7.2

***

На небі тільки почали підніматися місяці, а Кірат уже затих. Ні, жалоби за загиблими король не оголошував, ба більше, подію поспішили зам'яти, і тепер ніби взагалі нічого не нагадувало про трагедію. Лін сподівалася, це не затишшя перед бурею… Будинки на головному майдані просто ігнорували, і навіть пан Джерінер не заглядав, щоб поцікавитися «вогневолосою богинею».

– У місті нас не люблять, – якось повідомив Марк те, про що всі давно знали. – Уявіть собі, навіть товариство наших ворогів утворилося! Намагаються змусити короля щось зробити, а то, бачте, ми їм очі мозолимо.

– Але ти знову йдеш проти ночі, – резонно зауважив тоді метаморф. – Чи на тебе ворожнеча не поширюється?

Сусід лише примружився і підморгнув, зачиняючи за собою двері. У певних колах незвичайність не вважалась пороком, а він умів безпомилково визначати, куди вирушити, щоб опинитися в центрі уваги красунь.

Місто засинало рано. Можливо, з появою нового правителя це коли-небудь зміниться, але поки в нічний час вулиці освітлювалися хіба що кишеньковими світляками поодиноких перехожих, тому з заходом сонця життя немов завмирало. Взимку це відчувалося особливо сильно, проте цього літа останні дні красника [18] видалися на диво дощовими і Кірат швидко занурювався у темряву, ніби намагаючись відіспатися напередодні гарної погоди.

Лін полюбляла спостерігати, як поступово гаснуть вікна в дво- і триповерхових особняках центру міста. Зазвичай спочатку світляки приглушували, і за щільними шторами світло прилеглих будинків здавалося далеким і примарним. Потім віконниці зачинялися, на мить спалахували включені охоронні заклинання, і лише зрідка десь блищав слабкий промінчик до півночі, а то й до самого ранку.

Королівський палац не гас ніколи.

Посеред темного міста він мав вигляд величезної новорічної ялинки (таке порівняння потішило б Зеліну!) в прадавньому лісі. Часом чарівниці здавалося, що навіть стражники, які стояли біля його широких воріт, благоговійно задирали голови вгору, милуючись підсвіченими блакитними стінами і яскравими фарбами освітлених вітражів.

– Якщо я скажу, що палац схожий на оазис світла в пустелі темряви, ти вирішиш, що я начиталась балад?

Лін не почула кроків, але відчула присутність чоловіка за спиною. Він обійняв її за плечі, м'яко притягнув до себе.

– Ти змерзла… руки немов крижини. Це ж не Їжачки і навіть не Влая!

– Не ухиляйся від питання.

– Я скажу, що досить слухати графиню. Вона добра жінка, але, мені здається, вже й сама не розуміє, про що журиться. І її метафори трохи… як би сказати…

– Надто метафоричні? – спробувала доповнити чарівниця, з голови якої не йшли вислови пані Кложени, що нарешті вирвалася з обіймів сну і клуських заспокійливих пігулок. – З такою донькою я сама віршами заговорила б.

Обійми Карі стали міцнішими, він шумно зітхнув і ледь чутно прошепотів:

– У нас теж буде дитина. Вір мені!

Лін повернулась і подивилася йому в очі:

– Я знаю, тигренятку. Залишилося почекати п'ятдесят п'ять років, і в нашому випадку це зовсім недовго! Не переживати через свою магію. Пам'ятаєш, колись ми були впевнені, що ніколи не зможемо мати малюка? Нашого малюка, мого і твого… А потім з'ясувалося, що проблема у вашій дурній древній магії, яка забороняє метаморфам мати потомство з іншими расами і засмічувати світ напівкровками до столітнього віку, поки розуму не додасться… Карі! Вибач… Чесно, я нікуди не поспішаю, у мене взагалі поки не проявився материнський інстинкт!

– Але Арголіна ти одразу визнала сином.

– Жартуєш?! – обурилася чарівниця. – Тільки цього не вистачало! Серйозно, ти ж так не думаєш? Чи ти думаєш?.. Ні, ти ж відчуваєш ставлення…

Метаморф тихо засміявся:

– І провів із тобою стільки років…

Його губи опинилися зовсім близько і Лін не втрималася від короткого поцілунку, що несподівано перетворився на довгий…

Рун і Рунна повільно піднімалися небосхилом, готуючись на мить опинитися поруч і знову розійтися до наступної ночі. «Розставання – ніщо в порівнянні з радістю від нової зустрічі», – колись сказав Карі, бачачи, як гнітюче діють на чарівницю місяці, справжню красу яких видно лише коли вони один біля одного.

– Улюблена і незрівнянна… незвичайна… неймовірна…

– Хм, а я зазвичай не так цілуюся. Хоча… іноді й так… і не так…

Голос Арголіна подіяв на «злочинців» як відро холодної води.

– Чорт! – не стрималася Лін. – Чорт! Карі, ти його не чув?!

– Вибач, думав про інше, – насупився метаморф. – Як ти увійшов у наш дім? – накинувся на Його Величність.

– Між іншим, у дім я не ввійшов, – з легкою образою вимовив новоявлений король. – Якщо ви не помітили, то тут – ґанок!

– Що треба? – чарівниця все ще була засмучена.

Не те щоб її збентежила несподівана поява «сина» в невідповідний момент, але Маргалінайя виявилася не такою вже й поганою, тому треба було позбутися нікому тепер не потрібної втішної брехні. Лін хотіла б, щоб під час пояснень Зеліна була поряд.

Поки Арголін збирався з думками, чи то вигадуючи в’їдливу відповідь, чи то формулюючи причину своєї появи, вона рішуче випалила:

– Прийшов час про дещо поговорити!

– Тільки не це, – скривився хлопець. – Серйозно, зараз не найкращий момент для виховних бесід.

– Чому? – ошелешено перепитав метаморф.

Король пригнічено опустив очі:

– Так, я поводжусь як дитина, не поважаю право інших на особисту бесіду, порушую пункти з третього по двадцять сьомий Закону про приватну власність, грубіяню, використовую магію як іграшку, не пам'ятаю правила етикету, з'являюся надто несподівано, забуваю про власну гідність, велич, значення для країни… Все це мені дід на пергаменті написав, ще й печаткою скріпив. Прошу вас, не треба повчань! Я вже все усвідомив, проаналізував, прийняв до відома і неймовірно сильно каюсь. Ну справді каюсь! Трохи… Але зараз не до моєї поведінки! Магайя повернулася сьогодні після обіду! З'явилася з порталу прямо біля ліжка діда, у Дісона очі на лоб полізли. Не знаю, як вона його знову окрутила, однак сидять тепер вони як дві горлиці, над імператором воркують. А Крезін – довбень! Він щось собі надумав, покинув Влаю, витягнув старого Дем'єна… це некромант…

– Ми знаємо, – кивнув Карі.

– Ага, витягнув старого і змусив провести те вигнання. До речі, чудовий стрибок. – Його Величність ляснув метаморфа по плечу і крадькома потер забиту долоню.

– Ти бачив? – жахнулася чарівниця, розриваючись між «А чому не допоміг людям?!» і «Добре, що не потрапив Зеліні під гарячу руку».

– Ні, – з жалем сказав Арголін, – мені Крезін розповідав. Якщо вірити радникові, руда смерть йшла до нього, але… не дійшла. Він відбувся кількома переломами – натовп у паніці не дивився, хто головний і хто платить. Тепер відлежується тут, кіратський маг не впевнений, що зможе відправити його назад зі зламаними кістками… та він взагалі майже нічого не вміє. А я не збираюся працювати власним придворним магом! Звільняти треба, але бажаючих його замінити немає. Крезін по палацу на леві-килимі [19] літає, прислугу лякає… Ой, знову не про те говорю! Бачите крайнє зліва вікно? На верхньому поверсі? Без фіранок? Той жіночий силует із великими… е-е-е… жіночий силует, повернений у профіль, – Магайя!

Лін прищурилася. Ця звичка залишилася відтоді, коли вона тільки з'явилася в Головному світі і усвідомила: магія не забула перемістити разом із нею і її короткозорість. Потім цілющі володіння богині Життя позбавили чарівницю (о, як вона бісилася, чуючи натяки на свою нелюдську сутність навіть у цьому слові!) проблем із зором, але звичка нікуди не ділася.

Там, вдалині, на тлі яскраво освітленого невеликого (у порівнянні зі столичним палацом) вікна чітко вимальовувалася фігура нерухомої жінки. Чи була це принцеса?

– Далеко, – з жалем вимовила Лін.

– Це вона, – впевнено сказав Карі. – Прокляття, це точно вона!

Сумніватися в його словах не мало сенсу – серед не-людей метаморфи славилися як напрочуд гострозора раса.

– А я про що, по-вашому, кажу? – почав злитися Його Величність. – Можу трохи наблизити картинку… Зсередини показати не вийде, там сидить цей горе-маг, а мені не хочеться, щоб вона дізналася про спостереження. І зі звуком поки у мене проблеми.

У повітрі повисло овальне блискуче коло, в якому проступили обриси шматка палацової стіни і вікна в його центрі.

– Мені здавалося, це заклинання роблять лише маги, які закінчили Університет Радіса, – була вражена чарівниця. – Тойяні пощастило!

Арголін щось буркнув, не знаючи, почуватися ображеним чи задоволеним, а зображення стало чіткішим і яскравішим.

«Хм, він дійсно сильний маг!» – подумала Лін, згадавши, що схожі «екрани», встановлені клусьцямі в день коронації для простого народу, показували значно гірше, дуже рябіли, коливалися й іноді передавали нереальні кольори.

Силует тепер мав індивідуальні риси, і вже не можна було не впізнати обличчя Маргалінайї, слабо підсвічене блакитним світлом, що відбивалося від стін. Вона стояла впівоберта, немов одночасно і дивилася кудись у далечінь, і розмовляла з кимось у кімнаті.

Вхідні двері грюкнули.

– Нарешті північ! Я знаю перше запитання про книгу! – радісно вигукнула Ельміра, але наступної миті побачила гостя і зніяковіло присіла в якійсь подобі реверансу. – Ваша Величносте…

Арголін прихильно кивнув у відповідь, окидаючи дівчину зацікавленим поглядом. Той факт, що вона була вище майже на голову, новоспеченого короля, схоже, не хвилював.

– Яке питання? – мемаморф, помітивши ніяковість молодої магеси, спробував повернутися до суті справи.

– Я… е… питання. – Опинившись під перехресними поглядами двох чоловіків, Ельміра почервоніла ще більше. – Як створити ф'єрі? – випалила вона і втекла в темряву.

– Дивна якась, – знизав плечима Арголін. – І питання у неї дивні… Ніколи не чув ні про яких ф’єрі… Що це?

{17. УР – Університет Радіса; вищий навчальний заклад для магів, розташований у Клусі.

18. Красник – перший літній місяць.

19. Леві-килим – левітуючий килим, один з виробів клуських магів. Дає змогу переміщатися в повітрі на невеликі відстані.}

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.