Гра в чужу брехню

– Чорт! – Лін сховала за вухо непокірне пасмо, що мить тому мало звичайний темно-каштановий відтінок. – По-моєму, це вже виходить з-під контролю.

– Люба…

– Вибач, звичка. Вічні хованки погано діють на нерви… Люди зазвичай ойкають, а у мене вмикається другий вигляд.

– Лін…

– Ну добре, справжній, хоча я в це і не вірю. Складно бути завжди насторожі, правда ж? У нормальних людей одне обличчя на всі випадки життя, а у мене й тут перебір.

– Навіщо ти…

– Гаразд, я не скаржуся. Ця, як ви її називаєте, «не-людська частина» непогано захищає від небезпек. Та й зіпсовані тістечка можна їсти без побоювання. Стривай, зараз повернуся до норми.

Лін заплющила очі, зосереджуючись. Чомусь другий вигляд проявлявся майже миттєво, а ось для повернення до звичайної «себе» був потрібен час. Це й стало причиною того, що друзі вважали світловолосий блакитноокий образ справжнім, а зовнішність двійника – підробкою, творінням магії, «фальшивкою» і так далі.

– Вже? – запитала Лін, не піднімаючи повік.

– Не розумію, чому для тебе це так важливо.

Вона розплющила очі і відкинула з лоба темно-каштановий чубчик.

– Тому що я хочу бути нормальною, – пробурмотіла, відвертаючись. – Що там сталось?

Замість відповіді Карі вказав на сусідський будинок, де явно відбувалося щось незвичайне. З вікон било світло, на його тлі металася фігура в сукні з криноліном, двері були відчинені навстіж.

– Зеліна догралась? – у голосі метаморфа не було зловтіхи. – Чому мене це не дивує?

– Може, тому що ми очікували щось таке давним-давно?

Вони ледве встигли вийти за поріг, коли ворота різко відчинилися, пропускаючи кремезного чоловіка в широких сірих штанах і світлій сорочці, недбало запханій за пояс. Хоча на його засмаглому обличчі поки не з'явилося ані зморшки, в волоссі оселилася сивина, а в погляді таїлося занепокоєння.

– Марку!

«Ти живий!» – Лін стримала закінчення фрази.

– Теж це бачили? – Він посміхнувся, але його очі не сміялися.

– Таке важко не помітити, – обережно погодилася чарівниця, запідозривши, що Марк прийшов сюди лише для того, щоб вони з Карі не заглянули в сусідську оселю і не зрозуміли, в яку халепу потрапила Зеліна цього разу. – Щось… щось… – Вона ніяк не могла підібрати слова. – Щось трапилося? – вибрала, нарешті, найнейтральніше.

Сусід скривився.

– Можна й так сказати. У нас невелика проблемка. Маленька така… розміром як імператор, щоб він здох.

– Її помітили, – здогадався метаморф. – Нічого страшного. Рано чи пізно це мало статися, – додав філософськи.

– Але ми дуже сподівалися, що спрацює варіант «пізно», – не втрималася Лін, витягаючи шию, щоб роздивитися далекі вікна поверх плеча Марка. – Ну і?..

– Ну і справи кепські.

Вона скривилася. Коли десь був хоч натяк на імператора, друга наче підміняли. Він ненавидів Його Величність Малдраба Четвертого всією душею. Ні час, ні відстань не могли змінити його ставлення до правителя, який одного разу пообіцяв їм із Лін недовге і нещасливе життя, а замість «винагороди» за службу – смерть в один день.

– Ми вийшли з тіні? І що? Саме час!

На жаль, насправді чарівниця не відчувала тієї бравади, яку намагалася показати.

Дивне це життя, коли четверо втікачів розігрують виставу перед усім світом… Малдраб Четвертий, сімдесятирічний імператор Веллі, вважав Лін своїм головним ворогом, і, мабуть, з погляду веллійського імператора така ситуація цілком виправдана. Ті, хто вже не потрібен короні, теж хочуть жити, але хіба це привід порушувати волю повелителя? Противитися його божевільній жадобі помсти? Відмовлятися вгамувати його біль?

Чарівниця вірила, що минуле залишилося в минулому. Наказувала собі вірити! І кожної миті пам'ятала, що це – звичайний самообман.

Усе на світі має причини і, часом, вони ховаються глибше, ніж здається на перший погляд. Колись Лін не сумнівалася: ненависть імператора – спосіб придушити горе. Принцеса, яку чарівниця заміняла майже місяць, неочікувано померла. Двійник жив… Малдраб Четвертий вважав, що це заслуговувало плахи.

Але з часом Лін зрозуміла дещо ще, і вирішила, що доля химерна у своєму прагненні рівноваги. Краще б чарівниці зовсім не розмірковувати про минулі дні, тому що спогади ведуть до висновків, а деякі з них вкрай болючі.

– Точніше, не ми вийшли, а до нас дехто завітав, – неголосне зауваження Марка вивело її із задуми.

– Хто? – Карі, сам того не помічаючи, зробив крок убік, затуляючи собою дружину.

– Це треба бачити, – зітхнув сусід. – Тому що на слово ви мені не повірите.

«Ну то ходімо!» – збиралася сказати Лін, яку дратували недомовки – щоправда, лише тоді, коли загадками говорила не вона сама.

За огорожею знову спалахнуло. Яскраве світло вдарило в очі, і довелося на мить зажмуритися.

Коли чарівниця витерла сльози, що з’явились від різкого спалаху, в її ворота влетіла розпатлана рудоволоса істота в обгорілій сукні і з кіптявою на обличчі.

– Зел! Що з тобою?!

– Ми починаємо війну! – радісно оголосила богиня. – Хіба це не чудово?

Лін змусила себе не кричати.

– Ти захворіла? – промовила мирно. – Бліда, втомлена…

– Отруїлася! – натхненно повідомила Зеліна. – Неймовірно! Приголомшливий торт. Ніколи б не подумала, що на мене подіє щось таке.

– Торт?

– Ну, отрута. У торті. Гей, ви чого засмутилися? Зі мною все гаразд. Я померла дві з чимось тисячі років тому, вдруге не зможу, навіть якщо схочу.

Чарівниця ніяково посміхнулася:

– Зел, ти в курсі, що ніхто з нас нічого не розуміє?

– Ще б пак! – без тіні каяття заявила богиня. – У мене з'явилася геніальна ідея. Вам вона сподобається, обіцяю. Я роками чекала такої можливості. Тобто ми. Так, ми чекали нагоди, щоб… Марку, розкажи ти! Боюся, мене вони не сприймуть серйозно.

У міру того, як очі Зеліни розгорялися азартом дії, її друзі турбувалися все більше, з досвіду знаючи: добром це не закінчиться.

– Це твоя затія, Зел.

– Але ти краще розбираєшся у всій цій географії та політиці!

Лін відчула, як її руку стиснули міцні пальці чоловіка. Вона підняла на нього погляд і розуміюче усміхнулася. У спілкуванні з богинею Життя головне – терпіння. За останні роки у них із Карі ця навичка добре розвинулася, але іноді все одно хотілося кинути в руду чимось важким.

– Почну спочатку, – неголосні слова Марка злегка охолодили ентузіазм Зеліни. – Від самого початку, щоб було видно плюси і мінуси цієї мерзенної історії.

– Ти забув уточнити, що сам плюсів у ній не бачиш, – перервала його богиня.

– І ніколи не побачу. Але факти залишаються фактами. Нещодавно у нашого божевільного імператора, щоб його зжерли чумні щури, народився син. Офіційно – другий син, і, кажуть, старий маразматик його обожнює. Він полюбив цю дитину настільки, що вирішив передати їй трон. А щоб нинішній наслідний принц не образився і не надумав раптом протестувати, йому дали власне королівство – Тойяну.

– Це ж Прокляте графство! – вражено вигукнула Лін. – Біля Клуса!

Інші здивовано переглянулися: метаморф був чужинцем у Веллі і гадки не мав про її провінції, а Зеліна могла назвати сотню речей, набагато цікавіших за географію.

– Ага, воно вважалося проклятим. – Марк перевів подих. – Доти, доки… Що, ніхто про це не чув? – Відповіддю були здивовані погляди. – Цієї зими прокляття зникло, а навесні указ вінценосного виродка зробив графство Тойянським королівством. І завтра принца Арголіна коронують, а потім одружать із дочкою місцевого графа. Чи навпаки? Та байдуже! Підходжу до суті. Сьогодні Зел не полізла по обід на імператорську кухню, а заглянула в Кірат. Це столиця Тойянського графства, якщо хто не знає.

– Уяви собі, я цього не знала! – в голосі богині пролунав натяк на збентеження. – Подумаєш, якесь глухе містечко… Та наше село цивілізованіше. Але отрути у них якісні.

– Ця негідниця, – Марк вказав на дружину, – вкрала весільний торт. Той самий, яким завтра поласували б Арголін та його наречена.

– Він був отруєний! – підказала Зеліна.

Лін скреготнула зубами. Ну чому деяким людям так подобається повторювати очевидне?

– Потерпи трохи, – прошепотів Карі, обіймаючи її за плечі. – Вони ось-ось дійдуть до найважливішого. Подумаєш, простоїмо на сонці кілька годин… Зате Зел сповна насолодитися новою роллю. Як думаєш, вона зараз зображує рятівницю чи змовницю?

Лін вдячно глянула на нього і зробила над собою зусилля, щоб не послати до Реха [6] всі питання і просто дивитися в ті темні мерехтливі очі, де народжувалися і гасли зірки… Рідні очі! Мало хто може спокійно витримати погляд метаморфа, але їй подобалося бачити навпроти два нескінченні Всесвіти і знати: вони обов'язково будуть поруч у важкий момент.

– Комусь ідея з королівством не сподобалася, – нагадав про себе Марк. – Арголін навряд чи переживе завтрашній день, але, як на мене, це не наша справа. Та ви, напевно, вважаєте інакше.

– Не вважаємо, – відповів за себе і за Лін Карі. – Правда ж?

– Еге ж. – Чарівниця здригалася від однієї згадки про Його Величність і не бажала розбиратися в придворних інтригах.

Сусід здивовано зміряв їх поглядом.

– Серйозно? – Він ніби не вірив своїм вухам. – Дивно. Я збирався вас відмовляти, а не вмовляти.

– Імператорський двір – справжня зміїна яма, – зауважив метаморф. – Та й сам імператор навряд чи зустріне нас привітанням, а не мечами сторожі. Чи Зеліна нашле на нього склероз?

– Ось тому Зел і хотіла, щоб цю божевільну ідею ви почули від мене, – зітхнув Марк. – Не варто нагадувати, як я ненавиджу імператора і наскільки мені байдужа його доля. Але, якщо хтось забув, Арголін не просто виріс без матері – його виховували у брехні. Коли у хлопчика проявився дар мага, взагалі намагалися виштовхати в Клус! У країну, де з дитинства прищеплюють ненависть до не-людей і вчать замість серця користуватися лічильною машинкою! А потім у Малдраба з'явилася нормальна дитина, і принцу кинули Тойяну.

– Будь ласка, не кажіть, – оманливо м'яко продовжила богиня, – що народження Арголіна спричинило всі наші біди, тому що й ми мимоволі стали причиною бід Арголіна.

Лін знову подивилася на чоловіка і прочитала на його обличчі щире здивування. Те, що Зеліна рвалася в далеку столицю і хапалася за будь-яку більш-менш пристойну можливість, було зрозуміло. Однак Марк не просто ненавидів Малдраба Четвертого і весь його рід – він вважав імператора відповідальним за смерть свого батька і точно не агітував би на підтримку молодого принца. Чи найважливіша частина історії про Тойяну і отруєний торт ще не прозвучала?

– Досить нагнітати, – ніби читаючи її думки, неголосно попросив метаморф. – Сумніваюся, що ти ні з того ні з сього загорівся співчуттям до Арголіна. В чому справа?

Марк відвів погляд.

– У нас там, – кивнув убік свого будинку, – величезна проблема, і ми не уявляємо, що з нею робити!

На мить запала мовчанка, потім Карі невпевнено сказав:

– Принц помітив Зеліну і зумів простежити її портал?

– За кого ти мене маєш? – обурилася богиня. – Мій портал не впіймати нікому!

– Крім Лана [7], – мстиво уточнив Марк. – Найвидатніший герой нашого світу тобі не по зубах. Визнай це, Зел, і жити стане простіше.

Зелені очі рудоволосої бестії люто блиснули, і вона прошипіла:

– У нашій вітальні сидить імператор, називає Марка «розумним хлопчиком», а мене – «дорогенькою», постійно вибачається, благає про допомогу і, здається, впевнений, що потрапив чи то до Реха, чи у Світ Тварюк!

/6. Рех – бог Смерті.

7. Лан (Алан Ділейн) – герой давнини, правитель Старилісу./