20.3
***
– Здається, ти не зрозуміла сенсу другої лінії, пані очільнице. Вона не грає на почуттях, не лякає і не збиває зі шляху, хоча завдяки тобі останнє нам не загрожує в будь-якому випадку. Тут вивільняється потаємне… Не розумієш? Те, що ти вважаєш слабкістю і ховаєш у далекому куточку своєї душі, прагне заявити про себе. Можна піддатися і забути про Елфу, а можна вистояти і рухатися вперед. Звичайно, якби ми петляли в лабіринті, я б ні за кого не поручився, але твоя магія… твоя неіснуюча магія прокладає прямий шлях, тому не варто надміру хвилюватися.
– А привиди? Всього лише декорація?
– Чому відразу декорація? – обурився Млот. – Вони підштовхують до крайнощів. Поглянь на Рі! Він не відводить очей від магічної ляльки і готовий побігти за нею на край світу.
Лін озирнулася.
Червоноволосий маг ішов, неприродно вивернувши шию і спостерігаючи за дівчиною в білому, яка безшумно рухалася за стовбурами дерев паралельно із ним.
– Рі! – покликала його чарівниця. – Рі!
Він повільно повернув голову і сумно посміхнувся:
– Їй так самотньо… Страшно… Її нікому врятувати. Немає нікого, хто б вивів її з коридорів першого палацу.
Привид кивнув, наче розуміючи, про що йдеться. Втім, його голова періодично погойдувалась у відповідь на нікому не чутні фрази. Мовчазна химера висловлювала згоду, щось заперечувала, докірливо морщилась, радувала широкою усмішкою, пускала сльозу…
– Бачиш, пані очільнице? Те співчуття, яким наш маленький елфа навряд чи коли-небудь обдаровував хоч одну істоту в своєму житті, зараз він витрачає на привида. Це почуття виявилося згубним для нього. Коли ми будемо поза другим колом, Рі, звісно, потроху оговтається, але істинним елфою, гідним побачити Незрівнянного, йому вже не бути.
Лін не підтримала розмову. Вона прискорила крок, прагнучи швидше вийти з-під крон саду, що так вплинув на одного з її супутників. Про себе чарівниця не дбала – її «потаємне» проявилося давно, і чергове місце сили було тут ні до чого. До речі, місце сили… Треба б розпитати Млота. А раптом той, хто споруджував палац Тагота, взяв за основу щось на кшталт Храмових земель? Дванадцять храмів Головного світу були побудовані біля входів у світи богів… Точніше, в найближчі світи – боги, як відомо, прийшли пізніше на все готовеньке. Цілком імовірно, і тутешні лінії існували споконвіку, а Кендар лише пристосував їх для потреб єдиного бога Тагота.
– Я зрозумів! – голосно вигукнув Кела і заспішив уперед, ледь не висмикнувши ноші, які він знову тягнув разом з Айвом, із рук напарника. – Пані, ти богиня моїх снів!
Лін здивувалася. Такого зізнання із вуст завжди вкрай шанобливого юнака вона не очікувала.
– Отож-бо у тебе очі як у єнота, – з похмурою насмішкою проголосив Млот. – Мабуть, через кошмари зовсім втратив сили. Тихіше, хлопче, не стрибай! Не печаль богиню, ха-ха! Скоро до тебе повернеться розум, ти вибачишся, знову сховаєш погляд, зате зрозумієш: жінки – необхідне зло, і нікуди від цього не дінешся.
Кела насупився, проте сперечатися не зважився і відступив, окинувши чарівницю пронизливим поглядом.
На заході з’явилася Рунна. Її бліде світло насилу пробивалося крізь густе листя, але все ж зуміло торкнутися дівчини-примари. Та потьмяніла і розтанула в повітрі. Лін зітхнула з полегшенням – нехай міраж і не ніс загрози, та без нього на душі стало спокійніше.
Шлунок зрадницьки забурчав, нагадуючи про вечерю – холодну воду.
«Вони терплять – і я потерплю!» – зупинила сама себе чарівниця, неймовірним зусиллям волі придушивши бажання зірвати одне з яблук, яких удосталь висіло прямо над головою, і перевірити, чи дійсно воно поки не дозріло. Здоровий глузд рішуче заперечував і проти ягід під ногами.
Позаду пролунав щасливий сміх. Лін навіщось вчепилася в низько навислу гілку і різко обернулася.
Сміявся Ірис. Його виснажене обличчя випромінювало справжнісіньке щастя, шрами навколо губ звивалися в такт веселощів, напівопущені повіки тремтіли…
Лвн здригнулася.
– Жахливе видовище, пані очільнице? – доторкнувся до її плеча Млот. – Твої очі не звикли до такого? Думаєш, каліка-раб не може насолоджуватися життям?
– Звідки його шрами? – поставила вона зустрічне запитання. – Ти знаєш?
– Чи знаю я? Звісно. Чи я скажу? Не думаю.
– Чому?
– Тому що треба подивитися уважніше. Коли зійде сонце, не погидуй і придивись.
Чарівниця промовчала. Який сенс кричати: «Я не гидую, а проявляю тактовність!», якщо для Млота образливе і те, й інше?
– Тут багато привидів?
Колишній елфа невизначено розвів руками.
Рунна швидко піднімалася, на сході з'явився краєчок Руна… Лін вирішила, що друга лінія залишилася позаду, коли дівчина в білому виникла знову. Кілька хвилин вона мовчки супроводжувала подорожніх, не наближаючись, однак, надто близько, а потім зникла.
– Вона може проходити крізь «стіни» магії?
– Сама не бачиш? Не знаю, чи може, але ж проходить! – огризнувся Млот. – І в портал, схоже, потрапила. Ех, швидше б уже! Щось і мені хочеться збожеволіти!
Чарівниця не сказала, що, на її думку, божевілля спіткало його ще коли він самотужки виступив проти елф, але це було занадто відважно, щоб вважатися недоліком.
– Я не помітила жодного птаха, – спробувала змінити тему розмови. – Ні павутини… яблука не червиві, кроти не риють, нічні метелики не літають…
– Як вважаєш, Лін… пані очільнице, хто з нас пройде цей іспит? – гнув своє Млот. – Троє вже все… А хто залишиться? Я? Ти? Кат? Чи старий Айв хизуватиметься твердістю духу і вірністю принципам? Гей, Айве, що скажеш?
– Підміни мене, – промовив той, вказуючи на ноші.
Нестримні веселощі Іриса минули, тепер він лежав нерухомо і м'яко усміхався всьому світу.
– Відповідь неправильна, але я згоден. Ти втомився? Чи не терпиться приєднатися до якоїсь примарної красуні?
– Я не ховаюся від почуттів, тому і не боюся їх, – заперечив Айв. – Тримай. – Він передав свою частину нош. – Не тряси занадто сильно, йому і так несолодко.
– Угу, двічі поспіль наразитися на захист Елфи мало кому вдавалося, – погодився Млот. – Принаймні письмових свідчень я не зустрічав.
«Уже?» – з тривогою думала чарівниця, вдивляючись у кожну тінь.
Привиди з'являлися ще кілька разів, і не тільки у вигляді молодих дівчат. Особливо вражав старезний дід, що бив приголомшливим посохом і беззвучно щось вигукував, поки не зник вдалині. Той, хто створив магічний лабіринт, був воістину великим магом – його творіння здавалися майже реальними і точно не могли залишити подорожніх байдужими.
Краєм ока Лін побачила наближення М-елфи, проте постаралася нічим не видати себе. Подобається йому підкрадатися, хочеться з'явитися несподівано – і нехай! Зараз Лін на нього навіть не злилася, лиш відчувала образу. Чому він змусив її зірватись? От зображував повагу, то хай би зображував її й далі! Тоді, можливо, вона ще багато років тішила б себе ілюзіями щодо власної сутності!
Двійник не мав спогадів, але у нього було минуле. Яке? Чарівниця усвідомлювала, що ніколи цього не дізнається. Вона вибрала цей світ. Вибрала свого метаморфа!
Так, пам'ять не повернути, тут варіантів немає, а ось почуття пробивалася назовні.
– Я починаю розуміти, чому поступився, – неголосно вимовив ерьєр. – Ти здатна на все. Абсолютно на все. У твоїй свідомості пітьма, але пітьма – не твоя свідомість. Тобі страшно бути такою? Я не уявляю, хто ти насправді, Лін, але хочу, щоб ти знала: є межа, яку ми самі для себе визначаємо, і вона рухається в обох напрямках. Однак не можна перестаратися, бо ти її перейдеш і зламаєшся. До чого я веду… Не впадай у крайнощі, тобі це не потрібно. Пробач, що доводиться тебе використовувати, але нашому світу необхідно повернути рівновагу! Я вірю в тебе, моя дівчинко, вірю відтоді, як уперше побачив…
Чарівниця застигла з відкритим ротом, а М-елфа, обдарувавши її батьківською усмішкою, впав на землю і забився в конвульсіях.
– Хто ти?! – Вона сіла на коліна і почала трясти його щосили. – Хто ж ти?!
Ерьєр застогнав і розплющив очі. Здивовано подивився на натовп і схопився на ноги.
– Стривай! – закричала Лін, зрозумівши: він сприйняв їхню цікавість за загрозу і збирався розставити все по своїх місцях. – Не треба! Ніхто не бажає твоєї смерті!
Погляд М-елфи трохи пом'якшав, стиснуті в кулаки пальці розтулилися.
– Говори за себе, пані очільнице, – усміхнувся Млот, потираючи шию, до якої, судячи з усього, встиг дістатися суддя Тагота. – Ми, наприклад, бажаємо.
Все повернулося на круги своя. Ніби й не було тих слів…
«Я вірю в тебе, моя дівчинко…» – сказав М-елфа.
Ні, не він – хтось інший!
Хтось знайомий…
Хто ж, хай йому трясця?!
«Коли Воїн поверне своє серце, а Діва віднайде віру, впаде Дволика і звільниться Світ Тварюк. Плід Любові, дитя протилежностей, якщо даси відповідь на сьоме запитання, то світ не зміниться…» – спливло в пам'яті.
Ті ж інтонації… І впав той старий точно так же. Впав, вимовивши пророцтво про рівновагу.
А чи пророцтво?..
Схоже, дехто занадто загрався в бога!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!