18.2
***
– Не спрацювало, – понуро сказав Арголін, крутячи в руках невелику блискучу паличку із зазублинами.
– Але варто було ж спробувати, – невміло спробувала його втішити Ельміра. – Зрештою, сейф же вдалося відкрити!
Так, сейф дійсно вдалося відкрити – щоправда, не без допомоги всезнаючого веллійського радника, в голові якого дивним чином опинився шифр, забутий тойянським правителем.
«Я зазвичай використовую заклинання!» – ображено кривлячи губи, виправдовувався король.
Магиня його розуміла – вона сама, ставши «живою книгою» і підкорившись Ільмені, почувалась без магії як без рук, поки не навчилася оминати заборони.
Коли Крезін, виконуючи наказ Його Величності, покинув кабінет, і дверцята сейфу відчинилися, дівчина побачила, що шукав її супутник. Поруч із декількома сувоями, зім'ятим папером і якимось зеленуватим кристалом лежав ключ. Той самий ключ, який випав із руки Магайї! Ключ від книги, одне із заклинань якої могло зруйнувати хеллу і знищити ф'єрі!
Магайя знала, що з імператором. Вона любила його і шукала порятунок… Пів світу перевернула, щоб зробити неможливе! Ось тільки виявилося, що саме вона – смерть Малдраба. Часом у долі дуже жорстоке почуття гумору…
«Нарешті!» – подумала Ельміра.
Однак радіти було рано.
– Це те, про що ти говорила? – похмуро запитав Арголін, окидаючи магиню незадоволеним поглядом. – Ключ?
Вона кивнула.
– І що пропонуєш мені з ним робити? – не змінюючи тону, продовжував володар Тойяни. – Замкову щілину я поки не бачу… І ти навряд чи в курсі, де вона. Пошукаємо разом?
– Ні!
– Так я й думав. Досить тягти мене до дверей, дурепо, нас пов'язує сітка, якщо ти забула! А, це спроба втечі? Стій! Подумай головою! Ключ відкриває книгу, і спочатку потрібно зрозуміти, як. Тримай!
Дівчина стиснула в долоні прохолодну смужку металу і запитально зиркнула на співрозмовника.
– Нічого не відбувається… Скажи що-небудь!
– Сказати? Звідки мені знати, що далі? Гаразд, тільки не плач! Ти пам'ятаєш, як вас об'єднали? Тебе і книгу? В твою голову перемістили інформацію з книги чи було злиття?
– Злиття… – прошепотіла магиня. – Книга розчинилася в мені, якщо ти про це. Значить, ключ не подіяв… А я вже вирішила…
– Нічого страшного, – з удаваним оптимізмом відмахнувся король. – Завжди є другий вихід. Розберемося з Джерінером і пошукаємо рішення. А ключ… Забудь, цілком можливо, він не спрацював через нашу сітку. Негайно припини скиглити! Сьогодні я займатимуся справами в палаці, а завтра ми вирушимо в одне незвичайне місце… Ти, здається, ставиш якісь питання? Одне на добу? Хм, треба б це використати… Опівночі, так? Почекаємо й побачимо!
***
Дивно як усвідомлювати, що маленьке містечко нереально схоже на велику країну. Якби Його Величність був близько знайомий із Лін, він би обов'язково згадав одну з приказок її світу – щось про тихі болота і нечисть, що там мешкає. А так він просто сидів, відкинувшись на спинку крісла-трону, і потроху усвідомлював: крихітна країна, правителем якої його зробили зовсім недавно, аж ніяк не іграшкова, як спочатку здавалося.
Колишня окраїна імперії, що багато років вважалася проклятою, мала свої плани на майбутнє, і новоявлений король посідав у них найважливіше місце. З одним лиш уточненням – правитель із династії Віллаїв був засобом для досягнення…
Хм, ну справді, для досягнення чого?
Розмова з Джерінером, що почалася зі слів: «Ваша Величносте, а чи не час вам облишити ігри і подумати про майбутнє?», тривала цілий вечір. Мер Кірату, за сумісництвом – начальник варти і суддя, був невимовно ввічливий і тактовний, але крізь його чемний тон виразно пробивалася нехитра думка: «Хлопче, або ти берешся за розум і починаєш займатися Тойяною, або байдикуєш і далі, і тоді не скаржся, що тебе використовують».
– Ці землі надто довго називали проклятими. Люди втомилися так жити, їм потрібні зміни. Ви коли-небудь цікавилися чисельністю населення своєї країни, Ваша Величносте? За останні десять років вона скоротилася втричі! На вашій коронації я чув, як у цьому звинувачували Клус – мовляв, кожен, у кого прокинувся дар мага, поспішає туди, проте ніхто не повертається в рідні краї. Ви в це вірите?
Арголін заперечливо хитнув головою. Звичайно, те, що Клус переманює магів з усіх куточків континенту, не викликало сумнівів, і це сильно позначалося на науці, економіці, військовій міці людських держав. Але точно не на чисельності населення.
«Магом може стати тільки нащадок мага, нехай навіть у десятому поколінні», – говорили підручники. «Або напівкровки», – додав би Його Величність, хоча офіційно напівкровок не існувало. Люди і не-люди рідко знаходили спільну мову… І якщо раптом таке траплялося, дитина зазвичай успадковувала расу одного з батьків. Або отримувала силу мага… Але хіба могли всесильні клусьці це визнати?
Скільки ж тих магів? Арголін наморщив лоба, згадуючи те, що йому колись безуспішно намагалися втовкмачити в голову. Кілька тисяч… Десятків тисяч? Невже сотень? Деякі з них жили значно довше за звичайних людей, багато гинуло в дитинстві, не зумівши впоратися з магією, але все ж вони були краплею у величезному морі розмаїття рас.
Ситуація в Тойяні пояснювалася набагато простіше – після того, як зникла загроза війни з Гартоном і справи у Веллійській імперії нарешті пішли на лад, жителі Проклятого графства кинулися ближче до Влаї, справедливо розсудивши: на всю країну прокляття не вистачить. А з тими, хто волів залишитися, королю належало ще познайомитися, і він не міг визнати, що в захваті від такої перспективи.
– Вам доводилося бувати за околицями Кірату? – продовжував свою промову Джерінер. – Ви зустрічалися з людьми? З різними людьми, я маю на увазі. Не з міністрами, не з купцями, не з вищими чинами…
– Наречені рахуються? – уїдливо поцікавився Арголін, змусивши Ельміру, яка сиділа на невеликій лавочці за широкою спинкою королівського крісла, придушено кашлянути.
– Ні, Ваша Величносте. Гадаю, ви розумієте, про що я, тому повернімося до Тойяни. Я вам дещо розповім…
Він розповів багато чого, навіть речі, що стали для правителя повною несподіванкою. Наприклад, про те, що Клус не тільки хоче домогтися безмитної торгівлі з крихітним сусідом, але і переглянути торговельні договори з Веллійською імперією. Або про ситуацію з не-людьми, що розбила колишнє графство на два ворожі табори. Власне, саме через ці розбіжності й прийшов Джерінер.
Гучні слова про обов’язок, честь, шляхетність… Ні, візитер не вимовляв нічого такого, проте король немов чув інші голоси, які вчили його, як жити. Голоси, які він ніколи не брав до уваги. І тепер вони раптом нагадали про себе. Нагадали про минуле. Про ті горезвісні обов’язок, честь і шляхетність, що з якоюсь дива вважалися долею істинного монарха. Вважалися!
Тоді Арголін не розумів, навіщо його обманюють! Усі навколо говорили про незрозумілі чесноти, але ніхто не дотримувався власних настанов. А зараз, обговорюючи з грубуватим провінційним служакою майбутнє нав'язаного йому королівства, Його Величність несподівано відчув, що часом красиві слова все ж мають сенс.
Кумедно було усвідомити прості істини через стільки років. Мабуть, правитель Тойяни поміркував би про це довше, якби годинник не пробив дванадцяту ночі і сонний голос Ельміри не порушив спокійний (довелося врешті-решт обмежитися миролюбним тоном) хід бесіди.
– Чому перша ф'єрі з'явилася раніше, ніж «жива книга»? – запитала магиня.
Арголін, який встиг забути про її присутність, здригнувся.
– Тому що першу ф'єрі створив Дем'єн, – нітрохи не здивувавшись присутності третьої особи під час конфіденційної розмови, пояснив Джерінер. – Ваша Величносте, вже досить пізно. Подумайте про те, що я говорив, і прийміть рішення. Я завжди буду на вашому боці, але, прошу, не змушуйте вибирати за вас. Насмілюся дати маленьку пораду: постарайтеся придумати третій, прийнятний для вас особисто, варіант розвитку подій, і добре обґрунтуйте свої дії. Сподіваюся, він буде задовільним для всіх… включно з магами і Лісом. Ех, якби Ільмена не втекла… Але нічого вже не змінити. На добраніч, мій королю.
Як не дивно, остання фраза прозвучала без глузування.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!