8. Це просто війна
/«Я відвоював для вас світ, то цінуєте його! І пам'ятайте, що Радіс напевно сказав людям те ж саме!» – вважається, це була перша фраза Алана Ділейна після його сходження на трон Ландара під ім'ям Лана.
«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/
Стоси книг уже перетворилися на звичну деталь інтер'єру, і Лін майже навчилася пересуватись між ними, не обрушуючи раз у раз чергову піраміду. Що ж стосувалося метаморфа, то він якимось особливим чуттям примудрявся відчувати близькість нестійких предметів і обходив їх, сам того не помічаючи. Звісно, тільки коли був у нормальному вигляді. А оскільки останнім часом спроб самостійно вивчити магію Первісних Карі не робив, гуркіт книг біля входу в спальню змусив чарівницю підняти втомлені очі від чергового товстого фоліанта – надзвичайно цікавого, але, на жаль, без потрібної інформації.
Здалося – серед паперу і пергаменту спалахнув вогонь. А за мить він почав неголосно лаятися, сидячи на колінах і витягуючи довгі пасма рудого волосся з-під обвалених манускриптів.
Лін потерла очі, остаточно повертаючись до дійсності, і згорнула книгу про долю нечисленного народу саламандр під час Останньої війни.
– Зел, тобі допомогти?
– Щоб ти провалилася до Реха разом зі своїми старожитностями!
– Які, до речі, ти сама мені принесла. – Чарівниця допомогла полонянці знань звільнитися. – Хочеш, навчу плести косу?
Богиня сердито засопіла, але не стала розвивати тему волосся, що красиво полум’яніє на плечах і заважає в побуті.
– Послухай… – здавалося, вона ще не вирішила, про що заговорити. – Знаєш… Загалом, у нас з'явилася проблема. Як думаєш, ф'єрі можуть почекати?
Лін посміхнулася:
– Про те, що Маргалінайя знову повернулась, я вже знаю. Вночі Арголін заходив, розповів… І показав. Гадаєш, вона щось планує? Мене більше турбує, чому Рех дозволив їй повернутися в наш світ майже відразу після вигнання… Щоправда, Карі говорив дещо дивне про Магайю… Про «нашу» Магайю! Начебто вона не справжня. Хіба це можливо?
– Та байдуже, хто вона! Мені не подобається, що ця брехлива невдячна скотиняка зацікавилася Марком, – на одному подиху випалила Зеліна. – І тепер він зник!
– Як?!
– Ти тільки не подумай, нібито я хвилююся, – поспішила запевнити богиня, сідаючи в єдине вільне від книг крісло. – Нічого такого! Просто я вчора вечеряла з тим кумедним воякою Джерінером, але через твої бібліотеки від десерту на його території довелося відмовитись. Тому він образився і доповів, що мій чоловік милувався з проблемною принцесою на сходах палацу! Швидко вона з державної злочинниці стала королівською тіткою! Ти не знала? Арголін не сказав, що оголосив Маргалінайю своєю троюрідною тітонькою Магайєю з якогось захолустя і навіть наказав величати її Високістю? А ту, вигнану, тепер велено вважати самозванкою!
– І словом не обмовився.
– Вирішив нас використати? Ну-ну, подивимось. А щодо Марка… Я тут подумала… Так, Лін, я задумалася про це! Дивись – поки принцеса жила у нас, то повністю ігнорувала його, а він, по-моєму, навіть уникав її. Зате тепер у голубків-консерваторів… респірат… о, конспіраторів! У них усе чудово. Це дивно, хіба ні? І не говори, що я ревную!
Лін дивилася на подругу і не бачила її. Перед очима чарівниці миготіли давно минулі події, вона чула слова, вимовлені багато років тому, в пам'яті спливали уривки якихось розмов… Вона ніколи не намагалася залізти в душу Марка, але могла з упевненістю сказати: друг нізащо не зв'яжеться із Маргалінайєю!
Нехай у минулому він був одним із її численних коханців-іграшок і навіть недовгий час думав, що Арголін – його син, добровільно на ті ж граблі Марк не наступить, навіть якщо принцеса захоче повернути минуле. Добровільно… Та до біса, Маргалінайя ж труїла своє оточення приворотними зіллями, і він теж не уникнув такої долі!
Отож, незважаючи на роки, Її Величність досі має над Марком особливу владу… Але чому за минулий тиждень принцеса жодного разу не спробувала цим скористатися?! Чим «вчора» відрізняється від «сьогодні»?
Невже Карі мав рацію?
– Ходімо. – Лін рішуче прогнала заплутані думки. – Не ревнуй і далі, а от турбуватися треба. Він не погоджувався, Зел!
– Га? – недовірливо перепитала руда, підозріло поглядаючи на сусідку.
– Вибач, ця таємниця не моя.
– Я з місця не зрушу, поки ти не скажеш, що відбувається!
Чарівниця скривилася. З одного боку, ніхто не просив її зберігати секрет, про який вона дізналася випадково, з іншого… Але час не стояв на місці.
– Якби я могла точно сформулювати причину, я б це зробила. Клянуся! Ходімо, подруго, або в Марка не буде шансів усе розповісти!
***
«Здається, нам тут не раді. Навіть рудій!» – Лін нетерпляче спостерігала, як богиня намагається умовити флегматичного стражника пропустити до палацу двох відвідувачок.
По всьому виходило, що присадкуватому вусаню взагалі начхати на принади Зеліни, та й її улесливий голос не давав жодного ефекту. Стражник немов взагалі не помічав ні чарівницю, що скромно стояла осторонь, ні її подругу, що випробовувала на ньому звабливі чари.
– Якийсь він не такий, – пробурмотіла руда, припинивши зітхати і кривлятися. – Гаразд, сам не захотів по-доброму!
Вона пильно глянула охоронцеві в очі, і той слухняно відступив, не забувши відчинити двері.
– Спасибі, любий, – глузливо промовила богиня, смикнувши його за вус. – І вибач. Якби ти був як воротар, мені б не довелося лізти в твою голову. Забудь, що нас бачив! Обережно! – Останнє стосувалося чарівниці, яка спіткнулась об поріг. – Осліпла? – Зеліна із силою потягнула на себе масивну стулку, і двері несподівано легко зачинилися, боляче вдаривши її по пальцях. – Ой-йой…
Лін зробила крок уперед, нагадуючи собі, що зараз вона – миле золотоволосе створіння в пишній блідо-рожевій сукні, поділ якої прагне потрапити під гострий носок туфельки і відірватися до Реха! Глибокий вдих, мовчазне повторення основних ідей наспіх придуманої легенди, видих…
– Ну і ну! – порушив її зосередження вигук рудої. – Яка еротика!
– Готика, – машинально підказала чарівниця, – цей похмурий кошмар називають готикою, хоча справжній готичний стиль…
– Не будь нудною! – перебила богиня. – Мені це і не потрібно, і не цікаво. Просто погодься, що смак у тутешніх мешканців трохи того… збочений.
Розкіш, що вражала в день коронації, кудись зникла, але початковий вигляд палацу не повернули. Графиня розповідала, що раніше тут усі стіни були побілені, як у селянських хатах, тому навіть невеликих вікон вистачало, щоб освітлювати кімнати вдень, і кілька світляків прекрасно справлялися зі своїм завданням ввечері. А тепер у кожному кутку ховалися тіні.
Темно-зелена гномівська фарба трималася відмінно, тонкі золотисті смужки уздовж стін м'яко блищали, але дещо псувало картину. Щільні зелені абажури невеликих світильників погано розганяли морок, і через це просторий вестибюль здавався меншим, а світлі обличчя на вицвілих портретах шкірилися блідими черепами.
– Чим можу допомогти, пані?
Лін здригнулася. Старий дворецький з'явився немов із нізвідки і вичікувально дивився на неї.
– Е-е-е… вибачте! Я вас не помітила, – з голови чарівниці геть вилетіли заготовлені фрази про честь сім'ї та аудієнцію у короля.
– Все гаразд, Ваша Світлосте, останнім часом мене часто не помічають, – філософськи відповів старий, виходячи з тіні. – Відтоді, як я помер, тільки з молодим королем і вдалося словом перемовитися. Але у всьому є позитивні моменти, – поспішив додати він. – Наприклад, не треба одягати цю жахливу ліврею нового фасону, і зі скарбником сперечатися не треба. З жінками проблем немає… Нащо мені тепер жінки? Одне засмучує: той бундючний індик, якого призначили моїм наступником, нічого не тямить у нашій справі. Дивіться, пані, ваша подруга його за дві секунди окрутила, але ж сама принцеса наказала нікого не пускати після заходу сонця!
– Принцеса? – перепитала Лін, уже розуміючи, про кого йдеться.
– Троюрідна тітка Його Величності за материнською лінією, – завчено відчеканив привид. – Дуже серйозна пані! Вона як дізналася, що тут самозванка заправляє, відразу облишила всі справи і примчала в Кірат. Я вам ще не набрид? – несподівано поцікавився дворецький. – А то ваша подруга пішла…
Лін на мить обернулася, щоб переконатись – Зеліна дійсно зникла.
– Ні-ні, що ви! А як звуть принцесу? Я бувала у Влаї, може, ми навіть зустрічалися, але у Його Величності стільки родичів, усіх хіба згадаєш?
Старий не помітив фальші в словах чарівниці, та й звідки йому знати, що Малдраб Четвертий рідних племінників за людей не мав, а про троюрідних напевно й не чув.
– Її ім'я – Магайя, світла принцеса Магайя. Кажуть, ніби самозванка приходила з того світу, – просторікував старий, – а наша пані змогла її відправити назад. Чули таке?
Лін заперечливо похитала головою, обмірковуючи інформацію. Отже, самозванкою називали не її саму.
– А ще я краєм вуха чув, що принцеса Маргалінайя повернулася зі Світу Тварюк! Ех, як недоречно захворів імператор…
Зі Світу Тварюк! У Лін запаморочилася голова. Оголошуючи себе принцесою, вона лише хотіла сплутати карти справжньої Маргалінайї, внести, що називається, сум’яття в команду ворога, а як усе обернулося? Правда відома тільки Малдрабу і його наближеним, Арголін знає красиву історію-вигадку, а народ пам'ятає офіційну версію подій.
«Державний злочинець, засуджений до вічного вигнання, силою затягнув світлу принцесу в Закритий світ» – саме так повідомляли глашатаї. Подальша смерть принцеси малася на увазі як природне продовження подій і у Веллі рік не знімали траур.
Простіше вибратися з царства Реха, ніж подолати бар'єр, що відокремлював континент Тварюк від решти світу. Але людям подобається вірити в нездійсненне! Дочка імператора, яка зробила неможливе, – чим не героїня для нової легенди? Тим паче справжня Маргалінайя ніколи не заявляла про свої права, навіть ім'я трохи змінила, а тепер взагалі називала себе «попередню» самозванкою!
Чи?.. Чи що?!
Принцеса зацікавилася Марком… зацікавилася…
– А ви чому прийшли, пані? – У старого зненацька прокинулася підозрілість. – Сонце вже зайшло, ніяких відвідувачів!
– Розумієте, я… я ясновидиця. – Лін відмахнулася від початкового плану і почала імпровізувати. – Коли мені повідомили про хворобу Його Величності, я одразу ж зібралася в дорогу, щоб йому допомогти.
– Це як? – недовірливо примружився привид. – Вперше чую, щоб ясновидіння лікувало хвороби.
– Не лікувати. – Чарівниця пильно подивилася в очі співрозмовнику. – Допомогти. Розумієте, про що я?
Дворецький витримав її погляд і неквапливо кивнув:
– Розумію… Всі знають, тут справа нечиста! Однак мені потрібні докази.
– Вибачте, ось так, з порога… – почала Лін, але старий перервав її:
– Докази вашого дару!
«А він не простий!» – чарівниця перебирала в пам'яті відомості про Тойяну, короля, Маргалінайю. На думку не спадало нічого путнього.
– Ну? – поквапив привид.
– Прийшов як гість, а став в'язнем, – навмання кинула вона, маючи на увазі день коронації і долю невдах, які потрапили під гарячу руку варти.
Старий насторожено покрутив головою і уточнив:
– Ви змогли це тут відчути?
Тут? Ні, той інцидент стався в парадному залі! А тут…
– Сірі очі і волосся як попіл, – тихо продовжила Лін, палко бажаючи, щоб її звинуватили у брехні. – Він дивився тільки на неї… Так дивляться на богиню! Але в ньому жив страх. – У міру того, як витягувалося обличчя дворецького, чарівниця розуміла, що потрапила в ціль. – Сміх! Так, вона сміялася! А він тремтів… Ні, я помилилася! – Старий здригнувся. – Не страх, а ненависть… Він її ненавидів, але обожнював! Потім вона… Не бачу! Не можу відчути! Вона гралася. Знущалась. І…
– І наказала відкрити катівню, – тихо закінчив дворецький. – У підвалі. Я бачив…
Але Лін уже не слухала.
В ній прокидалася лють – чиста, не затьмарена сумнівом або співчуттям, воістину нелюдська лють… Мабуть, Зеліна відчула щось схоже, коли не змогла захистити свою гостю. Чарівниця не знала напевно. Вона лише розуміла, що без докорів сумління зламала б Маргалінайї шию, якби принцеса з'явилася зараз в полі зору.
«Ось я й переступила межу, якої так боялася!» – майнула остання людська думка, і Лін розсміялась, усвідомлюючи: тепер не-людський у неї не тільки вигляд.
Жодних роздумів і жалю, адже вони – доля слабких духом. Немає «за» і «проти» – є мета, і її досягнення виправдовує будь-які дії! «Повинна?!» – ні! Значення мають лише власні бажання, зокрема, одне з них – врятувати друга.
Чарівниця відчувала силу другого вигляду і вперше в житті насолоджувалася нею. Що поганого в не-людській природі? Міць ідеального тіла, неймовірне здоров'я, загострені почуття? Чому вона раніше уникала цього? Як нерозумно! Стільки часу втрачено!
Двоє стражників зіткнулися лобами і розтягнулися біля ґрат, що закривали сходи в підвал. Навколо голови одного з них розтеклася кривава пляма. Лін удостоїла потерпілого коротким поглядом і гидливо зняла з його пояса зв'язку ключів.
«Яке мені діло?» – вона не розуміла, чому питання про допомогу взагалі з'явився в голові. І зосередилася на ключах.
– Пані, – несміливо пролунало позаду, – вам потрібен найдовший…
– Дякую, – машинально відповіла чарівниця, дивуючись безглуздості цього слова, тим паче щодо якогось привида.
Решітка заскреготала і відчинилася.
– Внизу двері відмикайте широким ключем, – порадив дворецький.
Лін нічого не сказала, лише рвонула сукню, що зачепилась за прут, і почала спускатися в темряву.
Біля входу в підвал горіла звичайна олійна лампа, слабо освітлюючи засув і величезний підвісний замок.
– Широкий ключ, – пробурмотіла Лін, перебираючи зв'язку.
Дзвін відгукнувся стогоном…
«Тільки б без крові!» – прошепотіла вона, запізно згадавши, що може знепритомніти від одного лиш погляду на подряпину.
Двері прочинились, і чарівниця зрозуміла: іноді її надто жвава уява значно м'якша за дійсність.
Вона не втратила тяму, навіть голова не запаморочилась, та й шлунок поводився спокійно. Лін холоднокровно підібрала ключі до ланцюгів, що утримували Марка біля стіни, розірвала поділ сукні на тонкі смужки і перев'язала його рани, хоч вони вже й не кровоточили, здогадалася перевірити, чи притомний друг… Колись богиня домоглася для свого обранця безсмертя, тому чарівниця не замислювалася, чи вижив він після «спілкування» з принцесою.
– Зеліно… – це було схоже на подих, але вона почула і схилилася до губ Марка, намагаючись не дивитися на спечену кров на його обличчі. – Зеліно…
– Я тут, – тихо промовила Лін, – тут. Ти потерпи трохи, гаразд? – Вона гарячково міркувала, чи вистачить не-людських сил, щоб винести його звідси. – Потерпи.
На щастя, він знову знепритомнів.
Сімнадцять сходинок, майданчик, ще три сходинки… Чарівниця рахувала кроки, щоб хоч якось заспокоїтись і не рознести на шматки весь цей палац і всіх, хто жив у його стінах. Як же так?! У неї в голові не вкладалося, як можна мстити так жорстоко! Адже перша Маргалінайя була зовсім іншою. Її вигнали, і того ж дня вона з'явилася знову, абсолютно не схожа на жінку, що гостювала в їхній оселі!
«Тільки Рех знає, що потрібно принцесі!» – подумала Лін, побачивши світло попереду.
Непритомні стражники лежали біля грат. Той, із розбитою головою, готувався відійти в інший світ, але чарівниця з подивом усвідомила, що її це зовсім не зачіпає, і обережно переступила тіла, намагаючись не вступити в калюжу крові.
– Зеліно… – Ритм її рухів змінився, і Марк тривожно стрепенувся. – Пробач, Зеліно…
– Пані! – Дворецький-привид різко вискочив із тіні. – О-ох! Сюди прямує варта!
Лін подумки вилаялася. Вона все ще хотіла рознести палац вщент, проте вже реально оцінювала свої сили. Та й з напівтрупом на руках… Але одного погляду на скалічене тіло друга було досить, щоб сумніви пішли. Не-людському вигляду до снаги будь-яке завдання! Можливо, саме тому чарівниця раніше його і ненавиділа.
Десь неподалік почувся дзенькіт заліза.
«Цікаво, вони відразу витягнуть мечі, чи?..» – промайнуло в голові, а потім Лін усвідомила: є шлях значно легший, ніж кровопролиття! І, як не дивно, головну роль мала зіграти її людська частина.
Вона на мить заплющила очі, зосереджуючись. Руки відразу ж відчули непідйомну вагу тіла Марка, і чарівниця ледь не впала. Голосно зойкнув привид…
– Іменем Його Величності Арголіна Першого!.. – Світляк виметнувся в коридор і завис, висвітлюючи нереальну картину.
– Стояти! – гаркнув перший стражник, вирячившись як ненормальний. – В-в-ва… Ваше… що, правда, В-ваше…
– Можна просто Лін, – поблажливо кивнула чарівниця. – Гадаю, мого брата попередили про мій візит? Ні? Тоді будьте ласкаві, сповістіть короля! І нехай сюди прийде лікар, одному з ваших колег потрібна допомога. Швидко! – Ковані каблуки простукали по каменю і затихли на килимі вестибюля, а Лін тицьнула пальцем у нову «жертву». – Ви двоє, підійдіть! – навіть у людській подобі вона не відчувала незручності, розпоряджаючись. – Беріть його, – Марк перекочував у руки варти, – і йдіть за мною. Повільно. Обережно. І боронь боги комусь із вас спіткнутися!
Чарівниця рушила до виходу, не звертаючи уваги на стогони примари, який поривався відкрити воїнам очі на те, що відбувається, але, ясна річ, ніхто з них не чув його криків.
«Занадто легко!» – думала вона, перетинаючи похмуру напівтемряву вестибюля. Дуже неправдоподібно. Начебто тут дійсно чекали принцесу зі світу Тварюк. Ба більше – не просто принцесу (Маргалінайя з’являлась і зникала, називалась як хотіла, та її ніхто не впізнавав), а саме Лін в образі веллійської принцеси!
Двоє стражників слухняно дріботіли за нею.
– Бачите будинок зліва? – Вони закивали. – Віднесіть мого друга туди і чекайте розпоряджень.
Чоловіки як зачаровані рушили зі своєю ношею в потрібному напрямку. Лін задумливо подивилась у вікно і повернулася до широких сходів, що вели в житлову частину палацу. Десь там, у лабіринті коридорів, була жінка, яку вона збиралася вбити.
«Я справді хотіла розібратися… Справді! Але тепер… Тепер це просто війна».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!