15.2

***

Бути елфою… Ні. Їй варто було запитати, як бути ерьєром, що стоїть на варті правосуддя держави Незрівнянного. Тому що здебільшого елфи – нащадки нащадків, які сповідували ідеологію, в створенні якої він займав не останнє місце.

М-елфа пам'ятав ті часи, коли люди панували у Світі Тварюк. Ні, просто у світі… Тварюками його «заселили» прийшлі! Півтори тисячі років… Він не знав, чому живе і не старіє – ніхто з інших магів не міг похвалитися таким довголіттям. Тільки Елфа. Тільки батько…

А тоді… Тоді ім'я М-елфи було довшим. Він досі часто вимовляв його подумки, боячись одного разу прокинутися і не згадати. І бачив сни, в яких раз у раз вмирав під рев натовпу.

«Демон!» – пищали добропорядні тітоньки, побачивши за вікном тінь. «Демон!» – кричали хлопчаки, нацьковуючи собак на однолітка, що раніше за них навчився грамоті. «Демон!» – шаленіли обивателі навколо багаття, на якому палав надто везучий гравець. Часом під ударом опинялися і справжні маги.

Людський страх дійсно створив демонів. Це ерьєр-каратель усвідомив досить скоро, але було пізно повертати назад. Або люди визнають владу елф, або елфи зникнуть із лиця землі.

Проявити хоч раз милосердя і дати шанс людській расі взяти гору? Поставити під загрозу своїх дітей? Онуків? Батька? Нехай елфи давно відкинули родинні зв'язки, але він знав інше життя! І, якщо подумати, воно його влаштовувало. Але система, встановлена кров'ю, повинна існувати, скільки б трупів для цього не було потрібно. Варіантів немає. Не можна бути володарем наполовину.

Підступних і злих демонів замінили благородні елфи – вищі істоти, що правлять недалекими людьми.

Поступово ріки крові вичерпалися. Люди змирились, і більшості міщан це навіть сподобалось. Елфи позбавили людство страху демонів, а натомість вимагали зовсім небагато – повного підпорядкування. Для тих, хто відмовлявся визнавати верховенство магів, були рудники, каменоломні, плантації тростини на півдні… І Підземелля – ті самі Підземелля, куди відправляли «невиправних» – тих, хто не просто не скорився, а чинив опір. І, звичайно ж, елф, які посміли нарушити Закон.

Те, що серед людей вважалося дрібним проступком, неприпустимо для елфи. Не можна сумніватися в системі, створеній заради твого ж блага, інакше тобі в ній просто немає місця.

Йшов час. Суспільство, розділене на елф, людей і рабів, існувало й далі, і, здавалося, ніщо не сколихне звичний лад. Однак не все було так чудово, як вважали елфи, що насолоджувалися життям напівбогів. Тому що… тому що…

М-елфа говорив без упину, але Лін майже не слухала. Втома навалилася несподівано.

«Скільки я не спала? Ця зміна часових поясів мене знищить», – мозок ледь-ледь опрацьовував інформацію, перетворюючи ухильні і розпливчасті фрази на певну картину, як у розмовах із Рі-елфою і носіями. Він міг відключитися в будь-який момент.

***

Як вона це робила? Не свідомо – ерьєр Першої категорії застосував до червоноволосого елфи заклинання пошуку і Лін його не помітила. Знову-таки, він кілька разів намагався полонити співрозмовницю, не привертаючи її уваги, і що ж? Найсильніше заклинання, яке міг створити М-елфа, протрималося біля неї понад п'ять годин, але врешті-решт зникло.

Він розмовляв із нею, бажаючи зрозуміти, чи дійсно нарешті знайшов те, що допоможе врятувати батька. І не міг вирішити.

Ніякої сили. Взагалі ніякої! Чому? Навіть Шановані мали крихти магії, хоч самі її й не відчували. А якщо у неї немає сили, то як вона руйнує закляття? Як змінює зовнішність? Як?! М-елфа не розумів цього! Весь його досвід кричав, що такого не буває, але Лін сиділа поруч, спростувуючи закони магії.

Чи зможе чужинка з необмеженого бар'єром світу повернути рівновагу цьому? І чи захоче? А якщо ні – чи вдасться її змусити?

Красиві слова, визнання сили, потурання примхам, шанобливе звертання… М-елфа криво посміхнувся. Жінки! Їм так легко лестити! Трохи уваги, награна відвертість, смуток у голосі, обірвані фрази…

Лін повірила. Не могла не повірити!

Той раб не помилився… Вона й гадки не мала, що таке елфа. Це – не раса, не прошарок суспільства, не сімейні узи. Це – спосіб мислення, укорінений так глибоко, що немає сенсу навіть намагатися його змінити: ні в царстві Незрівнянного, ні в розумі конкретної особистості.

Звичайно, молодь на кшталт Рі-елфи легко піддавалася спокусі порушити Закон. Зв'язки з людськими жінками, суперечки, нехтування словами наставників… Для «зцілення» таких поривів започаткували показові страти. Ні, не дурників, що переступили межу вседозволеності, – справжніх злочинців, які усвідомили недосконалість системи і ризикнули поділитися відкриттям із кимось іще

Як Млот, наприклад. Тобто як Мо-елфа, вієр Другої категорії, Богонаближений. Він обрав шлях вченого, і це його згубило. Поміж рядками стародавніх хронік можна прочитати чимало неприємної правди…

На подив суспільства, Мо-елва уникнув смерті. Пройшлася чутка, нібито благання його людської матері зачепили кам'яне серце ерьєра-карателя і змусили його вперше в житті змінити вирок.

М-елфа нічого не заперечував і не виправдовувався. Можливо, якби його запитав про це сам Елфа, ерьєр зволив би пояснити свої мотиви, проте Незрівнянний давно перестав цікавитися плітками і дрібними подіями.

А та жінка дійсно молила про милосердя. Молила так, що М-елфа не зміг викинути її за поріг, не зміг зробити рабинею за образу елфи. Як же її звали? Він ніколи не запам'ятовував імена людей, але навряд чи коли-небудь забуде ту дебелу стару, її обличчя, вкрите дрібними зморшками, і тремтячі руки, що простягали ерьєру-карателю крихітну золоту троянду.

Ту особливу троянду. Символ його божевілля. Квітка, про яку він давно забув і волів би ніколи не згадувати. Нагадування про його власну недосконалість.

У елф немає сімей. Нема рідних, про яких треба дбати. Немає людських почуттів. Їхнім потомством займається Комітет опіки – визначає категорію магічної сили, призначає наставників і слуг, дає належне статусу житло… І все ж та жінка примудрилася прожити тридцять років пліч-о-пліч зі своїм сином – як служниця, звісно, не сміючи відкрити рот у його присутності.

Якоїсь миті М-елфа навіть захопився силою волі жінки, що колись ділила з ним ліжко. А потім зрозумів, що злочинець, заради якого вона без роздумів вторглася в житло верховного судді й ката Незрівнянного, не тільки її син.

І він не витримав. Розм'як. Прислухався до… до совісті? Чи до серця? Зробив дурість, з якої все почалося. Дозволив жити тому, хто засумнівався. Можливо, тому що сам сумнівався півтора тисячоліття.

Десь поруч закричала сова. Ерьєр перевів погляд на Лін, що згорнулася клубочком під сусіднім деревом. Місяці давно зустрілись і розбіглись, але було досить ясно, щоб він міг бачити її руку, стиснуту в кулак.

Як тоді…

Соромно визнати, але вранці М-елфа по-справжньому злякався. Те, що він шукав багато років, раптом стало матеріальним і опинилося перед ним. Що сказати? Що зробити, щоб не наламати ще більше дров? Він не знав! І зобразив непритомність, сподіваючись виграти час.

Сова ухнула ближче, їй відповіла інша, десь на віддалі. Глухо стукнуло об землю зелене яблуко, несподіваний порив вітру зашурхотів листям у старому саду, що оточував хатинку-руїну.

Ерьєр підняв очі до зірок. Коли він востаннє ночував під відкритим небом?

Хтозна…

Сухий лист впав йому на плече і зашелестів, скочуючись вниз по рукаву. М-елфа гидливо обтрусився, поправив ковдру. Може, треба вкрити Лін? Ночі тут прохолодні, а на ній тільки легка сукня, безумовно не призначена для ночівлі в саду.

Але… Це ж особиста річ, хіба ні? І, як будь-яка самодостатня елфа, Лін має смертельно образитися?

З іншого боку, коли вона простудиться як звичайна людина, буде набагато гірше.

Доведеться шукати цілителя хоча б Четвертої категорії, і, звичайно ж, той зацікавиться, чому елфа не здатна контролювати своє здоров'я.

Чи вона?.. Хто сказав, що не здатна? Але все ж… Ні, не варто ризикувати! Елфа з чханням буде білою вороною серед тих, хто має силу, а цілитель зрозуміє, що, незважаючи на її дивацтва, магії в ній нема ні краплини. Не вбивати ж його заради збереження таємниці? Занадто ризиковано позбавляти життя елфу без причини, у формулюванні якої нема слова «зрада». А вбивство доведеться розслідувати самому ж, і це в намічену схему дій ніяк не вписувалося.

Визначившись із пріоритетами, М-елфа встав і оглядівся. Задоволено кивнувши, взяв одну з ковдр і зробив крок до Лін.

Тріснула гілка. Ерьєр завмер на місці і прислухався. Здавалося неймовірним, що він вчинив так недбало. Але тиша, яку порушувало лише перешіптування листя, залишалася безмовною.

Ще два кроки. Лін щось пробурмотіла уві сні і спробувала накритися своїм волоссям, відкинувши його з лиця. М-елфа стояв поруч із нею і знову прокручував у голові «за» і «проти». Начебто дріб'язкова справа, але його терзали сумніви. Занадто багато було поставлено на кін, щоб нехтувати дрібницями.

Питання вирішилося несподівано. Пробурмотівши розбірливіше: «Любий, зачини вікно, я змерзла…», Лін змінила зовнішність. Ерьєр вражено розкрив рот, збираючись запитати, як їй це вдалось, але вчасно отямився і відступив на пів кроку, не бажаючи розбудити неприємності.

«Уві сні! Не свідомо! Наче її інша частина цілком самостійна і приходить на допомогу, відчувши бажання господині. Ні! Ні! Вона не може бути тією самою! Інакше… інакше все втрачає сенс. Знову пошуки, надії, розчарування… Знову розчарування… Одні розчарування».

– Тобі не вдасться обдурити дволику.

М-елфа неквапливо обернувся, струснув кистями рук. Млот піднявся навшпиньки, неприродно закинувши голову. Обличчя раба повільно темніло, але він посміхався – гордовито і переможно, немов не його шию стискала магія, яка втілила відчай ерьєра-карателя.

Лін знову поворухнулася, проте її дихання не змінилося. М-елфа зітхнув і послабив зашморг. Нечутно ступаючи м'якою травою, він відійшов на достатню, на його думку, відстань – до кущів, які нещодавно навідував Рі-елфа. Млот, хриплячи, йшов слідом і розсудливо не спричиняв зайвого шуму.

Нарешті ерьєр зупинився і роздратовано смикнув магічну мотузку.

Раб впав на коліна, роздряпав зарослу нерівною щетиною щоку об колючі стебла ожинника. Торкнувся пальцями трохи закривавлених ранок, і його обличчя спотворила задоволена посмішка.

– Ти коли-небудь насолоджувався болем, кате? Своїм власним болем, а не стражданнями безпорадних жертв?

Важкий кулак М-елфи глухо заліпив у обличчя Млота, розбивши тому губи. Колишній носій сплюнув кров і продовжив, начебто не помічаючи, що від кожного слова на траву біля його колін падають червоні краплі:

– Біль доводить, що я можу відчувати хоч щось, крім ненависті. А ти? Як давно ти забув, що таке – відчувати?

Ерьєр вдарив знову, цього разу не так сильно, зате по болючому місцю. Голова раба відкинулася назад, але невидима мотузка завадила йому впасти навзнак. Він застогнав, помацав язиком передні зуби і знову вперто підняв голову.

– Як це – не мати рівних? Бути сильним, геніальним, безжальним? Створити цілу епоху? Переробити світ під Незрівнянного? Заради Незрівнянного! Невже навіть уві сні минуле не приходить до тебе? Те минуле, в якому було місце всім? Ніщо не вічне, пам'ятай! Навіть ти! Скільки століть ти прожив? Три? Чотири? П'ять?! І скільки збираєшся ще протриматися? Одне чи два. А потім… «потім» не настане для того, кого звуть прадавнім демоном і серед рабів, і серед людей, і серед елф! Знаєш, що стримує людей? Страх! Божевільний жах! Ти без роздумів викорінював будь-яку ймовірність інакомислення, але у тебе немає наступника! Кожен елфа надто дорожить своїм безхмарним життям, щоб присвятити його іншим елфам.

– П'ятнадцять, – несподівано промовив М-елфа, сідаючи навпочіпки. – Я прожив п'ятнадцять століть. Бачу, ти не знав. І я ніколи не сплю. Ніколи. Я розумію, ти прагнеш смерті. Допоможи мені, і я виконаю твоє бажання.

– Уб'єш мене?

Ерьєр тихо розсміявся.

– Ні. Я дозволю тобі вбити себе.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.