Гра в чужу брехню

/Життя було б простим, якби ми його не ускладнювали.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

– Якщо я вважатиму свою невдачу цінним життєвим досвідом, мені не доведеться червоніти щоразу, коли хтось про неї згадає. Висновки зроблено, тож не варто турбуватися. А чи корисні вони? Сумніваюся, однак я засвоїла одне: щоб правильно закінчити справу, потрібно правильно її почати. І зараз я займуся тим, про що треба було подбати давно! – рішучим тоном повідомила Зеліна розгодованій Мушці й перемістилася у світ Життя.

Не тому, що справді очікувала знайти там Лін (шукала вже, ще й як шукала!) – просто нинішня методика вимагала порядку і скрупульозності.

«Заступник», чия присутність у світі Зеліни давала їй змогу насолоджуватися життям звичайної жінки, зустрів богиню похмурою фізіономією і скрипом зубів.

– Я хочу спати! Хоч трохи… кілька годин… пів годиночки… Будь ласка, о велика, повернися! Або прожени цю юрбу стражденних! Чому ти дозволяєш їм приходити сюди? Я втомився від нескінченного ниття! Скарги, скарги, скарги! А сьогоднішні обшарпанці навіть підношень не принесли – бідні вони, бачте, ледь на дорогу грошей нашкребли! Я втомився… Мені набридло зцілювати селян… Навіщо взагалі жити, якщо нема на що, га? Поки вони тут надриваються заради якогось напівмертвого родича, їхнє господарство розвалюється! Потім доведеться працювати вічність, щоб повернутися до попереднього рівня життя.

– Зцілюєш не ти, а мій світ, – з чарівною посмішкою нагадала богиня. – Не хвилюйся, якось я займуся пошуками відповідальнішого помічника. Тільки не забувай, що у тебе один вихід звідси – до Реха. Можеш вирушати прямо зараз. Ні? Так я і думала. Знаєш, ця метушня із переміщенням хворих та поверненням їх назад дійсно стомлює. Напевно, є сенс заглянути в Клус і попросити їх придумати щось на кшталт постійного порталу. Уяви собі: люди шеренгою входять в одні двері і виходять в інші, а твоє завдання – стежити, щоб ніхто не загубився. Непогане майбутнє?

Похмурий кивок мав означати згоду.

– Мені шкода, – промовила Зеліна, правильно його витлумачивши. – Дуже шкода, що тобі не пощастило померти раніше, ніж… Краще помовчати, так? Бувай, друже, і постарайся зрозуміти тих людей. Усіх людей.

Наступним у черзі був Храм Смерті. Всезнаючий Рех нікого не пускав у свій світ (власне, туди ніхто і не прагнув завчасно), тому богині довелося попсувати собі нерви пошуками тамтешнього настоятеля, що як на зло кудись відійшов і після повернення не хотів співпрацювати.

Зрештою бог Смерті з'явився і навіть зволив відповісти на питання, натомість прочитавши довжелезну мораль про кепську поведінку «молодої колеги». Як і передбачалося, Лін він не бачив уже багато років, і, відповідно, її душі це теж стосувалося. До того ж не треба морочитися дурницями – якби сталося найстрашніше, хіба він не повідомив би родичів?

Лівайя, богиня із Храму Кохання, з пафосом проголосила:

– Ніхто не сміє перетинати кордон мого світу, крім мене і моїх слуг! Як бридко припускати, ніби я когось там ховаю! – і зникла.

Мечоносець добрих пів години розповідав про проблеми свого храму і, здавалося, не збирався відповідати на пряме запитання. Уміло оперуючи лестощами і погрозами, Зеліна витягла з нього трохи відвертості й з’ясувала, що останнім часом у його світі відвідувачки бували часто, і якщо Лін не загубилася поміж ними…

– Не загубилася! – обірвала вона плутану мову бога Війни і рушила далі.

У Храм Слави потикатись не хотілося – не дружила руда з тамтешнім богом, що вдієш. Але довелось, і це не підняло їй настрою.

– Той, хто потрапляє у мій вогняний світ, вирушає до Реха без затримок! – «обнадіяла» Зеліну Іскра, богиня Вогню.

– Ні, твоєї подруги не було! – сказала Літо із Храму Повітря.

Інші боги говорили приблизно те ж саме…

«Дванадцять храмів – дванадцять світів… Я швидко впоралася! Звичайно, вона могла прослизнути крізь Врата Предків у Храмі Всіх Рас, але варто повірити тамтешньому богу й не робити дурниць. Тим паче Лін нізащо не кине Карі, а Врата Предків не дають шансу на повернення. Залишається одне… І ця можливість мені зовсім не подобається!» – міркувала Зеліна, опинившись удома.

На жаль, оцінити її старання було нікому – Арголін вранці випросив дозвіл повернутися до палацу, а Марк у компанії Карі займався Джерінером.

Вирішивши, що ідеальною господинею вона ще встигне себе показати, Зеліна погодувала птахів і відправила корову з телям у свій храм. Жерці зраділи… принаймні матюкалися вони впівголоса.

Перевіривши стан захисного щита і не знайшовши у ньому вад, богиня задоволено кивнула.

З домашніми справами було покінчено.

Настав час декого відвідати.

Але спочатку…

***

Біля обплетеної зеленню огорожі стояла велика вухата дворняга й ліниво помахувала хвостом, спостерігаючи за перехожими з жадібною цікавістю. Особливо це стосувалося Марка, що мав нещастя купити пиріжок у забігайлівці неподалік і тепер квапливо запихав погано пропечений шматок тіста собі в рот.

– Не хочеш поділитися? Краще пригостити пса, ніж вдавитися його родичем, – стримуючи сміх, запропонувала Зеліна. – І взагалі, як може чоловік злякатися такої милої, пухнастої, товариської собачки?

– Я не боюся. Мені не подобається його погляд. Дивиться так, немов у мене раптом хвіст виріс!

– Ще б пак, – погодилася руда, – він же відчуває, що ти жереш! Отож моє куховарство тебе не влаштовує, а те, що вчора гавкало, тобі до душі? Чи воно нявкало? Няв-няв-няв!

– Зел!

– Чому відразу Зел! Думаєш, господар тієї таверни пхає в пиріжки за мідяк добірну свинину? Карі! Скажи йому!

Метаморф невпевнено зиркнув на богиню, потім перевів погляд на друга, що поспішно дожовував останній шматочок, і видав:

– Ну… Твоєму здоров'ю це точно не зашкодить…

– Що?! – аж поперхнувся Марк. – Ти серйозно?! Чому раніше не сказав, козел?!

– Та не переймайся, з ким не буває, – спробувала втішити його Зеліна. – Подумаєш, якийсь Гавчик або Нявчик… Скільки їх бігає навколо, одним більше, одним менше – ніхто ж не помітить. Гей! Навіть не думай! Не тут же! Я пожартувала, дурню! Карі!

– Гадаєш, йому полегшає, якщо він дізнається, що то була шкапа господаря? І що вона майже здохла сама, коли її… Дуже стара шкапа, загалом!

– Так, мені легше! – заволав Марк, змусивши дворняжку докірливо махнути головою і побігти вздовж вулиці, з побоюванням поглядаючи назад. – Значно легше, щоб ви провалилися!

– Чому? Ти ж казав, що любиш коней. Тобто не в пиріжках, а…

– Досить! – перервала метаморфа богиня. – Якщо його дійсно знудить біля будинку Дем'єна, розмови не вийде. Ти впевнений, що тойянська графиня і імператорська фаворитка – родички тутешнього некроманта? Не те щоб я його побоювалась… але й прийти з нічим не обґрунтованими гортензія… тьху, претензіями було б украй необачно. Як вам? Моя мова? Досить вишукана, чи треба згадати більше розумних слів?

– Ні, – лаконічно відповів Карі.

– Що – ні?

– Все – ні.

– Все? То мені краще…

– Краще б тобі помовчати, – розлютився Марк і штовхнув низькі, нічим не примітні ворота обителі Дем'єна.

Злегка поржавілі петлі натужно рипнули, але стулка легко відчинились і вдарилася об паркан. Кривувата доріжка, колись викладена рожевим камінням (його залишки виднілися між давно і міцно вкоріненою травою), вела до кривуватого ґанку. Трохи осторонь виднівся ставок розміром як велика калюжа, обсаджений невисоким верболозом. На ньому розмірено погойдувалася розгодована качка, що не звернула на гостей уваги.

– І тут у пошані ці пернаті паразити, – зашипіла Зеліна, прямуючи до будинку з виглядом аристократки, що забрела на ферму. – Ой! Що за?..

Біля порога замість килимка розтягнулася брудно-сіра кішка, підставивши сонцю товсте черево. Вона примружилась і повільно позіхнула. Потягнулася, показавши чіпкі кігтики, і трохи посунулася, рухаючись за сонячними променями.

– Ось тому я так раділа, коли ваша блохаста улюблениця вирушила до котячого Реха! – оголосила богиня, гидливо переступаючи тварину. – І не кажи, Карі, що тобі вона подобалася! Завели б іншу, якби хотіли!

Метаморф уважно оглянув ґанок, навіщось помацав його опорні стовпи, дотягнувся до козирка…

– Інша – не та, – пробурмотів він. – Дивно… Дерево нове, кріплення тримаються добре… Наче його навмисно побудували скошеним. Гаразд, це не наша справа. Я стукаю.

Кісточки його пальців голосно вдарили по дереву.