Гра в чужу брехню

/Король Клуса Хреедін навіть у юності мав славу дипломата. Подейкують, його перший наставник порадив йому не ставити питання, на які заздалегідь не знаєш відповіді, якщо не хочеш потрапити в незручну ситуацію. Хреедін прислухався до поради – і потрапив на трон.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

Малдраб Четвертий повернувся в столицю імперії ще вчора, залишивши в Кіраті Крезіна і прихопивши із собою Дісона, тому сьогоднішній ранок був для Арголіна повним сюрпризів.

Спочатку його ледь не викинули за ворота власного палацу – дві войовничі дівчини, що казна-як опинилися в охороні, явно не знали свого правителя в обличчя, до того ж позаду Його Величності чимчикувала Ельміра, що аж ніяк не скидалася на королівську свиту.

Потім привид старого дворецького вкрай несхвально погрозив тойянському володарю пальцем і тужливо повідав про його неприпустиму для коронованої особи поведінку.

І, нарешті, радник Крезін, петляючи коридорами на леві-килимі, особисто зловив Арголіна за комір і оббризкав якоюсь гидотою із запахом шавлії. Той самий Крезін, який напам'ять знав усі шістсот правил етикету і колись намагався втовкмачити їх у голову тоді ще наслідного принца Веллі! А найбільше вражало те, що шавлією тхнуло від усіх, хто трапився Його Величності в палаці.

– Раднику, ви на старості вдарилися в релігію? – відійшовши від першого шоку, поцікавився молодий король. – Чи головою вдарилися?

Крезін шанобливо привітав правителя з поверненням, зробив ввічливий комплімент Ельмірі та висловив надію побачити їх пізніше, коли вони обидва хоч трохи причепуряться.

Арголін вирішив не уточнювати, ким саме вважав магиню радник, і ривком затягнув дівчину в свою опочивальню.

– Тільки пискни про те, що я не можу чаклувати! – загрозливо прошипів, зачиняючи двері.

– Але я… але ми… але мені…

Під пильним поглядом Його Величності Ельміра опустила очі й замовкла. Відтоді, як вона вийшла з-під захисту Зеліни, її впевненість повільно танула і майже переросла в найсильнішу непевність. Ні, справа була зовсім не в супутнику, і навіть не в його ельфійських очах, що немов проникали в саму душу… Ех, та хіба можна захоплюватися цими величезними очиськами, побачивши справжній погляд Первісного? Дурниці!

Але опинитися вперше за багато днів зовсім одній (Арголін не мав особливого значення) серед незнайомих людей, не відчувати рятівного туману в голові, не усвідомлювати, що тебе оточує захист богині, і розуміти: повернення до колишніх «відносин» із Ільменою лише питання часу, було страшно. Настільки страшно, що магиня слухняно йшла за молодим королем від шафи до шафи, кивала у відповідь на якісь питання і, схоже, взагалі не орієнтувалася в тому, що відбувається.

Спочатку Арголін вирішив, що так на неї подіяла зміна ролей, і зловтішно посміхнувся, передчуваючи швидку розплату за все, особливо за подряпину на лобі і вирване пасмо волосся. Але дивитися в засмучене обличчя дівчини і вимовляти грубі слова як помсту за вчорашнє не виходило. Надто нещасною вона була, занадто загубленою в думках і не схожою на себе звичайну…

– Відвернися, – буркнув король, сердячись на себе за м'якотілість, – я не збираюся ходити палацом у тому, від чого ти відірвала всі ґудзики.

Ельміра мовчки повернулася спиною, і її покірливість ще більше посилила і без того не найкращий настрій Його Величності.

– Відстань між нами достатня, щоб ти постояла за дверима, – заявив він. – Вийди!

Дівчина одразу виконала наказ, змусивши Арголіна пробурмотіти кілька нецензурних слів, схопити перше-ліпше вбрання і поспішити до дверей, перш ніж магічна сітка встигла б смикнути його за божевільною магинею.

Мовчання затягувалось, і в якийсь момент володар Тойяни зрозумів, що це діє на нерви сильніше за відверту неприязнь.

– Якщо тобі цікаво, – спробував він зав'язати розмову, – то моє заклинання працює приблизно так само, як бар'єр Зеліни.

Тиша тривала кілька хвилин, протягом яких Його Величність встиг двічі переодягнутися і причесатись, а потім із сусідньої кімнати долинуло тихе:

– Не розумію…

– Заходь. – Арголін гостинно відчинив двері. – Вже забула, що вчора ми не могли вибратися за ворота, тому що закляття богині Життя мене не випускало? Хоча очікувалося, що воно мене не впускатиме! Розумієш? З магічною сіткою приблизно так само – вона не дозволяє нам використовувати силу, і не дозволяє комусь іншому впливати на нас магією. Зауваж, на нас, а не на сітку. Це ж просто! Щоб…

– Як ти міг не сказати раніше! – несподівано спалахнула Ельміра, змусивши співрозмовника відступити на крок і спіткнутися. – Коронований дурень! Ти взагалі не розумієш, наскільки це важливо!

Його Величність повільно відступав, мимоволі підкорившись натиску дівчини, що різко позбулася меланхолії. А та не вгамовувалась:

– Я ж учора розповідала! Про «живу книгу», про сльозунку, про контроль! Ти не слухав! Не слухав! Але ж неможливо щось очолювати, коли в голові вміщуються тільки думки про власну велич!

– Ніколи б не подумав, що ти несла ту маячню всерйоз, – спробував виправдатися Арголін, чим лише погіршив ситуацію. – Ні, щодо книги я вірю… Просто ти трохи забрехалася, подруго.

Вільний простір за спиною тойянського правителя раптом закінчився, і король натрапив на віконну раму. Легкий вітерець заворушив волосся, нагадуючи: вікно прочинене і звуки сварки напевно розносяться далеко.

– Я не забрехалась, – шипіла магиня, невблаганно наближаючись. – Іншим не складно мені повірити!

– Щоб не піддатися чужому впливу, необхідно постійно контролювати свідомість! – Його Величність посунувся уздовж підвіконня, щоби збільшити відстань між собою і розлюченою дівчиною, що загрозливо тягнула руки до його шевелюри. – Кожен маг знає: найпростіше зачарувати людину, голова якої затьмарена! Якимось із клуських розважальних порошків, алкоголем, ще гоблінська трава і гриби з Підземного світу прекрасно працюють… Стій! Стій, де стоїш! Не підходь, а то…

– А то?.. – звузила очі Ельміра, проте наступ припинила.

Якби ж Арголін знав! Зміна її настрою так його вразила, що він сам не уявляв, що б сказати.

– Я і книга – одне ціле, – продовжувала магиня. – Одне створіння! Я – це книга, а книга – це я. Сподіваюся, ти розумієш! Річ не в моїй свідомості… тобто якраз у моїй! Інформація проходить через мою голову, але коли думки плутаються, неможливо користуватися книгою! Не відвертайся, я ж бачу, що до тебе, нарешті, це дійшло.

Він кивнув, розмірковуючи зовсім про інше. Зблизька вона симпатичніша, ніж здавалося. Звичайно, місце фаворитки з такою зовнішністю не світить навіть при дворі Тойяни, але король не міг не визнати: її злючі сірі очі мають якусь дивну привабливість, та й тонкі губи, на яких він лише раз бачив тінь посмішки, дуже непогані. Невеликий носик і високі вилиці теж, мабуть, належали до переваг дівчини, а ось світло-русяве, аж сірувате волосся Його Величності не припало до душі.

– Щось трапилося, – гордовито констатувала Ельміра, знову почуваючись невпевнено під пронизливим поглядом Арголіна. – Щось погане… Щось неприємне… Ти збираєшся…

Розповісти про свої наміри, а тим паче перейти до них, тойянський володар не встиг. У двері постукали, потім ввічливий голос Крезіна поцікавився, чи не погодиться Його Величність зайти в кабінет і дещо обговорити. Довелося розпрощатися з несподіваним поривом і зайнятися нагальними (звісно, з погляду радника) справами.

– Вона – кузина Ільмени, – впевнено заявив Крезін, як тільки король переступив поріг свого кабінету і поквапив дівчину, що забарилася в коридорі. – Її батьки не раз приходили і вимагали, щоб гвардійці повернули її додому. І вона пов'язана з вами. Магічна сітка? Ні, думаю, це сітка, що стримує магію. Покликати придворного мага?

Арголін заперечливо похитав головою.

– Чому? – здивувався радник. – Він, звичайно, мало що вміє, але зняти заклинання зможе.

– Це навряд чи, – пробурмотіла Ельміра.

– Він багато чому навчився за останній час, – наполягав Крезін. – Здобув, так би мовити, цінний досвід, поспілкувавшись із вашою тітонькою.

– Ти намагаєшся жартувати? – здивувався король. – Це щось новеньке. Не потрібно мага. Поки не потрібно, – додав із притиском. – Але якщо мені раптом здасться, що дехто переходить усі межі, як, наприклад, сьогодні…

– Не здасться, – похмуро кивнула магиня, нарешті знайшовши рівновагу між відчаєм, злістю і полегшенням, і вирішивши вважати такий стан речей найбільш прийнятним у поточний момент.

– Її присутність справді необхідна? – поцікавився Крезін, опускаючи леві-килим прямо в одне з крісел, що стояли біля королівського столу, і влаштовуючи зламану ногу зручніше.

– На жаль, необхідна моя присутність, – невесело посміхнувся Арголін. – І я пообіцяв рудій не вирішувати дрібні проблеми ціною життя дрібних людей. Ну, якось так, хоч і звучало пафосніше. Чому б тобі не зростити ногу магією?

– Я не дозволю жодному магу доторкнутися до мене, – відрізав радник.

– А леві-килим хіба не магія?

– Ви розумієте, про що я, Ваша Величносте.

Правитель Тойяни знизав плечима:

– Як знаєш. Мені б хотілося почути новини.

Новин виявилося чимало, на думку Арголіна – навіть занадто багато.

По-перше, веллійському імператору відтепер ніщо не загрожувало. Після його одужання з Клуса прийшов подарунок від Першого мага – якийсь артефакт, що захищав, за словами посланця Радіса, від «… немагічних втручань різного виду».

По-друге, несправжня Лін тихо померла через кілька годин після урочистого прибуття до Влаї. Це породило чутки про прокляття, яке перейшло з Тойянського графства на династію Віллаїв, тому число потенційних наречених для Його Величності різко скоротилося. Майже до нуля, що несказанно засмутило Малдраба, який усе ще планував одружити недолугого родича, і вдарило по самолюбству правителя Тойяни, адже одна справа – з презирством уникати небажаних дівчат, і зовсім інша – коли вони уникають тебе.

Третя новина стосувалася принцеси Маргалінайї. Вона так і залишилася «тітонькою» Арголіна, що гостювала зараз у імператорському палаці – у своїй власній кімнаті, оточена магічною сіткою на кшталт тієї, яка обплутала короля і його невиховану піддану. Малдраба Четвертого влаштовувало саме таке її буття, він уже не вірив у сентименти.

Не-людські найманці швидко розібралися з претендентами на регентство і, відповідно, на трон. Фарме пообіцяла бути доброю матір'ю і не шукати неприємностей, прагнучи до непідвладних їй речей.

Життя імперії потроху поверталося на круги своя, а тойянські проблеми залишалися в Тойяні. І якось так виходило, що накопичитися їх встигло значно більше, ніж міг припустити молодий правитель, до того ж Крезін, намагаючись розібратися в ситуації на свій розсуд, перевернув із ніг на голову всі правила палацу.

Дісон говорив, що Маргалінайя підкорила за допомогою приворотного зілля половину придворних, і навіть його самого? Радник колись пізнав дію «чар» юної принцеси на власній шкурі, тому, недовго думаючи, вигнав із палацу всіх чоловіків, навіть стражників-чоловіків спробував замінити жінками. А коли з Клуса прислали бочку зілля, що рятувало від найпоширеніших чар, Крезін розійшовся не на жарт.

Втім, слуги зраділи дозволу повернутися до роботи (і, звісно, зарплатні), а ось міністрам несподіване кроплення не сподобалось. Але веллійському раднику, якого сам імператор називав другом, було начхати на думку кіратців, тому головні чиновники Тойяни сьогодні всі як один пахли шавлією і тихо погрожували переламати іноземному вискочці другу ногу.

– Є щось термінове? – обірвав потік інформації Арголін, якого насамперед хвилювала магічна сітка, а не подробиці життя палацових службовців.

Крезін зам'явся, визначаючись із пріоритетністю запитань.

– Щось особливо неприємне? – сполошився король. – Змова? Війна? Наречена, що не злякалася прокляття?

– Я б назвав це змовою з метою одружити вас зі знатною тойянкою під загрозою війни з Клусом, Ваша Величносте, але…

– Яке ще «але»?

– Мене поінформували і про іншу змову.

– Про іншу?

– Приблизно такого ж змісту, проте нареченою вже є якась ельфійка, як не дивно – теж корінна мешканка Кірату.

– Ельфійка в Кіраті? – не повірив Арголін. – Маячня! Тут століттями заправляли маги, звідки не-люди? Її, мабуть, не знищили б, але і жити як звичайній містянці не дозволили б.

Радник дипломатично смикнув плечима. Правитель впевнений, що знає все про людей… Наче легко зрозуміти мотиви невеликого графства, яким ти ніколи не цікавився!

– Гаразд, змови почекають, – вирішив король. – Що далі?

– Її батьки, – кивнув Крезін вбік Ельміри. – Барон і баронеса Дійські. Ваша Величносте, подивіться у вікно. Вони знову прийшли зі своїми вимогами!

– Хочуть повернути дочку? З цим розберемося трохи пізніше, поки немає сенсу навіть намагатися щось пояснити. Згодна?

Дівчина невпевнено кивнула.

– Чи бажаєш відповісти на тисячі запитань тата з мамою? – продовжував Арголін. – Тоді це без мене. Крезіне, клич мага!

– Ні! – скрикнула Ельміра. – Не треба магії!

– Тож ми зрозуміли одне одного. У сенсі, ти все зрозуміла і не заважатимеш.

Вона знову кивнула.

– Щодо змов…

– Що таке, раднику? Я ж сказав, вони почекають!

– Пан Джерінер висловив бажання обговорити з вами це питання. Наскільки я можу судити, він поки не визначився, до якої зі сторін примкнути.

– Порадь йому взагалі не зраджувати корону!

Крезін ввічливо помовчав, а потім знову повернувся до попереднього запитання:

– Послати за Джерінером?

Його Величність без особливого ентузіазму погодився:

– Так. Я… Ми будемо в кабінеті. Залишилося дещо перевірити, і якщо це не спрацює…