23.2
***
Четверту лінію захисту на шляху до палацу Елфи подолали непомітно. Відверто кажучи, коли подорожні досягли підніжжя пагорба і перед ними виросла майже прямовисна кам'яна стіна заввишки чешів зо двадцять, Лін вирішила, що це – випробування для розуму. Однак її дружно запевнили, мовляв, ні, чергове коло подолали під час дискусії про будову світу.
– Там треба було говорити про розумні речі? – припустила вона. – Чи слухати розумні промови? А, може, вдавати визначний розум?
– Повернись і перевір, – запропонував Млот. – Заодно придумаєш, як залізти туди, – він вказав угору, де виднілися стебла якихось рослин.
Лін провела рукою по гладкому сірому каменю, трохи теплуватому, незважаючи на ранкову прохолоду. Сонце вже позолотило вершину пагорба, але до цієї стіни воно дістанеться нескоро…
– У дитинстві я часто лазив по прибережних скелях, – невпевнено сказав Кела, намагаючись втиснути пальці в крихітну тріщинку, казна-як відшукану в камені.
– Хіба лінією берега не проходить бар'єр?
– Не скрізь, – заперечив молодий невільник. – Бар'єр дуже старий… У деяких місцях море відступило, і він опинився на суші, а десь, навпаки, йде водою. Дивно спостерігати, як хвилі вриваються всередину і б’ються між берегом і куполом…
– А якщо зробити підкоп?
М-елфа роздратовано фиркнув.
– Я лише запитала, – спробувала виправдатися Лін. – Звичайно, ви все перепробували, щоб вибратися.
Ерьєр пирхнув знову.
Млот пояснив:
– Для людей купол – рятівне благо, дароване Елфою. Для елф – нагадування про їхню велич. Якщо він зникне, випарується і можливість годувати народ ілюзіями. Навіщо рити собі могилу?
***
Він був такий смішний… Нагадував тямущого малюка, який знайшов «дорослу» книжку і уявив, що з картинок дізнався про світ усе. Хлопця спіймали на гарячому й відшмагали, ще більше зміцнивши його віру в свою правоту. І ніхто не спромігся йому пояснити, що навіть прості слова часом мають безліч значень. Тому що, по суті, він мав рацію… ну, або наблизився до правди, що в суспільстві елф означало те ж саме.
Син… Мабуть, з усіх нині живих магів тільки М-елфа розумів, що це таке. Він сам був сином. Останнім із синів Незрівнянного – люблячим, турботливим, готовим на все заради батька. Тим, хто створив для Елфи цілий світ!
І ерьєр був би сином і далі, якби одного разу на його шляху не трапилась його власна дитина. Тоді він уперше засумнівався. Ні, не так – він дозволив собі засумніватися! І Елфа це помітив. Як же він страждав! Як мучився, розуміючи, що єдина рідна людина опинилася перед вибором, який неможливо зробити. Так, недарма елфи відкинули родинні зв'язки…
Тоді М-елфа, не особливо замислюючись, вибрав курс батька, якого любив, і виявив краплю поблажливості до сина, якого не знав і який його ненавидів. Точніше, пожалів його матір…
Але Незрівнянний побачив у цьому значно більше. І він вирішив припинити бути богом.
– Якщо прив'язати до мотузки камінь, залізти он на те дерево і закинути камінь на стрімчак так, щоб він зачепився за щось стійке…
– У нас немає такої довгої мотузки!
– А інший кінець треба прикріпити до дерева…
– Як ти собі це уявляєш, га?!
– Саме так, уявляю! А ти замість того, щоб критикувати, думай про щось корисне!
– Висловлюючи чудернацькі ідеї?
– Можна просто ідеї! Шматок не відпаде, якщо запропонуєш щось корисне!
– Ха-ха, один уже пропонував зробити сходи! А інший – видовбати дірку. Ірисе, ти чого притих? Нічого не хочеш сказати? Наприклад, підкинь ідею сконструювати нашвидкоруч крила із підручних матеріалів. Рі, й ти мовчиш? Елфа ж не повинен губитися в жодній ситуації! Ах, ти вже не елфа… Шкода, дуже шкода!
М-елфа слухав перепалку, призвідником якої став Млот, і відчував, як стискається серце. Досі він бачив перед собою одну мету – повернути Незрівнянного. Але світ підкинув додаткове випробування. Хіба міг ерьєр передбачити, що примхи злої долі зведуть разом ту, що здатна допомогти, і того, з чиєї дурниці все почалося?
Колись він був готовий вбити Мо-елфу власними руками. Потім мріяв навіки забути про його існування. На жаль, бажання рідко збігаються з дійсністю.
Верховний суддя Тагота не вважав, що засудив Млота до надмірного покарання. Мо-елфа був перспективним вієром, а не самозакоханим молодиком на кшталт Рі, і повністю усвідомлював, до чого призведе його жалюгідна спроба повалити бога.
Подумати тільки, він сподівався знайти у старих архівах підтвердження своєї теорії! Хотів оприлюднити документи, що нібито приховували справжню сутність елф. Хлопчисько! Звичайно, звідки йому знати, що від минулого не залишилося нічого? Нову історію складали, ретельно стежачи за дрібницями, щоб ніхто не зміг влізти і уявити себе великим просвітителем. Навіть легенди придумувалися вкрай обережно!
Кілька магів повністю переписали минуле і канули в небуття, забравши таємниці в царство мертвих. Усі пішли, крім одного – того, хто стояв біля витоків і бачив, як розвивалося суспільство протягом п'ятнадцяти століть…
Якби не Млот, М-елфа навряд чи мучився б сумнівами щодо світу. Звісно, він не такий досконалий, як планувалося спочатку, але загалом ерьєра влаштовував.
Проклятий Мо-елфа! Він змусив безжального ката Тагота задуматися про елементарні речі.
«Чому я можу любити свого батька, а мій син повинен мене боятися і ненавидіти? Чому мій батько здатен мене любити, а я не відчуваю до свого сина нічого, крім байдужості?» – розмірковував М-елфа протягом довгих годин. І одного разу зловив себе на думці, що краще б світ залишився тим самим.
– Потрібно піти вздовж скелі й пошукати зручніше місце для підйому, – перервав він дискусію, в якій уже брали участь усі присутні.
– А якщо такого нема? – запитала Лін, відійшовши від дерева, куди вона начебто і справді збиралася залізти. – Втратимо час…
– Зате голова залишиться цілою, – відрізав ерьєр.
– Якби я мав сокиру, – знову завів стару пісню Млот, – я б…
– Ти б бігав із нею за елфами, – обірвала його чарівниця. – М-елфа має рацію. Ми майже дійшли, і не варто даремно експериментувати. Гаразд, – вона зітхнула, – повертаємо мотузку на місце…
– Не треба, пані, – чітко вимовив Ірис. – Ноші – це зайве. Я можу йти самостійно.
Лін краєм ока глянула на його бліде обличчя і невпевнено кивнула:
– Тобі видніше.
Вона звично зробила крок уперед, забувши поцікавитися, в який бік хотів піти ерьєр.
«Нехай буде праворуч. Зрештою, німих тут немає, зате бажаючі вказати на помилку так і спішать висловитися!» – заспокоювала себе чарівниця, придивляючись до кам'яної стіни, яка здавалась абсолютно неприступною.
Біля підніжжя пагорба подекуди виднілися високі сосни, але жодна з них не підходила для втілення в життя її плану – досить божевільного, проте Лін занадто хотілося перевірити своє припущення, щоб замислюватися про його реальність.
– Я бачу, нікому немає діла до того, що Ірис залишився там? – гримнув біля самого її вуха голос Млота. – Погано, пані очільнице, дуже погано…
– Чому ти мовчав? – аж підскочила чарівниця.
– А чому ти не обернулась?
– Не турбуйтеся, пані, я тут, – перш ніж стрімголов кинутися назад, почула вона тихі слова Іриса. – Він просто жартує… Жартує як уміє…
Невільник стояв, поклавши руки на скелю, і до чогось прислухався.
– Що там? – подався вперед Рі, не помітивши, що відштовхує М-елфу. – Пустота?
– Ні. Камінь теплий… І це не суцільна скеля. – Ірис присів і розсунув траву біля основи перепони. – Бачите? Дуже рівний зріз… Колись вона була вертикальною, але з часом трохи нахилилася.
– Пропонуєш почекати ще кілька тисячоліть, поки вона не впаде сама?
– Ти не в змозі прочекати і кілька хвилин, – спокійно спинив Млота Айв. – Він має рацію. Якщо це не частина пагорба, тоді найпростіше зробити підкоп.
– Чим?! Ось якби мені лопату!
Лін закотила очі й опустилась навпочіпки. Обережно торкнулася гострої грані стіни, спробувала просунути долоню під камінь… Поруч тим самим зайнявся ерьєр.
– Випробування волі, це ж треба, – пробурмотів він. – Подивимося… У будь-якому випадку бруднити руки доведеться не нам, Богообрана.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!