Гра в чужу брехню

/Найкращі сусіди діляться всім: цукром, сіллю, проблемами...

«Перші сто років при дворі Веллійскої імперії», Бест Влайський/

Лін звикла до чудасій. Ось уже багато років вони були частиною її повсякдення, і дивуватися їм не мало сенсу.

В цьому світі магія траплялась на кожному кроці. Нею торгували, її використовували в побуті, без неї не обходилася жодна більш-менш значима подія. Не те що вдома, де чари жили лишень у казках… Але дім втрачено навіки.

Тепер навколо – не мегаполіс, а тихе село. За кілька годин ходьби – кордон із державою не-людей, трохи східніше – Храмові землі [5], на півночі проглядаються рівнини Веллійської імперії. Ідеальне місце, щоб сховатися від минулого і почати життя з чистого аркуша.

Дотепер Лін вірила, що їй це вдалося. Їх із чоловіком влаштовував і невеликий акуратний будиночок на околиці, і хоч якесь господарство (завелося воно ніби саме собою, та й прижилося), і гучні сусіди, і навіть перспектива провести в глушині ще не один рік

На жаль, дехто зі шкіри ліз, щоб порушити мирне життя нікому не потрібними проблемами.

– Що скажеш, чарівнице ти наша нечарівна?

Чарівниця… Дурниці все це. Немає у неї дару, є лише стійкість до магії і вроджена здатність знищувати слабкі заклинання. Але прізвисько приклеїлося.

– Як думаєш, це не занадто зухвало?

Лін насупилась і зміряла руду красуню, що крутилася перед дзеркалом і вважалась її кращ… тобто гіршою подругою, докірливим поглядом.

– Одного разу ти дограєшся, Зел, – попередила тихо. – Красти з палацу – зразок дурості.

– Ха! Я богиня, якщо ти забула! Мене не можна зловити!

Еге ж, світ поклонявся Зеліні як богині Життя. Вона покинула свій храм через нудьгу, вплуталася в авантюру, а потім влаштувала собі добровільне заслання заради підтримки легенди.

Все має зворотний бік. Жага пригод призвела до дружби, дружба – до відповідальності, а відповідальність… Що робити, коли двоє твоїх друзів оголошені поза законом, а третя, яка гірша за подругу, навіть на вулицю у власному образі не може вийти?

Зеліна приєдналася до втікачів і спочатку раділа простим життєвим задоволенням. Але з роками стало ясно: тутешній закуток їй не до смаку. І чому б не здатися, повернутися в храм, забути про друзів? Та вона терпіла реальні і вигадані негаразди, тріпаючи нерви і напрошуючись на добрячу прочуханку.

– Тебе можуть помітити, – без особливого ентузіазму нагадала Лін. – Ти, між іншим, офіційно у вічному засланні разом зі мною, Карі та Марком. Побачать тебе – весь світ дізнається, що ми не потрапили до Тварюк, як повелів імператор, а насолоджуємося життям у нього під боком. – Вона сумно подивилась у відчинене вікно, за яким, окрім пониклих від полуденної спеки лопухів і заростей шипшини, виднівся сусідський будинок. – І взагалі, не заважай готувати обід. У тебе є своя вітальня, своє дзеркало і свій чоловік, якого шлюбні клятви зобов'язують вислуховувати твої скарги.

– Я не скаржуся, а хвалюся! – Зелені очі богині небезпечно блиснули. – У мене нове плаття! З криноліном. Музейна рідкість!

– Крадене.

– Красиве!

– Чуже.

– Та ти сама чужа!

Зеліна розлютилася по-справжньому. Круто повернулася на високих підборах, ледь не прокрутивши в килимі дірки, і вибігла в прочинені двері.

– Геть! – крикнула яскраво-рудому півню, який вважав себе господарем цієї садиби і ревно охороняв її територію. – Шию зверну!

Він без страху клюнув розсип дорогоцінних каменів, що прикрашали нове вбрання, і статечно пішов, впевнившись у їхній неїстівності.

– Якось ці звірюки зжеруть тебе живцем! – пригрозила богиня, поспішаючи до воріт. – Ненавиджу птахів!

Лін знизала плечима і вирушила на кухню. Повернулася до справи, від якої її відірвала Зеліна. Ні, не до роздумів про чудеса і світ, де люди не дивуються магії, – про це вона давно вже всерйоз не замислювалася. Навіть свою причетність до чаклунства сприймала як належне. Одного разу подруга заявила: «Несприйнятливість – теж сила. Немає магії – ти не магиня, а ця, як її… Що добрим людям помагає, чари злі геть розсіває… Знаєш віршик? Ну так, звідки, ти ж іншосвітянка… Чарівниця!».

Лін заперечувала, але хто переконає богиню? Зрештою довелося погодитись із таким визначенням. Допомогти – завжди будь ласка, зруйнувати – як вийде, але й у справжніх магів бувають помилки. Щоравда, Лін воліла залишатися звичайною селянкою.

Ось і зараз на думці були не проблеми світу і магії, а банальний обід.

Зеліну, звичайно ж, такі дрібниці життя не турбували. Магія давала їй змогу виставляти на стіл страви кращих кухарів людських держав. Крадені, звісно, – сама вона куховарити не вміла, та й не прагнула навчитися. Тобто на словах богиня докладала стільки зусиль, що, здавалося, ще трохи – і її серце не витримає непомірного навантаження. Та на ділі все закінчувалося спаленою яєчнею.

Порив вітру розкидав по столу нарізану цибулю і підняв у повітря хмарку борошна.

«Я двері не зачинила», – Лін витерла руки, поправила простору літню сукенку (одяг цього світу був напрочуд зручним) і потягнулася до вікна, щоб позбутися протягу.

– Трясця! – вигукнула, бо за парканом відбувалося дещо підозріле. – Карі! Прожени качок!

– Навіщо? – звідкись зверху долинув низький голос людини, яку вона любила більше за життя.

Точніше, не людини. Карі належав до раси метаморфів, але для їхньої сім'ї це не мало значення.

– Вони їдять діаманти з краденої сукні!

– Це проблема Зеліни.

– Це проблема тих, хто лікуватиме їхні забиті шлунки. Вгадаєш із трьох разів імена щасливчиків?

Карі легко зістрибнув з даху, кинув на ґанок молоток і жменю цвяхів.

– Якщо і на наступний день народження мені подарують флюгер, я ображуся, – блиснув широкою усмішкою. – Ти б натякнула Зеліні, що в світі є й інші речі.

– Тихіше! – Лін притиснула палець до губ, ледь стримуючи сміх. – Вона сама їх робить за схемами з якоїсь книги. Погодься, цього року в неї майже вийшло.

– Тобто надія, що десь після сотого дня народження я зможу передаровувати її подарунки, ще не померла? Чудово.

Карі зник за воротами, рятуючи чи то богиню від знахабнілих качок, чи качок від розлюченої богині. Його висока плечиста фігура, одягнена в типовий для цих місць світлий одяг, майнула в сусідському дворі. Лін посміхнулася, уявляючи, що відбувається за кущами шипшини, до того ж крики Зеліни було добре чути, та й спокійні репліки метаморфа долинали цілком чітко.

– Забери свою перетинчасту гидоту! – волала богиня.

– Підбери поділ, Зел, – наполягав Карі.

Цікаво, хто з них здасться першим? Найімовірніше, невезуча сукня.

«Я одружена з Початковим», – Лін досі дивувалася, як таке можливо.

Люди і не-люди не мали ні спільних інтересів, ні майбутнього. Незважаючи на близьке сусідство Старилісу – єдиної держави не-людей, що займала добру половину континенту, – навіть місцеві жителі ставилися до інших рас із упередженням.

Пам'ятається, ще на початку подружнього життя Зеліна пророкувала, що Карі нелегко доведеться в селі – його приваблива зовнішність і доброзичливий характер зроблять його головним об'єктом залицянь для місцевих мешканок різного віку.

Як з'ясувалося, богиня помилялась.

Не було в окрузі настільки шалених дівчат на виданні, та й молоді вдовиці воліли нудитися на самоті або полювати за легшою здобиччю. І річ зовсім не в тому, що союз Лін і метаморфа був яскравим прикладом Великої і Вічної Любові, в яку Зеліна не вірила і з якої кепкувала. Все пояснювалося значно простіше.

Ніхто в селі не сумнівався – на околиці живе сім'я справжнісіньких не-людей. Якщо сусідка зовсім не постаріла з того дня, коли купила будиночок, заплативши золотом, вердикт місцевих балакунів однозначний – не людина. Та й метаморф ніколи не приховував своєї не-людської суті.

Кому потрібні зайві проблеми? Можливо, хтось зі столичної знаті й вирішив би спробувати щастя, але селяни дивилися на світ прозаїчніше. Від не-людя в родині більше бід, аніж радості. Надто непристосовані вони до побуту, занадто далекі від людей… Та й як можна провести життя поруч зі створінням, для якого ти – лиш частина нескінченності, причому, цілком можливо, не найкраща частина? А до коротких романів у селі ставилися несхвально.

Шипіння на плиті підказало, що час відвернутися від протистояння богині та качок і повернутись до готування їжі. Лін неохоче зачинила вікно і взялася за ніж. Вона ненавиділа це, але розуміла, що друзі нудьгують у цій глушині через неї, і вважала своїм обов'язком про них піклуватися.

Здається, це було зовсім недавно… Її висмикнули з рідного світу, дали чужу зовнішність і спробували зробити маріонеткою в придворних інтригах. За неповний цикл Руна і Рунни, місяців цього світу, вона встигла побути і двійником веллійської принцеси, і самою принцесою. Змирилася, майже скорилась долі… І не втрималася від бунту.

А тепер за її свободу розплачуються ті, хто не залишився осторонь.

Карі, Зеліна, Марк… До речі, чому не видно Марка? Бути такого не може, щоб він не чув невдоволення богині.

Своєї дружини, між іншим. Законної. Не особливо коханої, але тут уже судити не сусідам.

Лін кинула на сковорідку залишки цибулі, замела розсипане борошно і подумала, що деякі чудеса її все ж дивують. Наприклад, те, що Марк терпить ці дивні стосунки, хоча вони давно не приносять радості ні йому, ні Зеліні.

«Чому ви разом?» – одного разу чарівниця не витримала і запитала прямо

«Тому що не вистачає сил розійтися», – відповів він. І додав, що сам не розуміє, як із колишнього гвардійця, що найбільше цінував свободу, і ворога номер два (перше місце по праву займала Лін) самого імператора перетворився на звичайного підкаблучника. Втім, зв'язавшись із богинею, на долю не нарікають.

Адже не було ні великої любові, ні шаленої пристрасті. Хоча ні, пристрасть якраз і була, ось тільки вона надто швидко переросла у звичку. Потім – гра в шлюб під несхвальними поглядами оточення, вічні суперечки щодо всього на світі, зради на кожному кроці, ревнощі радше заради пристойності…

Одного разу Марк чесно визнав, що ця вистава надто затягнулася. Але ставити крапку йому не хотілося! Він краще б змінив сценарій. Однак тепер його думка означала не так уже й багато.

– Куди ж ти подівся? – пробурмотіла Лін, помішуючи юшку і стежачи, щоб не підгоріла цибуля. – Чи ви знову посварені? Не розмовляєте й ігноруєте одне одного? Як по-дитячому…

Швидкий погляд у вікно показав, що конфлікт із качками вичерпано. Зеліна, задерши поділ сукні майже до вух, поспішала додому, Карі заганяв пернате «господарство» у свій двір.

– Як вони? – Лін штовхнула стулку вікна, і вітер знову пройшовся кухнею.

– Сьогодні посидять удома. – Метаморф зачинив ворота. – Не хочу, щоб люди думали, начебто наша птиця їсть траву і видає кожен день коштовності. І так на нас косо дивляться… Знаєш, зазвичай це все вирощують на м'ясо, а не заради забави.

– Погодься, зазвичай – точно не про нас. – Забувши про все, Лін висунулася з вікна, щоб відповісти на короткий поцілунок, і відразу ж засичала, тому що край фартуха потрапив у вогонь. – Не заважай!

– Ти не зобов'язана це робити.

– А ти не зобов'язаний сидіти в забутій світом глушині.

– Гей, я, взагалі-то, зобов'язаний! – обурився Карі. – Це мене засудили до вічного заслання у Світ Тварюк, забула?

Лін відсунула сковорідку і зняла юшку з відкритого вогню.

– Через мене, – сказала, не дивлячись на чоловіка. – Я все добре пам'ятаю.

– Не треба змагатися, – запропонував він. – Погодься, моїх помилок вистачило б на… Це ще що?!

Здивований вигук стривожив чарівницю. Вона здригнулась, а наступної миті по її плечах розсипалося довге золотисте волосся.

/5. Храмові землі – територія між землями людей і не-людей, на якій розташовані дванадцять храмів./