Гра в чужу брехню

/Кажуть, у світі Смерті живе стає мертвим, а мертве – живим. Я бачив тих, хто повернувся… І я пам'ятаю їх уже кілька століть.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

До вечора пристрасті навколо будинків, що несподівано з'явилися на головному майдані міста, трохи вщухли. Кіратці спершу з войовничим кличем почали штурм чотиричешової огорожі, та незабаром дізналися, що за «сюрприз» варто дякувати їхньому майбутньому королю, похнюпились і тихо забралися геть крізь ворота. Тільки начальник міської варти невпевнено поцікавився, якої прибульці раси, всім своїм виглядом показуючи – чесну відповідь він знати зовсім не хоче.

– А ти як думаєш, красунчику? – проворкувала Зеліна, ненав'язливо підштовхуючи гостя до крісла і втретє наповнюючи його келих справжнім ландарським [12] вином. – Ми чудові люди… дивовижні… особливі… О, вже випив? Обожнюю рішучих чоловіків!

І хоча досі начальник варти вроди за собою не помічав, та й рішучість не ототожнював зі швидкістю поглинання випивки, зелені очі солодкоголосої красуні розтопили його зашкарубле серце. Так-так, саме очі – як чесна людина, старий служака дивився винятково в них, і зовсім не важливо, що огляд йому закривав вражаючий бюст, обтягнутий блискучою сріблястою тканиною.

Перш ніж Лін встигла швиденько погодувати господарство і вкотре пообіцяти самій собі позбутися корови (завелась вона, як і все інше, несподівано і невідворотно) за першого ж зручного випадку, а Карі, поминаючи недобрими словами невмілого принца, сяк-так відновив паркан, зробивши зламаний фонтан його опорною частиною, схвалення кіратської влади було отримано. Пан Джерінер, що успішно (за його словами) поєднував посади голови міста, начальника варти і верховного судді, був готовий співпрацювати. Та ще й як готовий!

Захистити гостей Кірату від зайвих турбот, допомогти з ремонтом, підказати, де майстерня кращого з кравців, позичити «на годинку» куховарку, особисто показати «прекрасній богині» місто – все це градоначальник-страж-суддя обіцяв на одному подиху. Ще трохи – і рудій, можливо, запропонували б стати господинею другого в Тойяні (після колишнього графського) палацу, але Зеліна змилосердилась і дозволила пану Джерінеру піти, зберігши залишки розуму.

Поки богиня «розмовляла», Марк пішов «дивитися місто». Карі хотів його зупинити, однак побачив у очах друга давно і, здавалося, назавжди згаслий вогник, і відступив. Випадки, коли сусід радів, метаморф міг перерахувати на пальцях. Ні, звісно, Марк частенько сміявся, але був у його веселості якийсь надрив. А ось так, виблискуючи, як новесенький чайник, і безглуздо розкидаючись усмішками… І це після того, як він щосили опирався поверненню до товариства, де новини розносяться швидше, ніж плітки в селі!

Марка немов підмінили. Він був щасливий і безтурботний, тому Карі посміхнувся і не став нагадувати другу, що в того є красуня-дружина. Судячи із зацікавленого погляду, яким Зеліна зустріла сивого, але міцного і сухорлявого начальника варти, ночувати одній їй не доведеться.

Богиня зникла, як тільки сіло сонце. Кинула наостанок: «Охорону поставила, вечеряти не буду» і вирушила розважатися. Зважаючи на завзяття, з яким вона до цього приміряла вбрання, повернутися Зеліна планувала не раніше коронації, та й то лише тому, що захід обіцяв бути кумедним – з її погляду.

Тому Лін із чоловіком, залишившись у компанії одне одного, перемили кістки сусідам, поміркували про пророцтва і пророків (дочка гончаря, забираючи батька, коли той отямився, відгукувалася про його одкровення з побожним несхваленням), про принца, про імператора… Виявилося, Його Величність – тема настільки нудна, що обидва заснули майже миттю, і спали б довго, якби не стукнули ворота, пропускаючи раннього гостя.

– Я сплю, – пробурмотів Карі, натягуючи ковдру на голову. – холодно…

Лін зітхнула, приготувалася видати довгу тираду про те, що метаморфам сон взагалі не потрібен, та й Початкові (вони ж Первісні) не мають бути такими розніженими, бо ж вони – чиста енергія, зодягнена в плоть… Але подивилася на його розпатлану маківку і мовчки почала одягатися.

Якби візитер був небезпечним, чоловік опинився б на ногах, перш ніж той торкнувся б воріт, – Карі відчував злість, спрямовану на його сім'ю, відчував ставлення. А так… Чарівниця посміхнулася, згадуючи, яких зусиль їй коштувало навчити метаморфа спати по-справжньому: не підхоплюватися за найменшого шуму, а насолоджуватися спокоєм ночі і затишком м'якого теплого ліжка. Виявляється, навіть настільки буденне задоволення вимагало навичок.

Червона сорочка, темні штани, високі чоботи – зустрічають за одягом, і Лін воліла, щоб язики місцевих пліткарів смакували її вбрання, а не обличчя. Щось підказувало – день чекає важкий, переодягнутися до коронації навряд чи вдасться.

Вона кинула останній погляд у дзеркало. Легко зітхнула, зачинила дверцята шафи, в якій виднівся краєчок розкішної сукні (зі справжнім оркським мереживом і перлами з Пустки!), що згодилася б для свята, але, на жаль, була незручною для порятунку принців чи здійснення пророцтв, і вийшла на ґанок, тихо причинивши двері. Чомусь хотілося, щоб гість засоромився свого раннього візиту і пішов геть…

Було прохолодно. Крапельки роси ще блищали в променях досвітнього сонця, а десь за огорожею вже щосили перемовлялися перехожі, чулися перестуки коліс і кінське іржання, голосно кричали слуги, намагаючись показати господарям, що роблять усе можливе, вибираючи кращий шлях до палацу.

Принц добряче «підсобив» організаторам, несподівано змінивши архітектуру головного майдану. Добре хоч, що вчора гончар виявився єдиним, хто серйозно постраждав, бо ж будинки цілком могли переміститися комусь на голову. Он, у хліві досі лежить місцевий п'яничка, якого Карі полінувався викинути за ворота і залишив ночувати в компанії корови і її чотирьох копит. Коли випивака проспиться і почне розбиратися, куди потрапив, є ймовірність, що потерпілих стане двоє.

Гість, точніше, гостя, сиділа на кривуватій дерев'яній лавці і пускала сонячних зайчиків у сусідські вікна, вправно орудуючи маленьким дзеркальцем у золотій оправі.

Дивно це, коли дивишся на когось і намагаєшся знайти схожість із собою. Начебто те саме обличчя: темні брови, широко поставлені карі очі, невеликий, трохи кирпатий ніс, вишневі губи… Але відчуття дзеркала не виникало.

Цю молоду жінку Лін могла б назвати своєю родичкою. Чи можливо, що колись їх вважали однією людиною?.. Втім, потойбічний світ мав накласти відбиток на риси давно мертвої веллійської принцеси… Або ж чарівниця сама змінилася до невпізнання за минулі роки.

– Мені здається, немає сенсу знайомитися, двійнику. – Маргалінайя підвелась і пішла назустріч господині садиби.

Її Високість щосили намагалася надати голосу насмішкуватості, але приховати нотки презирства їй не вдалося.

Лін, проігнорувавши шпильку, попрямувала до сараю. Відімкнула замок, зачерпнула відром зерна з глибокої бочки, замкнула двері… Принцеса слідувала за нею невідривно.

– Дівко, та ти язика проковтнула! – Маргалінайя терпляче перечекала годівлю птахів, проте корову її нерви не витримали – надто помітну цікавість проявила тільна, і тому дуже велика, Мушка до високого пір'я на капелюсі Її Високості, та й тіло, що лежало в кутку на купі сіна, доповнювало страшнувату картину, хоч і хропіло досить жваво.

Лін знову промовчала. Вона не намагалася показати характер – просто не знала, що сказати. «Ласкаво просимо в наш світ, принцесо. Навіщо ви хочете вбити власного сина?» – чи як?

– Батько запевняв, що ти давно там, звідки я прийшла, і у мене не було причин йому не вірити. Щоправда, цей дурень Дісон попереджав, що в моїх планах без тебе ніяк… Зацікавила, двійнику?

Чарівниця налила в ночви свіжої води, поставила на місце відро і коротко відповіла:

– Ні.

– Ось і голосочок прорізався! Посмілішала… А раніше важко було видати хоч звук, так? Не лякайся, від потойбічних завжди віє загрозою, усі спочатку втрачають мову!

– Раніше, принцесо, ти не ставила прямих запитань, – відрізала Лін, сама не розуміючи, чому відчуває до співрозмовниці таку неприязнь. – А тепер, будь ласкава, опусти дзеркало, у них вдома нікого немає, і переходь до справи, а то мені ще сніданок готувати.

Маргалінайя на мить розгубилася. Моргнула, відкрила і закрила рот, неаристократично хрюкнула і, нарешті, запропонувала:

– Допомогти на кухні? – Вона поплескала рукою по плетеному мішечку на своєму поясі. – Оціниш заморські травички.

– Дякую, але від отрут мене нудить, – парирувала Лін, – тому якось іншим разом. Ще щось?

Маргалінайя натужно розсміялася:

– Погодься, у мене було все найкраще, і навіть двійник трапився донезмоги кумедний! Обожнюю татка! Слухай, може ну його, цього Арголіна, га? Заберу я краще батька! Ти ж не проти, двійнику? Ха-ха-ха! Ото дурна!

– Навіщо тобі хлопчик? – не підтримала тему імператора Лін.

– Хлопчик? А, ти про мого сина? Мені він не потрібен… Він не потрібен, розумієш? Ні? О, як же я могла забути? Ви всі вважаєте, що, побувавши у світі Смерті, я хочу забрати в ті чудові місця своє дитя. Яка дурість! Я не збираюся туди, звідки ледь вирвалася. Моє життя тільки починається, двійнику.

– Ти знаєш, як мене звуть.

– Лін? – немов виплюнула принцеса. – Це безглузде скорочення мого імені, дурепо! Воно не твоє. Втім, як хочеш, воно однаково нічого не означає.

Вона гордовито посміхнулася. Мертва… Ні, Маргалінайя вважала себе живою і повертатися до Реха не збиралась. Але чи варто вірити її словам? З потойбічного світу неможливо вийти без згоди бога Смерті, навіть некроманти це враховують. Та й Арголін говорив про печатку Смерті… А принцеса сказала, що вирвалася, тож…

– Люба і незвичайна, – перервав плутані думки чарівниці знайомий голос. – Ласкава і ніжна… Значень багато, в цьому і вся принадність імен, Ваша Високосте. Ти чому мене не покликала? – Метаморф поглянув на Лін. – Важко було сказати?

– Первісний? – В голосі Маргалінайї були нотки захоплення. – Високо цілишся, двійнику. Хотілося б поговорити довше. Шкода, нас так недоречно перервали… Удачі на коронації!

Ворота грюкнули, закриваючись за гостею, а Лін раптом усвідомила, що птахи, які зазвичай не звертали уваги ні на що, лише зараз починають вилазити із закутків і ходити подвір'ям із незалежним виглядом.

– Сніданок на столі, люба. – Карі прогнав особливо нахабного півня і відповів на невисловлене запитання дружини. – Хованки закінчилися, тому час припиняти твоє добровільне заслання на кухню.