28.2

***

Одна мить. Лін усвідомлювала, що від смерті її відокремлюють лічені секунди. Чому М-елфа барився? Чому дозволив їй наблизитися ледь не впритул? Що його стримувало?!

Натовп, раніше слухняний і майже байдужий, уже розхвилювався не на жарт. Чарівниця не чула, що саме проносилося в його рядах, але було неважко здогадатися: глядачі жадали логічного завершення видовищної екзекуції.

– Ерьєр-каратель мертвий! – несподівано заволав хтось.

– Мертвий… мертвий… мертвий… – прошелестіло навколо.

«Та що за маячня?!» – мало не викрикнула Лін у відповідь, але помітила на губах М-елфи свіжу кров, а потім він мовчки впав до її ніг.

Між лопаток головного судді Тагота стирчало дерев'яне руків’я звичайного кухонного ножа, за крок від нього стояв Млот, напружений як струна. Здавалося, його обличчя перетворилося на кам’яну маску, і її навряд чи вдасться коли-небудь зняти.

– Раб не може підняти руку на господаря, – ворухнулися його губи. – Але немає заборони, що не дозволяє синові вбити свого батька!

Він ступив уперед, простягнув руку до ножа…

– Демон! – почулося з натовпу. – Демон… демон… демон…

– Навіщо? – вражено запитала Лін. – Чому саме зараз? Чому так?!

– Забула, пані очільнице, що він збирався зробити? – Млот спробував зобразити посмішку, але це нагадувало оскал.

– Наче тепер можна спокійно розійтися! Ти просто шукаєш смерті! Або зрозумів, як обійти заборони, і не зміг втриматися, поспішив перевірити здогад? Стривай! Ти розраховував повернути магію і за її допомогою уникнути кари? Що, не вийшло?

Пальці Млота стиснулися навколо рукояті.

– Вийде, – в його голосі не було й тіні сумніву. – Як тільки кат помре, я стану собою. І я захищу тебе, дурний демоне. Захищу, бо саме ти і твої наївні переконання підказали мені, як знищити його!

«Знищити…» – промайнуло в голові Лін.

Знищити легко, повернути – неможливо. І, як би вона не ставилася до М-елфи, для Світу Тварюк він – необхідне зло. Елфи і люди… Ім'я ерьєра більше не стримуватиме непомірні бажання перших і жагу реваншу других.

Чарівниця і не помітила, що стиснула руку Млота, змусивши його випустити ніж.

– Спалити демона! – нарешті вирвався із заціпеніння натовп. – Спалити всіх демонів!

«Чорт, а я вирішила, що гірше бути не може!» – філософськи повідомила сама собі Лін, і раптом побачила, що навколо з'явилися нові фарби.

– Я не люблю смертей, – сказала вголос. – Дуже не люблю. Чуєш, Млоте? Вбивство нічого не вирішує, а лише породжує чергову смерть! Конкретно зараз – нашу! Щоб тебе! Дюжина елф, спраглих до крові, – в цьому полягав твій геніальний план?

***

Уперше за довгі роки принцеса Маргалінайя відчувала умиротворення. Все йшло шкереберть, і світ готувався перевернутися з ніг на голову, але вона дивилася з вікна своєї колишньої кімнати на імперську столицю і будувала плани на майбутнє.

Скоро почнеться Пора Паломництва… Чи варто відвідати Дванадцять храмів, чи краще витратити цей час на розваги? У Влаї з'явилися два нові театри… Звичайно, гріх проводити вечір, спостерігаючи за кривляння акторів, однак служниці кажуть, що серед них є один апетитний екземпляр. Мода зробила величезний ривок уперед… Оновити гардероб? Чи змусити інших рівнятися на принцесу?

– Ваша Високосте, чи не приєднаєтеся ви за обідом до Його імператорської Величності?

Маргалінайя кивнула. Дивна річ, вона не відчувала ні злості, ні роздратування, хоча нав'язана служниця (наглядачка, сенс брехати собі?) і її пихата мова мали викликати лише негативні емоції.

– Зараз буду. І, як тебе там…

– Харита, пані.

– Неважливо. Знайди мені кравця. Пам'ятаю, колись Данас непогано справлявся з роботою… Він ще живий?

– На жаль, Ваша Високосте, час не щадить нікого. Але придворні дами дуже схвально оцінюють майстерність його сина. Я про це потурбуюсь.

– Добре. Можеш іти.

Служниця коротко вклонилась і зникла так само тихо, як і прийшла.

Час… Його не повернути, й іноді це навіть на краще. Грандіозні інтриги пішли прахом, і принцеса майже не шкодувала про це. Вона домоглася того, чого прагнула протягом двадцяти років, а деталі… Жодних сумнівів, повернути належне по праву і покарати зрадника було б чудовим доповненням до угоди з Рехом, але й нинішня дійсність непогана.

– Я живу. Мені знову вісімнадцять. Світ постарів, а я така, як раніше, – вимовила вголос Маргалінайя, насолоджуючись звучанням кожного слова. – Мені вісімнадцять, і у мене є двадцятирічний син. Батько визнав мене, незважаючи ні на що, і, думаю, до наступної весни зможе пробачити. Напевно, варто повернути Дісона в моє ліжко… Ні, ельф – пройдений етап! Ним керує нудьга, а мені хочеться чогось більшого. З іншого боку, мені теж нудно… До того ж любов, непідкріплена магією, занадто швидкоплинна. Нічого, живуть же якось люди без приворотного зілля, і я навчуся! Без отрут, щоправда, доведеться важко, зате статус принцеси дасть мені реальну владу, нехай і не над всією імперією.

«Ти хотіла повернутись, і я дозволив тобі це зробити. Думаєш, мене підштовхнуло брехливе смирення? Твоя гра була настільки непереконливою, що змусила мене всерйоз придивитися до тебе. Ніхто ще не рвався назад із такою наполегливістю! Рано чи пізно кожен скоряється долі і йде в небуття. Тут сам час стирає з пам'яті незавершені справи.

Мертві небезпечні. Вони не бояться межі, ба більше, прагнуть перетнути її якомога швидше. А ти… Принцесо, твої капризи сильніші за світ Смерті!

Тобі ніколи не говорили, що головне місце в твоїй мові займає слово «Я»? Тобі плювати на закони людські і божі, ти презирливо фиркаєш, почувши про мораль, для тебе немає нічого дорожчого за себе.

Залишайся. Можливо, ти померла занадто молодою і ще навчишся жити, не залишаючи за собою сльози. Ти не загроза як повернута – твоїй егоїстичній натурі цього просто не зрозуміти», – наставляв її Рех на нове існування.

Через служницю передав образливе послання, не полінувався знайти безвольну дурепу!

«Душі, що живуть у сум'ятті» – так він називав тих, чиїми вустами часом говорив. Маргалінайя вважала їх ляльками.

Бог Смерті дозволив їй жити. Цього разу – всерйоз. Принаймні принцеса сподівалася, що він не почав розігрувати чергову виставу і її присутність у Веллі – не частина сценарію.

«Ти знала, що твій син дбав про тебе весь цей час? Не треба фальшивого подиву, принцесо! Хлопчик, якого ти зневажаєш, забезпечив твоє майбутнє! Світ Смерті відкритий для тебе, ти можеш повернутися в будь-який момент, але пам'ятай – іншого шансу не буде. Спробуй зазирнути собі в душу… Повір, там не так порожньо, як тобі здається.

Ти хотіла виправдатися, правда ж? Тобі було соромно перед Арголіном, і ти спробувала виправдати свої дії. Інакше навіщо ти сказала, нібито страждаєш через неможливість повернутися? Навіщо звинуватила мене у своїх злочинах? Подумай про це і зрозумій, нарешті, хто ти є», – радив Рех.

Вона багато розмірковувала про минуле… Мабуть, надто багато, і вже не знала, що реальне, а що – плід її уяви. Зрештою Маргалінайя вирішила облишити роздуми і продовжити з того моменту, на якому її перервали двадцять років тому. Без зайвих амбіцій і сумнівів, без болісних для розуму думок, без дурних переживань…

– Батьку, ти не повіриш, але це дійсно я! – з усмішкою сказала вона, переступивши поріг імператорської їдальні.

Його Величність і незмінні радники дружно здригнулись і боязко відсунули тарілки. Недавнє минуле ще не померкло в їхній пам'яті. Що ж, принцеса була готова внести поправки у своє теперішнє життя.

***

– Пане графе, думаю, не буде перебільшенням сказати, що ви зараз на сьомому небі від щастя. Так? – випромінюючи майже матеріальне задоволення, запитав Еррадас.

Колишній очільник Тойяни понуро кивнув. Начебто йому і справді треба було стрибати від радості… Саме що треба – особливого задоволення він не відчував.

Дочка повернулась, і це було дуже добре хоча б тому, що Кложена більш-менш дійшла згоди із собою і припинила лякати слуг перепадами настрою. А в іншому все виявилося не так райдужно, як уявлялося.

Ільмена сильно змінилася. З цілеспрямованої, впевненої в собі і в нікчемності інших дівчини вона перетворилася на сумну тінь, що примарою снувала по домівці й монотонно повторювала: «Я – ніхто».

З погляду графа, скаржитися їй було ні на що, навпаки – улюблена донька мала дякувати долі за поблажливість. Її непомірні запити ледь не спричинили кілька державних переворотів, і тому ні Малейн, ні його оточення не сподівалися побачити магиню в найближчі «-надцять» років. До того ж майнула плітка, ніби старий імператор узяв її під своє крило і збирається повторити весілля…

Ага, збирається, як же! Поки Ільмена співпрацювала з принцесою Маргалінайєю, Малдраб дійсно обіцяв їй золоті гори, схиляючи до зради тимчасової «подруги». А коли дівчина, зачарована звабливими картинами майбутнього, зрадила колегу, з'ясувалося, що обіцянки наділених владою трактуються на їхній же розсуд.

– Ти можеш бути корисною. Станеш королевою Тойяни! – «віддячив» Малдраб Четвертий.

«Ну, це краще, ніж темниця або плаха», – вирішила опальна магиня і почала міняти плани з урахуванням нових обставин.

Але Арголін сказав рішуче: «Ні!» і вказав на іншу наречену – ельфійську дівчину. А довговуха вискочка наважилася процвірінькати, що тим, кого вважають мертвими, краще не воскресати і не псувати життя іншим.

Як не дивно, імператор не наполягав на своєму.

– Роби, як знаєш, Арголіне. Кажеш, тамтешня знать не проти? Тоді й мені нема чого заперечити. Точніше, нема слів, до яких би ти прислухався. Тойяна – твоя, роби з нею, що хочеш. Можливо, одного разу ти і навчишся правити по-справжньому, – ось все, що зволив вимовити Малдраб на тему шлюбу.

Потім Його Величність розсудив, що ліміт подяк Ільмені вичерпаний. Дійсно, хіба винен веллійський імператор у тому, що його родич відмовився від колишньої нареченої? А оскільки зобов'язань не залишилося, то краще передати непотрібну тепер графську дочку в Клус – для зміцнення дружніх відносин із Радісом, який давно вже відгукувався про Веллі з прохолодою.

«Боги, ну чому поруч немає ніяких родичів і я не можу зробити ф'єрі?» – в розпачі думала Ільмена, розуміючи – магів магічними вивертами обдурити не вийде, доведеться відповісти за все

Та не довелося.

Перший маг не удостоїв злочинницю навіть короткою зустріччю.

– Я не воюю з дітьми! – почула вона його дзвінкий голос, перш ніж один із підручних відправив її, обвішану заборонними амулетами, додому. У ненависний закутень, з якого молода магиня прагнула вирватися будь-якою ціною. До батька, що не чув нічого, крім своїх слів, і до матері, що лише іноді згадувала про реальність. З власноруч виготовленими Радісом амулетами, що заборонили будь-яку магічну діяльність.

Це було нестерпно!

Її не сприймали всерйоз. Незважаючи на те, що вона робила, її вважали нешкідливою овечкою, негідною хоч якогось покарання. Для Ільмени таке ставлення означало лиш одне: мрії про славу не збудуся ніколи, тому що в цьому світі вона – ніхто.

«Я ніхто!» – повторювала дівчина, змушуючи слуг притискатися до стін.

Ніхто… ніхто… ніхто… Здавалося, цими словами наповнений весь будинок.

Спочатку з нею намагалися розмовляти. Потім, упевнившись у марності будь-яких спроб, лишили в спокої.

«Якщо так триватиме і далі, моя дочка збожеволіє», – скаржилася графиня нечисленним подругам. Ті співчутливо підтакували, з побоюванням поглядаючи на високу тінь, що час від часу пропливала за вікном. І всі вони погоджуватися з тим, що відсутність покарання виявилася для Ільмени найстрашнішою карою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.