Гра в чужу брехню

***

– Дісоне, виглянь у вікно. Кого з людей, яких ти бачиш, ти вважаєш досить привабливими для… Скажімо, для розмови?

Ельф зачудовано підняв брову, але дивуватися вголос примхам тойянського правителя не став і відсунув важку портьєру.

– Покоївка, двоє вартових… Ні, стражник і дівчина в обладунках, садівник… О, юна пані наречена завітала! Хм, мабуть, ніхто з них для мене не відразливий. А що?

– І чоловіки? – округлив очі Арголін.

– Е-е-е… Садівник, звичайно, весь у бруді, але, думаю, це не завадить мені з ним поговорити, – спокійно заперечив Дісон, не розуміючи, що від нього вимагається.

– Та я не про те! Тьху, розмови… Слухай, нумо по-іншому! Кого з них ти вважаєш привабливим для… для флірту?

– Нікого, – швидко відповів лікар.

– Навіть ельфійку?

– Занадто юна.

– А войовниця? Струнка, гнучка, очі як…

– Занадто неприступна. Нецікаво, знаєте, для короткого роману.

– А покоївка?! Чим вона погана? Молода, гарненька…

– Пройдений етап, – відмахнувся ельф, – хоча вона, звичайно, вродлива. У чому справа? Ар… Ваша Величносте, щось трапилося? Сподобався хтось, хто не відповідає вашим вимогам?

– Ще чого! – замахав руками тойянський правитель із такою швидкістю, що стало зрозуміло – саме це з ним і сталося. – Нічого подібного! І припини цей офіціоз! Ніби не ти минулого року називав мене імперським гризуном і капосним троносиднем!

– Не мені пояснювати різницю між принцом і королем.

Арголін різко підняв голову, вдарився чолом об віконну раму і зашипів, не бажаючи привертати уваги сторонніх.

– То причина тільки в різниці? – кривлячись на кожному слові, запитав він. – Не в тому, що ти намагаєшся збільшити дистанцію між нами? Дідові недовго залишилося… За не-людським мірками – недовго. Хочеш повернутися в Стариліс без зайвих жалів?

Ельф допоміг Його Величності відійти від підвіконня і зачинив віконниці.

– Нічого сказати? – продовжував молодий король, і не думаючи відмахуватися від допомоги. – Абсурд якийсь! Ти понад століття опікувався династією Віллаїв, але на мене твоє добре ставлення не поширюється. Все через нашу спільну кров? Але тобі ніхто ніколи не дорікав цим!

– Малдраб не розмовляв зі мною два роки, – тихо відповів придворний лікар. – Звичайно, на людях він нічим не видавав своїх почуттів, і, думаю, крім Крезіна навряд чи хтось помітив напругу в наших стосунках. Однак я йду не через тебе. Я просто втомився. Мені набридло жити серед людей. Та суєта, те бурління життя, заради якого я покинув Ліс, уже не здаються привабливими настільки, щоб підписатися ще на одного спадкоємця. Пора спробувати щось інше. Власне, я подумую перебратися в Тойяну…

– Як – у Тойяну?! – не повірив своїм вухам Арголін. – Ти ж тільки що сказав, що з тебе досить веллійських спадкоємців і палацової метушні!

– До чого тут спадкоємці і палаци? – настав час дивуватися ельфу. – Можна прекрасно жити далеко від них. І я не намагаюся віддалитися від те… від вас, Ваша Величносте. Я лише хочу, щоб ви, нарешті, почали серйозно сприймати своє нинішнє становище. Прокляття, Арголіне, що ти коїш, Рех тебе забирай?! Навіщо було погоджуватися на цей безглуздий шлюб? Гаразд би ще Малдраб наказав! Але коритися бажанням якогось місцевого князька… Немислимо! Та веллійські війська миттю б влаштували Джерінеру таку стабільність і визначеність, яка йому й уві сні не снилась! А та дівчина? Ну, нова придворна магиня?.. Нащо призначати її на таку відповідальну посаду? А…

– Кажеш, зможеш вдовольнитися життям звичайного містянина? – не приховуючи насмішки, перервав гарячу промову Дісона тойянський правитель. – Вимагаєш подорослішати? І напевно не усвідомлюєш, що досі граєш роль імператорського радника. Попросити діда навести лад у Тойяні? Дісоне, ти сам говорив: між спадкоємцем і королем величезна різниця! «Запросити» веллійську армію означає заявити всьому світу, що Тойяна – фікція. Нехай мені всунули її, як ляльку невгамовному малюку, але я розумію всю відповідальність. Тепер Веллі – всього лише сусідня держава, і кликати її війська… Розумієш, про що я? Це в сотню разів гірше зради, а мені не хочеться зраджувати знову.

– Знову?

– Знову, – важко зітхнув Арголін. – Що стосується Ельміри… Вони приходили мені дякувати, чуєш? Уся її родина, навіть графиня і якісь троюрідні дядьки, прийшла, щоб висловити вдячність за мою участь у порятунку їхньої кровиночки! Вони не сумнівалися, що саме я переконав Радіса відпустити її додому… Як, по-твоєму, я почувався? Думаєш, у мене вистачило мужності визнати, що я кинув її в Клусі без єдиної спроби захистити? Ні! Я солов'єм заливався, розповідаючи, яка цінна для Тойяни настільки обдарована магиня, та ще й з книгою заклинань у голові, і як важко було вмовити Першого мага. Зрештою, у її матері виникло закономірне питання: що я планую з цим скарбом робити. І всі вони дивились на мене з такою надією, немов я ось-ось ощасливлю їхнє сімейство захмарною пропозицією! А потім її мати невинно так зауважує, мовляв, добре, що Його Величність дотримується вільних поглядів, а то в Тойяні несхвально дивляться на дівчат, закоханих в одружених чоловіків. Я ледь не ляпнув, що поки не одружений, а потім зрозумів – мова не про мене!

– І запропонував Ельмірі місце придворного мага?

– І втратив голову! А коли зміг думати, дізнався, що запропонував їй місце придворного мага. Вважаєш, я в захваті від цього?

Ельф тонко посміхнувся, змусивши короля насупитись і на мить опустити очі.

– Гадаю, – неквапливо промовив він, – я поспішив із рішенням про відпочинок. Арголіне, Тойяна – твоя, і треба допомогти тойянцям це зрозуміти. Пора пояснити Джерінеру, хто тепер господар і на чиї інтереси потрібно орієнтуватися. Крихітна країна, в якій мирно співіснуватимуть люди, маги і не-люди… Нудьгувати не доведеться, Ваша Величносте.

***

Як з'ясувалося, вирушити до коханої дружини метаморф не встиг, хоч і підготувався до цієї місії з усією відповідальністю, на яку був здатен.

– Маг із гільдії? – напівзапитально зауважила Зеліна, кивнувши вбік невисокого, зарослого кучерявою бородою чоловіка, що переминався з ноги на ногу біля воріт. – Ти часу не гаяв… А ці папери – формулювання? Хм, а я думала, ти пишеш чи то любовні листи, чи прощальні записки… Подивимося! «В людській подобі ліве вухо на одну п'ятисоту чеша вище за праве… Нижній правий різець на одну тисячну чеша коротший за лівий… Родимки у вигляді сузір'я Левиці на спині». І так на всіх двадцяти сторінках? Карі, ти не перестаєш мене дивувати! Скажи чесно, лінійкою її обмірював?

– Ну, я тоді піду? – Гільдійський маг нервово смикав бляху зі своїм ім'ям, що прикрашала нагрудну кишеню його мантії. – Удачі вам, пане! До побачення, пане! Прощавайте, пане! – Бачачи, що відповіді чекати доведеться невизначений час, він позадкував і поспішив попрощатися.

Метаморф байдуже вдивлявся в заповнені дрібним почерком аркуші паперу.

– Подумаєш, помилочка, – безтурботно спробувала втішити його богиня. – Пропустив соту частку чеша, або Лін у Світі Тварюк горіхи гризла і вирівняла різці. Шкода, звичайно, що твоя непосильна праця виявилася марною, але…

– Зел, я не міг помилитися! Я пам'ятаю її до найдрібніших деталей! І я знову її відчуваю! А цей неук каже, що жінки, яка підійшла б під мої формулювання, не існує. Як таке можливо?!

Марк зловив себе на думці, що починає турбуватися по-справжньому. Не «Сподіваюся, з нею нічого не станеться», а «Раптом із нею щось трапилося?!».

– Зараз подивимося, що й до чого, – проігнорувавши загальне хвилювання, Зеліна оточила себе і своїх супутників порталом. – Моє формулювання займає не двадцять сторінок, а вміщається в двох словах! Вирушаємо до моєї – єдиної – подруги! Ой, це вже три слова! Та байдуже! Вперед!