікавилася новими істотами, такими незвичайними і непередбачуваними. Енергія здатна створювати будь-яку форму, і незабаром її частинки взяли вигляд сусідів, увійшовши в їхнє суспільство. Розум розкошував… а еволюція йшла своєю чергою. Більше рас – більше міст – більше частинок… І одного разу початкова сутність частково розділилася, породивши метаморфів – істот, які вміли ставати чим завгодно. Минали тисячоліття, проте зв'язок між ними залишався майже настільки ж міцним, як і раніше.

Їх не любили. Ні люди, ні не-люди не могли зрозуміти, що могутні сусіди лише насолоджуються життям, не думаючи про світове панування. Почалося полювання на Первісних. Тоді й виникла хелламарелла – вміння ділитися енергією з пораненим родичем, допомагати тому відновитися. В цьому не було магії, але інші вважали таку особливість дивом і намагалися винайти те ж саме для своєї раси. Особливого успіху досягли люди, серед яких маги з'явилися порівняно недавно – лише кілька тисячоліть тому.

Та мистецтво зцілення обернулося проти людей. Виявилося, у них теж є зв'язок між близькими родичами, однак використовувати його небезпечно через слабкість людського тіла.

Не можна зцілювати? А вбивати? Так хелламарелла, «та, що проганяє смерть», стала хеллою – «смертю»…

Влада, спадок, звичайна неприязнь – хелла відправила до праотців не одного батька, дитину, брата або сестру, поки після Великої війни її не заборонили, знищивши всі письмові згадки про давнє уміння. І всіх, хто мав до нього хоч якийсь стосунок, та й війна залишила в живих мало її шанувальників. Метаморфи значно раніше пішли на острів Римай. Вони найбільше бажали, щоб їхнє мистецтво використовувалося лише за призначенням, і дбайливо оберігали знання.

Вдалині загавкав собака.

«Як там наше село? Напевно, не може зрозуміти, куди ми поділися разом з усім добром. Сусіди, без сумніву, звинувачують нечисту силу…» – думав Карі, петляючи вузькими вимощеними вуличками Кірата.

Очі метаморфа прекрасно бачили в темряві, а м'які чоботи приглушували шум кроків. Він намагався зосередитися. Мало-помалу нічна прохолода перестала відчуватися, світ навколо замайорів запахами, звуками і навіть фарбами…

«А Лін не вірить, що я розрізняю кольори вночі. Каже, це неможливо… – майнула думка. – Хм, Джерінер живе десь тут».

– Матусею клянусь, татусем клянусь, жіночкою клянусь, дітками клянусь! – заверещали поряд.

Зосередження зникло. Метаморф обернувся, насилу стримуючи роздратування.

– Ніколи-ніколи-ніколи! Клянуся, ніколи!.. Будь ласка, відпусти мене, о велике марення Реха, я більше ніколи не доторкнуся до клуського порошку! Ніколи-ніколи! Я забуду про гномівські грибочки! Йди геть, марення, прошу тебе! Клянуся, зранку знищу всю гоблінську траву на підвіконні! І мелоське [24] пійло виллю! І ландарські вина!

– Тільки не передумай, – з досадою кинув Карі, намагаючись зрозуміти, що саме сполохало несподіваного перехожого. – А вино залиш.

– Клянуся!

Метаморф пішов швидше, прагнучи опинитися подалі від наляканого співрозмовника, але той не відставав. Карі краєм вуха чув його бурмотіння, що заважало повернутися до роздумів про справу.

В палац ходу не було – надто безневинними очима дивився Арголін, щоб чекати від нього або від його оточення правди.

Залишалося поговорити з місцевою знаттю – точніше, з тими, хто поки тримався при владі. Метаморф не сумнівався – барони, яких влайські чиновники не мали за рівних, обізнані про те, що відбувається, значно краще, ніж хочуть показати. Зокрема, Джерінер знає всі залаштунки Кірата. Цікаво, як він сприйме пізнього гостя?

– Тесть говорив, вони вже тут, дружина говорила, вони вже тут, діти говорили, вони вже тут, Дьяра говорила, вони…

– Замовкни! – не витримав Карі монотонного ниття за спиною. – Іди додому, проспися гарненько!

Пияка затих. Метаморфу стало незручно, і він повернувся, щоб згладити грубість. Позаду нікого не було.

– Коли Воїн поверне своє серце, а Діва віднайде віру, впаде Дволика і звільниться Світ Тварюк! – долинуло з підворіття.

Знову це пророцтво… Карі кинувся слідом, але передумав. Байдуже, що казав прихильник клуських порошків… Спочатку Джерінер!

/24. Мелос – «вільне місто»; головне місто Пустки./