Гра в чужу брехню

/Кажуть, коли Ллеорелла, принцеса ельфів Західного краю, відмовилася вступати у династичний шлюб і втекла в Ландар, щоб стати актрисою, її батько розплакався і сказав: «Моя кров! Я, знаєте, теж театрал. Уже два століття граю роль чоловіка-рогоносця, іноді навіть на біс».

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

– Його Величність король Арголін у від'їзді, світла принцесо.

Чарівниця здивовано подивилася на захеканого стражника.

– Що?

– Її Високість принцеса Магайя відмовляється з вами зустрічатися. – Він аж заїкався.

– Я хочу побачити батька.

Чоловік зам'явся:

– З ним зараз придворний лікар…

– І Дісона теж. Проведи!

Опиратися наказовому тону стражник не зміг.

– Прошу за мною, Ваше Високосте.

Сходи, вузький коридор, парадний зал… Тут Лін зрозуміла, чому її ідея повернути звичний вигляд була вдалою. На одній зі стін красувався величезний портрет імператора і його дочки. Такий був у влайському палаці, але підпис внизу полотна запевняв: це лише копія, зроблена недавно. Ось тільки на цій копії принцеса Маргалінайя відрізнялася від оригіналу.

«Отже, Арголін теж веде якусь гру», – міркувала чарівниця, вдивляючись у власні риси.

Без сумніву, картину малювали не з влайського портрета, не з двійника і навіть не зі справжньої принцеси – Лін була впевнена, що поруч із Малдрабом зображена саме вона! Начебто і ті ж риси, але вираз обличчя – інший. Можливо, деяким Маргалінайя дійсно запам'яталася такою – замінюючи її, чарівниця не копіювала імператорську дочку, а створювала її новий образ. Імідж їй міняла, як сказала б Зеліна, що обожнювала незрозумілі слівця з лексикону подруги. Але останнім часом відбулося занадто багато збігів, щоб Лін повірила в ще один. Без сумнівів, нею знову намагалися грати!

Вузький коридор, сходи…

Стражник зупинився біля непримітних дверей, не наважуючись їх відчинити.

– Ваше Високосте…

– Це тут? – діловито перепитала чарівниця, почуваючись незатишно. – Можеш іти.

Провідника як вітром здуло.

Лін взялася за ручку дверей і… відпустила її. Той стан, в якому вона перебувала від моменту, коли почула про долю Марка, якось непомітно зник, і тепер чарівниця зовсім не була впевнена у правильності своїх вчинків. Зараз їй найбільше хотілось опинитися вдома, подбати про друга і зрозуміти, чому її не-людська частина несподівано взяла верх над людською.

І над людяністю…

Раніше, набуваючи другого вигляду, Лін завжди залишалася собою, а що ж сталося в Кіраті? Вона пам'ятала всі не-людські думки, всі почуття, всі вчинки… Пам'ятала – і жахалася. Звичайно, можна заспокоювати себе, нібито в стресовій ситуації незвичайна поведінка трапляється часто, але чарівниця знала – її саму таке пояснення не задовольнить.

Відчуття вседозволеності… Навіть не так – відчуття переваги! Лін не могла забути те дивовижне усвідомлення правильності власних вчинків. Усіх без винятку… Всіх! І вона боялася уявити, на що взагалі здатний її другий вигляд.

Справжній.

Істинний.

Той, який починав лякати її саму.

– Ти?!

Поки чарівниця тупцювала біля кімнати імператора, двері несподівано відчинилися.

– Дісоне!

Він зовсім не змінився. Лін дивилася на гостре обличчя ельфа, обрамлене чорним прямим волоссям, і розуміла, що залишається для нього тією ж невпевненою в собі (і тому часом надто різкою) дівчиною, яку він колись вчив, як бути принцесою.

– Я…

Вона просто стояла в коридорі, у глибині душі дивуючись собі. Куди поділася рішучість? Чому ноги відмовлялися переступати поріг, а руки нервово смикали пояс забрудненої кров'ю сукні? Де ті фрази, що роїлися в голові від моменту прибуття до палацу? Не-людський спалах згас, і тепер чарівниця не знала, чого очікувати від себе.

– Навіщо ти тут? – Дісон втягнув її в кімнату, де на широкому ліжку з балдахіном важко дихав імператор. – Вирішила позлорадствувати? Чи теж облизуєшся на трон? На жаль, змушений розчарувати – нинішні претенденти за корону батька рідного задушать, тому жодних шансів.

Лін слухала його і не вірила своїм вухам. Тоді, зіткнувшись із ним у дверях, їй здалося – час повернув назад. Дісон-наставник, Дісон-жартівник, навіть Дісон-убивця – але цього Дісона вона не знала! Дивна ворожість…

– Хіба я коли-небудь хотіла влади? – слова давалися важко. – Звідки стільки отрути?

– Арголін вважає тебе своєю матір'ю, Лін. Тебе – як Маргалінайю! Ніколи не повірю, ніби він сам до цього додумався. То навіщо ти тут?

– Я… Вибач, але виправдовуватись я не збираюся, – вона нарешті вирішила, як поводитися. – Скажу лише, що тобі слід було займатися сином, а не чекати, поки хтось розповість йому красиву казку.

Минулого не повернути… Добрі стосунки вмирають значно швидше, ніж ворожнеча, і часом їхня тиха смерть ранить болючіше, аніж ніж в спину. Втім, зважаючи на останні події, Лін не відчула особливого смутку, хіба що легку гіркоту.

Вона підійшла до вікна, біля якого минулої ночі бачила принцесу. Хотіла відчинити віконниці, але вчасно згадала, що палац напевно обплутаний сотнями заклинань і її дотик зробить обитель тойянського короля вразливою.

– Як ти дізналася? – Дісон все ще перетравлював її слова. – Як?!

Чарівниця різко глянула на нього:

– Це очевидно. Арголін – маг. Тобто він або син мага, або напівкровка. А якщо взяти до уваги, що в нього твої очі… Забудь. Тут не те місце, щоб це обговорювати. Йому не краще? – Вона підійшла до ліжка хворого імператора.

– То ти не марнувала час, – туманно заявив Дісон. – І напевно знаєш, що таке хелла, тому твоє останнє запитання недоречне. Що тобі треба насправді?

Чарівниця нерішуче завмерла. Власне, їй хотілося поговорити з Його Величністю… Але якась хелла? Визнати, що вона чує це слово вперше? Якби поруч був колишній Дісон, Лін негайно засипала б його питаннями, а так… Навіщо показувати власну необізнаність? Тим паче, йшлося зовсім не про дрібниці.

– Я забрала Марка, але чистити катівню доведеться вам, – буденним тоном повідомила вона, відчуваючи, як знову починає закипати. – І збираюся відправити до Реха вашу принцесу, де, до речі, їй і місце. Не боїшся її помсти? Вона не пошкодувала ні батька, ні колишнього коханого!

– Замовкни! – зненацька гримнув ельф, та так, що навіть імператор неспокійно заворушився. – Не тобі патякати про принцесу!

Лін спокійно витримала лютий погляд величезних блискучих очей і неголосно сказала:

– Я дійсно не впізнаю тебе. Хіба важко зрозуміти, що Маргалінайя, яка з вашого дозволу «виховувала» Арголіна і труїла ворогів імперії, не та Маргалінайя, що з'явилася вчора? Перша ненавиділа весь світ і любила свою сім'ю, намагалася її захистити… як могла, звичайно. А ця просто ненавидить!

Вона легко ухилилася від ляпаса, передбачивши такий розвиток подій, плавно відступила і несподівано принюхалася. Зітхнула й зробила ще крок до дверей, готуючись за необхідності бігти.

– Дісоне, не ображайся, але тобі варто гарненько помитися, – на щастя, придворний лікар на мить остовпів від немислимої для довговухих образи, і чарівниці вдалося завершити фразу, – тому що від тебе тхне приворотним зіллям!

Ельф заскрипів зубами, пригнувся, як роздратований бик, шумно видихнув, проте не розмахував кулаками. Сумно подивився на імператора, зиркнув на Лін і попрямував до непримітних бічних дверей. Через якийсь час звідти розповсюдився запах троянд, і незабаром лікар, «одягнений» лишень у рушник, перевірив пульс пацієнта, кивнув сам собі і сів прямо на ліжко Його Величності, ледь не віддавивши тому ноги. Потім миролюбно сказав:

– Мабуть, нам варто почати з привітання. Отже, вітаю. Як життя? Як здоров'я? Як чоловік? Ох, ледь не забув, – якого демона тобі треба в Тойяні?!

Лін припинила споглядати сумний пейзаж за вікном і повернулася до Дісона:

– Я, звичайно, знала, що поняття ельф і скромність несумісні, але щоб настільки…

– Ха-ха, дуже влучно, звісно! Вважаєш, треба було залишити тебе наодинці з Малдрабом?

– Попросив би мене вийти, – знизала плечима чарівниця.

– І ти б вийшла?

– Так, – вона не розуміла, про що ця розмова. – Дісоне, ти взагалі нормально почуваєшся? Не скажу, що я шокована цим твоїм перформансом із душем за відкритими дверима, але міг би хоч попередити.

– Я й так знав, що ти відвернешся, – недбало відмахнувся ельф. – А тепер повернімося до запитань. Вигляд у тебе бадьорий, тому вступ пропустимо. Отже, чим привернув тебе Кірат як місце проживання? Клімат тут жахливий, із жителів аж лізе провінція, розваг нема, навіть не-людей спалювати вже заборонили…

– Арголін знайшов нас.

– Угу, я чув цю історію. Він створив портал із формулюванням «у безпечне місце» і абсолютно випадково опинився не в палаці, а в цих ваших…

– Їжачках, – підказала Лін. – Село Тихі Їжачки біля кордону з Храмовими землями і Старилісом. Досить звинувачувати мене! Якби ви приділяли принцу достатньо уваги, він би не шукав друзів на стороні і Геданіот не розказав би йому брехливу казку про його народження. Вловлюєш думку, Дісоне? По-твоєму, мені слід було відкрити йому очі? Тобто сказати, що за ним полює не злий двійник, а власна мати? Якби я знала справжні мотиви тієї Маргалінайї, так і вчинила б! Ще питання?

Ельф задумливо покивав, перебираючи пальцями мокре волосся, намацав під ліжком вузький гребінець із густими зубцями і почав розчісувати свою шевелюру, немов забувши про співрозмовницю.

– Дісоне?..

– Я зосереджуюся, – гаркнув він, висмикуючи сплутане пасмо з корінням. – Просто з цікавості: звідки тобі відомо, як пахне приворотне зілля? Вживала?

– Вважай це інтуїцією. Крім того, якщо від ельфа тхне дорогими жіночими парфумами, це наводить на думку про бурхливу ніч. А зараз давно вже не ранок! І ще… Я можу помилятися, але, по-моєму, на вартовому біля парадного входу якась ще серйозніша напасть. Уявляєш, він на Зеліну і не подивився!

– Угу, трагедія. – Ельф відкинув розчесане волосся за спину, обдавши крихітними бризками імператора. – Я ж лікар, забула? І знаю, що хворому не зашкодить, – пояснив, помітивши обурений погляд Лін. – То чому ти вважаєш, що принцес аж дві?

– Все просто…

– Так, усе просто, – долинуло від дверей. – А дівка розумніша за тебе, милий. На щастя, не набагато.