Гра в чужу брехню

/Починаючи працювати при дворі веллійського імператора, я вважав, що знайшов свою стежку до вершини. І тільки через багато років я зрозумів – моя вершина виявилася вулканом.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

Світ Тварюк… Цей далекий континент майже два тисячоліття був місцем вічного заслання для найнебезпечніших злочинців людських держав. Колись Перші маги оточили його бар'єром, що не випускав нікого і нічого. Навіщо? У Головному світі давно забули відповідь на це питання. А, може, її ніколи й не знали.

Не секрет, що Перші маги занадто часто потурали своїм миттєвим примхам, не замислюючись про наслідки. Цілком можливо, вони не мали певної мети, розділяючи світ. Але що зроблено, те зроблено, і результат їхніх експериментів не зуміли зруйнувати ні людські, ні не-людські зусилля.

Століття повної ізоляції… Вони могли створити що завгодно, навіть горезвісних «тварюк», якими лякали мореплавців жителі близьких до Закритого світу островів. Так, незвичні для східної півкулі тварини дійсно населяли цей континент, проте не вони були головною напастю тубільців.

Тварюками виявилися елфи.

Що буде, якщо в споконвічно людському суспільстві з'явиться ельфеня? Гостровуха крихітка, що майже не вміє розмовляти? Малюк із величезними лагідними очима, здатний зламати руку, що замахнулася на нього?

Люди не терплять тих, у кому легко запідозрити демона. Або він навчиться виживати, або помре. А, звикнувши до крові, можна дертися на вершину.

Елфа не знав своєї раси, він лише розумів, що є він і вони – злі боягузливі істоти, які вклонялися силі. Їх не було шкода. Люди народжувалися, старіли і вмирали, не встигнувши насолодитися життям. Вони вічно прагнули до чогось, чого неможливо досягти, і охоче дозволяли собою маніпулювати. Жалюгідні метелики… Елфа користувався ними, граючи на слабкостях і амбіціях, поки не усвідомив: це вони повинні повзати перед ним на колінах.

Потім з'явилися інші елфи – його діти, онуки, правнуки… Напівкровки мали дивну силу, яка в наступних поколіннях то слабшала, то відроджувалася. Ті, в кого проявилися хоч зачатки дару, який серед людей іменувався магією, гордо додавали до свого імені «-елфа».

Через якихось півтори тисячі років на півночі Світу Тварюк сформувалося нове суспільство, і людській расі в ньому відводилося найнижче місце.

Елфу за життя оголосили богом – Незрівнянним. Найсильніших із магів величали Богообраними, за ними йшли Богонаближені, Благородні, Вельможні та Шановані – така-от перехідна каста між людьми і елфами.

Традиційно імена елф подовжувалися у міру згасання магічного дару. Ім'я, що показує ієрархічне становище, вважалося головною цінністю елфи і не передавалося у спадок.

У Лін в голові не вкладалося, як могло з'явитися таке суспільство. Навіть якщо не звертати уваги на моральні засади, з погляду генетики всі елфи – нащадки одного прабатька! І їх було мало – якщо вірити Рі-елфі, на двісті тисяч жителів Тагота припадало близько двох сотень магів усіх категорій.

Чому вони не вироджувалися? Звісно, зрідка в жили елф вливалася свіжа кров, нехай зв'язки з людьми і каралися якимось пунктом «Закону про покору», але цього точно було замало.

«Отже, що ми маємо?» – міркувала чарівниця, сидячи біля багаття і помішуючи субстанцію з якоїсь зеленої крупи, що варилася в казанку. – «Купу нових турбот і жодних ідей щодо їх вирішення. Якщо мислити глобально, я цілком могла б вибратися зі Світу Тварюк. Потрібно досягти узбережжя і знищити хоч шматочок купола, що вкриває континент. Але! Магія Перших занадто сильна, і одного разу я відчула це на власному досвіді. Навряд чи вона мене вб'є, однак і зруйнувати її всю я не зможу. Навіть якщо припустити, що мені вдасться пробити «віконце» в Головний світ, що далі? Як подати сигнал друзям? Доведеться чекати, поки місцеві жителі опанують мореплавання, тим часом розширюючи «діру». І пощастило ж мені зв'язатися з Арголіном!

Цікаво, вони знають, де я? Не думаю. Молода Величність добре прикидається. Як же просто він мене обдурив… Нічого, Зеліна швидко з'ясує, що подруги немає в світі Реха!

Гаразд, припустімо, варіант із узбережжям – оптимальний. Але як туди потрапити? Рі-елфа запевняє, що тутешні маги створили всередині купола Перших ще один – по суті, суцільний портал, що перекидає гостей на Благодатні поля, де вони змушені залишатися до приходу когось із елф. Можливо, цей постійний портал теж зруйнувався, як той, крізь який я пройшла за своїм провідником? Тоді елфи займуться пошуками втікачів значно активніше! Ех, плани, звичайно, планами, але зараз би розібратися з поточними проблемами».

– Богообрана Л-елфо, твої очі як сяючі місяці, що освітлювали мій шлях у непроглядній пітьмі! – на продовження думок Лін виголосила одна з них.

Ні, не любитель пишномовства Рі-елфа. Все було ще гірше…

– Маєш на увазі, одне менше, друге більше? Чи обидва жовтушні? – не втрималася від дошкульного зауваження чарівниця. – А, може, періодично розбігаються?

– Я складу вірш на твою честь, – ерьєр-каратель немов і не чув її слів. – Ні, поему! О, незрівнянна, хай вибачить великий Елфа мою зухвалість, та скоро весь Тагот дізнається твоє ім'я!

– Звучить як погроза.

Лін енергійно перемішала вариво і встала.

Вечоріло. Їй подобалося дивитись, як повільно гасне небо і запалюються зірки. Незабаром з'являться Рун і Рунна, заспішать назустріч одне одному…

«Я повернусь. Я обов'язково повернуся! Я не маю права не повернутися!» – промайнуло в голові, але Лін сплеснула в долоні, відганяючи тугу, що навалилася так недоречно.

Ніхто навіть не глянув у її бік. Ще б пак – за сьогоднішній день шестеро мешканців Світу Тварюк звикли до незвичайного.

Як вони дивилися, коли лопнув невидимий нашийник, що стискав горло полонянки! Як здивувалися, коли Лін звільнила Рі-елфу! Як злякалися, коли вона обірвала пута носіїв!

Один тільки М-елфа споглядав те, що відбувається, вкрай незворушно. Здавалося, кам'яне обличчя ерьєра Першої категорії не здатне відобразити навіть тінь емоцій. Поглянувши в його безпристрасні очі, чарівниця вирішила, що краще б вона погодилася з вироком. Що заважало йому перейти від марних магічних атак до звичайного нападу? Лін не обманювалася – хай не-людський вигляд мав неабияку силу, та впоратися з воїном, що напевно не один вік полював на злочинців, вона б не змогла.

Чорт, не-людський вигляд! Чарівниця не помітила, коли встигла змінитися.

Золотисті патли закривали обличчя, тонкі руки з рівною світлою засмагою помітно тремтіли від хвилювання, очі напевно блищали блакиттю… Якщо вірити Зеліні, такою Лін могла б бути, якби виросла в цьому світі. Раніше до цієї зовнішності додавалася розкішна зелена сукня і купа коштовностей – своєрідний «бонус» від Реха, бога Смерті, який першим розгледів за личиною фальшивої веллійської принцеси чужинку і допоміг їй побачити своє «тутешнє» лице.

«Дівчатам подобаються гарні вбрання і прикраси», – говорив він тоді. Радив дивитися на ланікану, щоб зосередитися на не-людській частині себе, і натякав, що одного разу Лін стане собою.

Роки йшли, нічого не відбувалося… Хіба що перетворення вже не супроводжувалося зміною одягу. Заклинання Реха вивітрилось, як авторитетно заявила богиня Життя. Навіть магія богів довго не трималася поруч із чарівницею…

Останнім часом Лін особливо і не сумувала через свою несправжність. Звикла. Та й сенс переживати через те, чого не можеш змінити? Тим паче, не-людський вигляд частенько її виручав. Можливо, він стане в пригоді й у Світі Тварюк.

Приготувавшись чи то битися, чи тікати (залежно від поведінки ерьєра), вона на мить обернулася. Супутники знову стояли на колінах і щось бурмотіли.

«Полонив їх, поки я витріщалися на нього!» – чарівниця відкинула сумніви і кинулася в бій, вирішивши, що не варто чекати першого удару від судді в чорному.

Вона не уявляла, що збирається робити, проте дилема вирішилася несподіваним чином. Коли Лін наблизилася до М-елфи впритул, той закотив очі і впав на бруківку. Його обличчя так само не виражало нічого…

А далі… Чарівниця мала досвід піднімання людей із колін!

Байдужого М-елфу сяк-так зв'язали, заштовхали в паланкін і поспішили втекти з міста, поки ніхто зі свідків не повідомив елфам про інцидент.

А коли, нарешті, втікачі знайшли деяку подобу притулку (стару халупу біля джерела за кілька годин ходьби від Тагота), ерьєр з'явився знову. На щастя, без помічників, та й поводився невимовно дивно.

По-перше, він притягнув величезний мішок, з якого вийняв казанок, набір срібного посуду на трьох, чотири новісінькі дерев'яні миски, дві ковдри, шматок мила і флакончик парфумів.

По-друге, елфа змінив тон і навіть поцікавився іменами носіїв.

По-третє, М-елфа почав безсоромно чіплятися до Лін, старанно копіюючи Рі-елфу. Але якщо червоноволосий маг розкидався люб'язностями за звичкою, спричиняючи лише досаду, то ерьєр-каратель Першої категорії явно мав якусь мету, і це лякало.

– Ти їсти збираєшся чи ділити на чотирьох? – незадоволений голос Млота змусив чарівницю припинити роздуми про недавні події і перевести погляд з обтягнутої чорним плащем спини на казанок.

Зелена каламуть, що булькала в ньому, апетиту не викликала, хоч і пахла цілком стерпно.

– Вибачте, пані. – Молодший із носіїв, Кела, подав їй неглибоку срібну тарілку, в центрі якої повільно осідала крихітна порція клейкої маси. – Нас завжди цим годували. Звідки ж мені було знати, що пшінку… ці зерна, – він вказав на похилений мішок з чимось на кшталт зеленої пшениці, – вирощують для свиней? Знав би, то поцупив би щось інше!

– Нічого страшного, – пробурмотіла Лін. – Всі ми свині тією чи іншою мірою. – Під допитливими поглядами супутників вона з'їла кілька ложок. – Хм, цікавий смак… Масла б сюди… Або молока… Кело, поклади ще трохи, будь ласка! Я так розумію, тутешні елфи можуть харчуватися однією гордістю, а мені й каша згодиться. Тим паче, я сама її варила з екологічно чистих… Ой, не звертайте уваги, я часом кажу дивні речі.

Рі-елфа проковтнув слину і відвернувся, не в змозі дивитися на це неподобство. Ні, елфи не харчуються гордістю, і свиняча крупа – це нормально. Ха, в юності він живих жаб ковтав на спір! Але їсти з одного казанка із рабами, нехай навіть тобі надали право першої ложки? Ділити їжу з мерзенними, брудними, хворобливими обірванцями, що давно втратили право називатися людьми? Бідна Лін-елфа! Звичайно, її сила велика, і сам М-елфа визнав її рівною собі, називає Богообраною… Але їй ніколи не стати справжньою елфою! А якщо… Точно, вона ж не розуміє, що коїть! Необхідно відкрити їй очі, пояснити різницю між владиками цього світу і нікчемними черв'яками, негідними дихати в її присутності!

Натхнений ідеєю стати просвітителем для чарівної, але абсолютно недосвідченої елфи, червоноволосий маг обернувся, виблискуючи доброзичливою усмішкою.

І його знудило.

Тому що М-елфа, чиє ім'я боялися вимовляти закоренілі злочинці, чиє обличчя наводило жах на всіх законослухняних елф, чий голос означав жорстоку смерть або Підземелля… безжальний М-едфа, ерьєр-каратель, єдиний із Першої категорії, той, хто не гребує бруднити руки в крові, незмінний охоронець закону відтоді, коли елфи прийшли до влади… М-елфа зробив майже те, за що зранку засудив до показової страти наївну Лін-елфу.

Він узяв їжу в слимака.

Понюхав.

І почав їсти.

– Рі! Рі-елфо, ти як? – Чарівниця відставила тарілку і підійшла до нещасного. – З'їв щось не те?

Придушено прошипівши: «А як же честь?», Рі-елфа затиснув рот руками і помчав до прилеглих кущів.

– Я говорила, що ті яблука ще зелені, – впевнено повідомила Лін, прокручуючи в голові події останніх кількох годин. – А сливи і поготів! Ірисе, з тобою все добре? Ти ж теж їх їв!

Чоловік, покритий шрамами, підняв куточки губ у подобі посмішки:

– Я вдавав, що їм.

– Навіщо? – здивувалася Лін. – Ми ніби як в одному човні…

– Заради мого задоволення, – смакуючи кожне слово, пояснив Млот. – Розумієш, крихітко, колись я був таким самим, – він кивнув убік кущів, за якими сховався Рі-елфа.

– Елфою? – не повірила Лін.

– Елфою Другої категорії, – уточнив Млот, зло посміхаючись. – Молодим, амбітним і слухняним. Але одного разу я де в чому засумнівався, і тоді з'явився він. Присутній тут ерьєр-каратель, якщо хтось не зрозумів, про кого я.

– Тепер ясно, звідки в тебе погані манери. Ненавидиш увесь світ і себе насамперед? Продовжуй в тому ж дусі, і незабаром весь світ зненавидить тебе!

– Де переляк? Обурення? Питання? Елфа є елфа, а раб назавжди залишиться рабом! Сподіваюся, пані, ви досить із нами награлися?

– Млоте! – застережливо сказав Айв – мабуть, найспокійніший із носіїв.

– Повертайтеся в Тагот, вибачтеся перед Елфою і займіть належне вам місце! – гаркнув той, відмахнувшись від товариша.

– Млоте! – підвищив голос Айв, підходячи ближче. – Ти дурень.

– Не втручайся!

– Ти просто раб, який жадає смерті. Як і всі ми… Навіщо ображати пані? Вона з іншого світу і устрій там теж інший! Вона не уявляє, що таке – елфа. Звільнення, втеча, порожні вулиці, так доречно відсутні стражники, привітні селяни… Їй же невтямки, що відбувається насправді! І ти, схоже, не розумієш, хто… – він осікся.

– Лягаймо спати, – миролюбно запропонувала чарівниця, вирішивши будь-що уникнути сутички, результат якої відомий. – Рі-елфа вмився, опанував себе… Кела клює носом. Тут справжнє роздолля! Ну ж бо, кожен може вибрати собі окреме дерево!

– А ти, Богообрана?

Лін здригнулася від несподіванки – досі ерьєр Першої категорії зосереджено орудував ложкою і не виявляв ні найменшого бажання взяти участь у розмові.

– Я? – перепитала вона. – Я б хотіла поговорити з тобою. Про те, яке це – бути елфою. І про мене.