Гра в чужу брехню

/Коли великий Лан уклав мир із Радісом, багатьох обурило його рішення про припинення війни. «Я бачу не тільки те, чого можна досягти, але й те, що можна втратити», – непохитно заявив він.

Подейкують, приблизно тими ж словами аргументував свою позицію і Радіс.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

– Що це? – Марк обережно помацав виделкою дещо обвуглене і підозріло принюхався. – М'ясо, еге ж? На запах нагадує… Карі, що нагадує?

– Курку, – посміхнувся метаморф. – Нафаршировану спеціями і безжально спалену в печі.

– А зараз – гарнір! – Сяючи задоволеною усмішкою, з кухні вискочила Зеліна. – Картопляне пюре ідеально підійде до курки по-гартонськи! Де моя тарілка? Щось не так?

Марк, який встиг виколупати з-під горілої шкірки більш-менш придатний для вживання шматочок, поперхнувся і закашлявся. Перед його очима все ще стояла побачена не так давно картина, головною героїнею якої була рудоволоса богиня, що з фанатичним поглядом завзятої некромантки розкопувати горбики біля огорожі.

– Ти знущаєшся? – прокричав він і гримнув кулаком об стіл. – Дохлої конини тобі мало? Неймовірно! Немислимо! Не… тьху на вас усіх! І цей сидить, шкіриться! Не міг відразу сказати? Я йду, чуєш? Повернуся, коли протверезію!

Двері невдоволено рипнули, пропускаючи розлюченого чоловіка.

– Чого це він? – ображено прохникала Зеліна. – Пригоріло, з ким не буває… Не вперше ж! Зовсім свіжа, не з якогось льоху. І випотрошена добре, мені Дем'єн допомагав. Рецепт, кажуть, смачний… Не розумію я його! Карі, хоч ти можеш пояснити, в чому проблема?

Метаморф щось пробурмотів і взявся за ніж.

– Що? – перепитала руда.

– Напевно, у нього настрій поганий, – налягаючи на картопляне пюре, припустив Карі. – Чи ти не сказала, що Ціпа знову в курнику, а не на столі.

Богиня скрикнула і схопилася за голову.

Марк спішив забутися у пивницях Кірату. Біля воріт не стерпів і озирнувся. На тлі вікна виднілися два силуети, що безсовісно терзали нещасну птицю.

«Знають, що я подивлюся! Навмисно фіранку відсунули! Глумляться!» – прошипів він, кидаючи косий погляд на курник.

Бліде світло Руна падало на віконце, висвітлюючи чийсь рудий хвіст.

«Ніякого вина! Тільки сльозунка позбавить видінь!» – вирішив Марк, опускаючи за собою клямку і вдихаючи на повні груди повітря нічного міста.

Йому подобалося бродити в напівтемряві погано освітлених вулиць, зустрічати пізніх перехожих, тоскно вдивлятися в зашторені вікна, слухати стукіт товстих склянок і лайку виштовхнутих у двір гультяїв. Він знав, що якоїсь миті почуватиметься в рідній стихії. Відчує біль, відчай і неймовірну злість! І зрозуміє, що живе. Що насправді нічого не змінилося. Що йому до душі бути собою у всіх сенсах.

Минуле ніколи не відступить. Навіть якщо недоброзичливці зникнуть із лиця землі, залишаться спогади. Марк багато б віддав, щоб позбутися деяких із них! Тому що правильні вчинки частенько повертаються непідйомним тягарем на душі, і, дивлячись крізь час, він не знаходив собі прощення.

Вбивство можна виправдати. Вбивство жінки, яку ти любиш, теж. Але хто сказав, що після цього життя залишиться тим самим? Особливо коли воно безкінечне…

А тим часом старий некромант змивав вологою ганчіркою намальовану на кухонному столі пентаграму і розмірковував, чи не занадто жорстоко він пожартував над богинею. Мабуть, варто було попередити, що використання курки для оживлення півня може обернутися несподіванками. З іншого боку, вона ж не говорила заздалегідь, що їй потрібно! І взагалі, що за дивна примха? Наче не можна купити іншого птаха. Це ж не розумниця Утя, а звичайнісінький рудий крикун!

***

– Досить дивне прохання, Ваша Величносте, як гадаєте?

Арголін похмуро кивнув і вкотре схилив голову, висловлюючи свою повагу. Ось він, той крайній випадок, про який молодий король говорив Ельмірі… Ех, якщо подумати, не так уже й погано було під магічною сіткою!

– Ясна річ, я зроблю все, що зможу. Будьте люб'язні, почекайте в майстерні.

Худий підмайстер у заляпаній кольоровими фарбами і пропаленій на колінах мантії провів Арголіна і магиню в підвал нинішньої заміської резиденції Радіса і вказав на різьблену лаву біля стіни:

– Прошу, Ваше Величносте. Пан скоро буде.

Ельміра слухняно переступила через поріг, потягнувши за собою Арголіна.

Майстерня Першого мага виявилася неймовірно просторим приміщенням, уздовж стін якого тягнулися стелажі з акуратно розставленими пляшечками, колбами і баночками, з розкладеними у невеликі скриньки пакетиками і пучками трав упереміш із клаптями шерсті та зв'язками пір'я.

Центр кімнати займав довгий вузький стіл, що одним кінцем впирався в прозору шафу з різнокольоровими кристалами. Навпроти столу височіло округле дзеркало в химерній оправі, недбало завішене мереживним покривалом. Кам'яна плита з білими плямами, дві сині кулі на високих постаментах, статуя потворної собаки й кілька високих табуретів доповнювали інтер’єр, не залишаючи сумнівів щодо професії власника приміщення.

– Як сліпить… – Дівчина прикрила очі долонею. – Занадто багато світляків… Треба було почекати до ранку, так?

Його Величність скрипнув зубами і промовчав. Звичайно, треба було почекати! Або залишити все як є і сподіватися, що з часом заклинання зникне само собою. Примарна надія, але це краще, ніж залізти в пащу леву! Радісу, чи то пак! Останніми роками відносини Веллійської імперії з Клусом напружились, до того ж у країні магів добре пам'ятали різкі висловлювання тоді ще наслідного принца про північного сусіда. Та й історію з його учнівством в УРі довго не забудуть!

А зараз Клус щосили намагається підім'яти Тойяну… І що ж її правитель? Зберігає нейтралітет? Розглядає всі можливі варіанти? Шукає найвигідніші шляхи до співпраці? Ні! Він іде на уклін до Першого мага. Благає про допомогу. Обіцяє золоті гори, забувши про гідність!

І винна в усьому клята магиня, прив'язана до нього реховою сіткою!

Ну як правити країною, коли ззаду теліпається «хвостик» у вигляді незаміжньої дівиці? Тут же Тойяна… Подумати тільки, і її записали в наречені! Коли після відходу Джерінера слуга повідомив, що майбутня теща приносить Його Величності найглибші вибачення за настирливість і сподівається зустрітися завтра, щоб обговорити деталі майбутніх урочистостей, Арголін зрозумів, що, присвятивши день державним справам, ледь не викопав собі могилу, і необхідно терміново щось зробити. Наприклад, згадати про «крайній випадок»…

– Він прийшов, – прошепотіла Ельміра, мимоволі втискуючись у лавку.

Молодий король відчув, як у ньому ворухнулося щось на кшталт співчуття.

– Тож скоро ти підеш додому, – спробував підбадьорити дівчину. – І я зітхну вільно!

Радіс швидко перетнув кімнату, зупинився навпроти відвідувачів.

«Потрібно поклонитися ще раз чи це перебір?» – розмірковував Арголін, розглядаючи невисоку худорляву людину в мантії і солом'яному капелюсі, на тонкому обличчі якої застигла глузлива міна.

Це питання розв’язала Ельміра – вона жваво підхопилася на ноги і схилила голову. Першому магу начебто сподобалася шанобливість магині.

– Ваша Величносте, – співучим, дещо жіночним голосом промовив Радіс, – я сподіваюся, що все, що станеться в моїх володіннях, залишиться в таємниці?

Король похмуро кивнув.

– Добре. Тоді будьте ласкаві піти за мною. Ні-ні, голубонько, з тобою у мене буде окрема розмова. Залишся тут!

Дівчина ображено засопіла, а Арголін із подивом виявив, що знову відчуває магію!

– Як ви це зробили? Коли? Чому я не помітив? Куди… – він осікся, зрозумівши, що марнує повітря – Перший маг і не збирався відповідати на запитання.

Широкі сходи вели у великий вестибюль, з якого можна було потрапити і на верхні поверхи, і в довгий будинок, що примикав із півночі до особняка повелителя магів, проте Радіс вказав на вхідні двері.

– Прощавайте, Ваша Величносте.

– Е-е-е… – почав молодий правитель, але його супутник уже повернувся в підвал.

«Ну і добре. Подумаєш, які всі горді! Не дуже й хотілося спілкуватись…» – заспокоїв себе Арголін і, востаннє окинувши поглядом житло великого мага (розкіш, що дивитися?), вийшов у двір.

Здавалося, зірки світили яскравіше, ніж будь-коли, а жасмин біла порога пах сильніше за парфуми.

«Ніколи не помічав, що світ такий прекрасний!» – захоплювався король, не поспішаючи формувати коло порталу.

Магія! Як же йому подобалося відчувати силу, що вирувала навколо, і знати: вона підкориться, треба лише побажати! Він пробув без магії понад добу і зрозумів, що волів би померти, але не погодився б знову стати звичайною людиною. Нізащо!

– Навіть не поцікавишся, що буде з твоєю подругою, Високосте? – пролунав за спиною знайомий голос, що зовсім не лякав.

– Вона мені не подруга, – відмахнувся Арголін, витріщаючись на небо і вдихаючи запах жасмину. – Нехай її батьки голову ламають, як домовитися з Радісом, а я й так занадто довго з нею панькався. До речі, я вже Величність, Лане! Що ти забув у Клусі? Гостюєш у друга? Ну-ну… І чого ти з ним зв'язався? Знаєш, що про вас пліткують?

– Знаю, – з незрозумілою гордістю погодився правитель Старилісу, виходячи з тіні. – Звичайно ж, знаю! А ти подорослішав. П'ять років пройшло, еге ж. Шкода, майже не підріс…

– Зате відразу зрозумів, хто знищив заклинання!

– І почав радіти, задерши хвіст? З друзями так не чинять.

– Що? – здивовано перепитав володар Тойяни. – З якими друзями? З цією, чи що? З Ельмірою? Я ж сказав, вона мені не подруга! Не родичка і не наречена, відразу уточню! А на неї… е-е-е… ніяк не вплинуло? Тобто я знаю, що ти нищиш магію, не впливаючи на об'єкт, але… Як ти цим керуєш, га? Щоб на відстані, непомітно, точно і… Досвід? Твоя міць величезна і ти можеш не тільки руйнувати! Чому в тебе виходить майже все?

Лан розвів руками:

– Напевно, тому що я особливий. Досить, хлопче. Не намагайся непомітно створити портал – я бачу тебе наскрізь. Ти б ще баладу на мою честь склав, може й приспав би увагу. Вмієш зуби заговорювати, Величносте, добре тебе при дворі натренували… Злякався, що наша зустріч після довгих років розлуки закінчиться мордобоєм? Не свердли мене своїми ельфійськими оченятами, під твоїм прекрасним поглядом я не почервонію і не подурнішаю. Припини гратися з порталами!

Арголін із жалем визнав, що чергова спроба непомітно вислизнути не вдалася. Прокляття, як же не вчасно! Цей не-людь напевно щось знає… Жодних сумнівів, знає, інакше навіщо б йому поводитися так грубо?

– Не розумію, про що ти, – опустивши очі, ледь чутно промовив король. – Мені просто хочеться спати… Хіба це погано?

– Погано зраджувати довіру, – відрізав правитель Дивного Лісу. – Грати на почуттях погано. Використовувати тих, хто тобі вірить, теж недобре. А підставляти інших взагалі паршиво! Мені продовжити список? Чи ми вдамо, що все гаразд, і назвемо мету?

– Не розумію, про що ти, – трохи голосніше повторив Його Величність. – Мені просто хочеться спати! Хіба це погано?!

Лан зітхнув і окреслив портал:

– Хочеш спати? Зараз я розповім тобі казку на ніч. Не дуже страшну, та заплутану. І якщо ти її доповниш, ми мирно розійдемося у наші затишні ліжечка. Згоден?

Арголін зиркнув спідлоба і похмуро угукнув.

– Отож, не будемо згадувати нетрі минулого. Магайя з'явилася на початку цього року, і, думаю, стала першою із маріонеток. Фатальна жінка з печаткою Смерті почала захищати старого імператора і оголосила полювання на спадкоємця імперії! Сама вона пояснила це як спробу навчити тебе виживати у палацовому гадючнику. Її ніхто не зупиняв, хіба не дивно? Можливо, тому що ніхто на неї й не скаржився? Єдине, що мене дивує, – чому ти тягнув так довго? Хіба не зручніше було прибігти в ці… як їх…

– Їжачки, – підказав король. – Тихі Їжачки. Маленьке село біля кордону з Храмовими землями.

– Точно, прибігти в Тихі Їжачки десь у січнику? Принц, якого переслідує мертва, не залишив би вигнанців байдужими! Вони б обов'язково покинули провінцію, в якій нічого не відбувається, а якщо щось і трапляється, то винуватий завжди як на долоні, і повернулися б у Влаю. А в столиці імперії люди вміють зникати безслідно! Напевно, ти тягнув до останнього, сподіваючись, що твій господар змилосердиться і не доведеться грати нічиїми життями? Так? Але сценарій, розроблений до найдрібніших подробиць, довелося розіграти. І тепер моя дочка у Світі Тварюк… Благаю, не вдавай здивування! Вона потрапила туди начебто з вини невідомих лиходіїв, причепитися ні до чого. Чому? Хтось остаточно здурів на ґрунті пророцтв? Вирішив, що вона звільнить Закритий світ? Серйозно?! Відповідай!

– Не знаю…

– Не знаєш? І що мені робити? Наплювати на все і рятувати її? Чи сподіватися на пророцтво? Але як можна брати в розрахунок пророцтво, якщо старий їх штампує що не день, то нове?

– То для тебе не секрет, хто смикає за ниточки! – з відчаєм вигукнув Арголін. – І навіщо допитуватись, якщо знаєш усе?

– Лиш один псих, що хоче об'єднати світ, досить могутній, щоб зрушити континент. Гадаєш, важко зрозуміти, хто всім керує? Тим паче, з'явилося нове пророцтво! Ще не чув? Щось про дитину протилежностей, питання і Світ Тварюк. З питаннями, власне, поки не все ясно… Що скажеш, Величносте? Як ви збираєтесь руйнувати бар'єр?

Тойянський владика сердито засопів і сховав руки за спину. Заклинання порталу вважалося одним із найпростіших, для нього не були потрібні ні певні артефакти, ні зілля, ні інші атрибути, що супроводжували кожного мага. Легкий порух руки… Але коли за тобою, не кліпаючи, спостерігає той, хто здатен знищувати магію богів, елементарне закляття стає неможливим. Його Величність почувався так, немов знову опинився під магічною сіткою.

– Мовчиш? А даремно. Мучеництво зараз не в ціні, повір. З благородством та ж ситуація, зате трагічна доля популярна, як було видно на прикладі героїчно врятованої і передчасно покійної фальшивої принцеси. Хочеш стати народним героєм?

– Я не знаю, як звільнити той триклятий материк! – сердито вигукнув король. – Мені сказали, тільки вона здатна це зробити! І якщо я їй допоможу…

– Допоможеш? – вигнув брову Лан. – Зараз так називають зраду? Е-хе-хе, я зовсім відстав від життя… Треба запам'ятати, може якось підкладу другу свиню і вимагатиму подяки. Продовжуйте, Ваша Величносте! Прошу вибачення за грубий тон! Мені, знаєте, здавалося, що ми знайомі, проте зараз я бачу, що помилявся. Отже, ви вважаєте, мета…

– Якби я закинув Лін у Закритий світ, не спричинивши конкретних підозр, Рех би дозволив моїй матері повернутися! – заволав Арголін, бризкаючи слиною. – Повернутися, чуєш?! Моїй матері!

Правитель Старилісу відступив на крок і провів рукою по обличчю.

– Хлопче, та ж у тебе в голові вирівнялися усі звивини! Не знаєш, наскільки небезпечні померлі? Вони не належать цьому світу, хіба важко зрозуміти? До речі, коли Маргалінайю встигли повернути богу Смерті? У Клусі ця новина не пролітала…

– Я не кажу про повернення сюди, – з притиском вимовив король Тойяни. – Рех дозволив їй повернутися назад. У світ Смерті! Вона пробула тут довше за будь-кого мертвого, і страждає кожну зайву хвилину, проведену серед живих. Чомусь усі, хто про неї знає, вважають мою матір лиходійкою, яка бажає зайняти трон. Але їй просто не пощастило! Вона хотіла продовжити своє життя, а виявилася частинкою спланованого багато років тому задуму! По-твоєму, дід колись сам придумав ідею вічного заслання для Карі?

– Не мели дурниць, – відмахнувся Лан. – У Малдраба своїх тарганів вистачає, не треба йому чужі приписувати. Хоча… Я тоді дуже здивувався, не заперечую. І інші дивувалися… Гей, Арголіне! Гад вінценосний! Змився, поганцю? Ну і хрін з тобою! Толку від твоїх вигадок… Маргалінайя не може бути жертвою, надто люто вона рветься до трону. З іншого боку, у кожного своя правда. А дівчину ти, виходить, дійсно кинув. Що ж, недарма тобі дали Тойяну – Величність із тебе вийшла якісна.

***

«Місце книги – на полиці в бібліотеці, і ніяк інакше. В крайньому випадку – під рукою господаря, і якщо хтось бажає з цим посперечатися, Радіс готовий його вислухати. Що, опонентів нема? Ні, люба, ти – не варіант. Чому? А хто дискутуватиме з якоюсь річчю? Так-так, звикай до нового статусу!

Кожен вчинок має наслідки. Спокусившись на чиюсь власність, не варто сподіватися, що справжній власник зрадіє і благословить злодія на подальші лиходійства. Однак такий цінний матеріал, як книга заклинань, не можна помістити в темницю – нею необхідно користуватися!

Який контроль? Яка Ільмена? О, спільниця? Цікаво… Це вона винна в усьому? Хм, потрібно освіжити пам'ять… Здається, десь на початку, так? Ах, контроль! Ну невже той, хто створив книгу, не зможе її розгорнути, де б вона не була? Ага, дванадцята сторінка… Розділ «Надлюди»… Нагадати, про що йдеться в першому абзаці? Цитую: «Неможливо поєднати предмет і людину без згоди людини».

Тобто вкрасти – це злочин, а допомогти заховати вкрадене – добра справа? Ні, люба, так не буває! Світ не крутиться навколо твоєї подруги, нехай вона і намагається стати центром Всесвіту. До речі, нагадай, як її звуть? Судячи з усього, магиня вона дійсно талановита, шкода, що марнує життя на дрібниці на кшталт ф'єрі. Красти у мене, подумати тільки! Діти-діти, й чому ви не вибрали долю без магії?

Поділ? А чому ти гадаєш, що можна повернути все назад? О, кузина сказала! І ти, звичайно ж, віриш словами тієї, що обіцяла тобі рівноцінне партнерство, але зробила річчю! Скільки тобі? Двадцять? У такому віці пора відрізняти ілюзії від дійсності.

М-да, обгортка для книги посередня… Байдуже, врода для магів – справа майстерності. Та не лий сльози, на долю помічники Першого мага не скаржаться. І взагалі, радуйся, що хоч залишилась у своєму тілі! Як? Елементарно! Якби Ільмена щось наплутала, не книжка була б у твоїй голові, а твоя свідомість зараз би сиділа в книзі, й, оскільки рота в обкладинки немає, ніхто б і не дізнався, що з тобою сталося.

Ще питання? Ага, тобі ж не можна запитувати! Дуже зручна риса в наш неспокійний час. Тоді – побажання? Побачити рідних? Звичайно, нехай записуються на зустріч. Влаштовуйся з комфортом, люба, нас очікує тривала співпраця».