25.1. Родинні зв'язки

{Після одруження Малдраба Четвертого з гартонською принцесою, його запитали, до кого з родичів дружини він прислухається. До Гімода, свого тестя? Чи Грайта, новоспеченого шуряка?

Імператор надовго задумався і відповів: «Лиш до себе».

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

Тут усе залишилось як колись… Цю кімнату ніхто не чіпав відтоді, коли народився Арголін, а спадкоємиця імперії тихо померла на подив Дісона, придворного лікаря, що й у страшному сні не очікував такого.

Маргалінайя глузливо посміхнулася, згадавши, який переполох влаштували слуги, коли їм наказали навести лад у величезній опочивальні, заповненій пилом, павутиною і сухими комахами. Нічого, впоралися… Шкода тільки, що разом зі сміттям зник майже весь одяг принцеси – час і міль пощадили лише коштовності та меблі.

Нові перини, килими, фіранки… Але Маргалінайя раз у раз ловила себе на думці, що не помічає різниці. Можливо, тому що в кожному предметі домінували кольори імперії. Або ж роки наважилися зло пожартувати з її пам'яттю.

Проте це була перемога. Хай не повна, і треба було ще багато зробити, однак Маргалінайя не відчувала себе переможеною. Так, її кімната перетворилася на клітку, і власний батько відмовлявся з нею зустрічатися, але відступати принцеса не збиралася. Досить! Колишню спадкоємицю використовували всі, хто помітив її амбіції і встиг на них зіграти. Тепер черга за нею!

У тім, що вдасться домогтися свого, Маргалінайя не сумнівалась. Основна мета, заради якої довелося співпрацювати з нахабною дівчиною, що вважала себе великою магинею (щоправда, врешті-решт обійшлося без участі навіженої дівки), досягнута, і бог Смерті задоволений. Він дозволив залишитися. Дозволив жити як звичайній людині. Зняв печатку!

Не секрет, що мертві завжди намагаються повернутися в потойбіччя. Принцеса теж хотіла назад… Дуже хотіла! Єдине, що змушувало її залишатися серед живих, – впертість. Маргалінайя надто довго ламала себе заради примарного шансу стати колишньою, і не бажала, щоб роки облуди були витрачені даремно.

Дурний Арголін! Він ще не розучився вірити людям. Навіть сприйняв за чисту монету розповідь харизматичного правителя Гартона про давні події. Перед очима Маргалінайї досі стояло вражене обличчя велллійського принца, коли Рех розставив усе по своїх місцях.

Але хто сказав, що боги не брешуть?

На жаль, на трон імперії розраховувати відтепер нема сенсу – всезнаючий радник вчасно здогадався про Магайю-ф'єрі й завадив їй витягти з імператора життя. Напевно, не треба було використовувати Дем'єна так грубо… Звичайно, в його віці заводити роман зі столичною красунею вкрай необачно, проте він сповна розплатився за гарячі ночі й не заслужив образ і принизливого сміху на прощання. Якби Маргалінайя вчинила тоді розсудливіше (і, головне, ввічливіше), старий некромант напевно залишився б осторонь і не позичив би нікчемним побратимам дзеркальний півмісяць для швидкого й гарантованого знищення ф’єрі на будь-якій відстані… І Реху він наскаржився, жодних сумнівів! Якщо, звичайно, бог Смерті особисто не спланував їхню зустріч.

Маргалінайя не могла згадати, від кого вона почула про старого мага, в чиїх підвалах зберігалися віковічні знання. Невже дійсно Рех готував ґрунт? Казали, він може передбачити майбутнє… Тоді й смішна Магайя, поборниця сім'ї, його ідея? Такими темпами недалеко до параної! Хоча хтозна… Смерть імператора витягла б двійника з тієї глушини, де вона животіла під крилом Первісного та богині Життя, в непередбачуваний світ, і далі відправити її до Тварюк було справою часу.

Роки безтурботної бездіяльності навчили мертву принцесу думати – збирати мізерну інформацію у «новеньких», розглядати її під різними кутами, складати плани, брати до уваги деталі, ділити людей на можливих союзників або противників… Однак вона зовсім відвикла від швидкості життя, і цим скористалася друга «павучиха».

– Я приніс сніданок, Ваша Високосте, – промовив чийсь хриплуватий голос, в якому не було ні натяку на шанобливість.

Стукнули двері, по килиму з довгим ворсом пройшлися важкі чоботи гвардійця, дратівливий дзенькіт сповістив про те, що таця опустилася на туалетний столик біля ліжка.

Маргалінайя дивилася у вікно. Який сенс спілкуватися з черговим служакою? Всі вони однакові… Кидають масні погляди, а самі обвішані амулетами проти магії та приворотів як блазні дзвіночками.

– Його Величність бажає поговорити з вами.

Вона знизала плечима. Зараз батькові вирішувати, як вчинити з повернутою дочкою, але сенсу підлабузнюватися немає – він уже знає, кому зобов'язаний хворобою, тож у родинні почуття не повірить.

– Приємного апетиту, Ваша Високосте.

Знову прошелестіли кроки, рипнули двері… Принцеса криво посміхнулася віконній рамі й погладила пальцями ґрати. У імператора були причини для обережності, і, судячи з усього, тепер він почне дути навіть на лід.

На допомогу колишньої помічниці розраховувати теж нема причин. Вона невимовно легко зрадила наставницю, що підказала, як уникнути безперспективного шлюбу. Зрадила, дізнавшись, що імператор отямився і почувається аж ніяк не вмираючим! Зрозуміла, що обіцяного Маргалінайєю не дочекається ніколи, – і зникла, наостанок пригрозивши Рехом, Радісом і Дем'єном. Пообіцяла дістатися до самого Лана, якщо недавня «подруга» надумає її переслідувати. Десять амулетиків показала – нібито таких, що попереджають про знак Смерті. Недарма кажуть, що серце клусьця як лічильна машинка…

І все ж принцеса не бажала помсти. Їй подобалася та дівчина. Її цілеспрямованість, винахідливість, високі запити і зневажливе ставлення до людей нагадували Маргалінайї її власну молодість. А якщо згадати, що саме Ільмена підказала спосіб помститися за відібране колись життя… Ні, вона не заслуговувала суворого покарання. Однак провчити її не завадило б, і якнайшвидше. Чим раніше Ільмена зрозуміє, як це – бути використаною, тим менше наживе ворогів і тим довше уникне зустрічі з Рехом.

***

– Що ти збираєшся робити з нею, Віві?

Малдраб Четвертий ледь стримався, щоб не вилаятися вголос. Звичайно, п'ятсотрічний ельф, що піклувався про імператора з пелюшок, має право звертатися до нього неформально, однак не в присутності міністрів!

– Дісоне, що за тон?!

– Ваша Величносте, які ваші наміри щодо подальшої долі вашої троюрідної племінниці чи щось таке, постійно забуваю, яка зараз мешкає у вашому палаці під охороною вашого придворного мага і ваших гвардійців? Нагадаю, йдеться про вашу родичку, що безупину їсть ваші солодощі на вашій кухні й розважає ваших слуг плітками про гріхи вашого роду.

Правитель стиснув кулаки і зробив повільний вдих. Гостровухого друга не виправити, скільки не намагайся… І краще його не чіпати, коли він роздратований. А сьогодні не треба бути знавцем людської природи, щоб зрозуміти: придворний лікар вельми злий і лише неймовірними зусиллями волі зберігає видимий спокій. Навіть звичні до всього міністри поховали очі, коли з його обличчя сповзла привітна усмішка.

– Прошу тебе, поговорімо пізніше, – якомога м'якше спробував уникнути слизької теми Малдраб. – За обідом, добре?

– Погано! – відрізав ельф. – Дуже погано. Мені пояснити, чому?

Імператор окинув поглядом невеликий зал для нарад, де він зранку зібрав усіх нечисленних вірних міністрів, і мученицьки прикрив очі.

– Через годину, Дісоне. Не раніше.

– Трохи краще, але ще погано! – заволав не-людь, змусивши придворних зіщулитися.

– Ти можеш іти. Я не зміню рішення, – Малдрабу здавалося, його голос звучить досить переконливо, проте на ельфа слова правителя не справили жодного враження.

– Ні, Віві, не через годину, – ласкаво почав він. – Зараз!

У гробовій тиші почувся гуркіт крісла, що впало на підлогу, – головний міністр надто поспішно схопився і спробував із максимально можливою швидкістю витягнути свою тушу з-за столу.

– Пропоную перенести засідання, Ваша Величносте, – промекав він, задкуючи до дверей. – Ми вийдемо?

Слідом за ним потягнувся ланцюжок таких же витягнутих облич – придворні не перший рік жили в палаці і прекрасно розуміли, чим закінчиться суперечка імператора і його наближеної особи. За останні десятиліття дружні узи, що об'єднували Малдраба Четвертого та його радників із давніх-давен, значно зміцнились, і хоч правитель Веллі різко відкидав звинувачення у надмірній солідарності з думками Крезіна і Дісона, кожен у Влаї знав: найпростіше достукатися до серця володаря за підтримки тих, кого він називає друзями.

Коли останній із міністрів переступив поріг, Його Величність зітхнув вільніше.

– Ти! – простогнав він, задихаючись від обурення. – Ти!.. Ти з глузду з'їхав! Зараз, коли все розвалюється!.. Коли ці шакали тільки і чекають!.. У мені бачать хворого старого, нездатного втримати ложку в руках, не те що державу! А ти виставляєш мене маріонеткою! Жалюгідною, безвольною, нікчемною лялькою, яка прикрашає трон!

– Без образ, Віві, але для прикраси трону краще взяти прекрасну німфу з околиць Ландара, – відкинув звинувачення ельф. – Або твою дочку. Двійника, врешті-решт! До того ж у Клусі кажуть, що маріонетка в умілих руках ефектніша за найкращого лицедія. До речі, думка цікава… Та жартую я, жартую, не треба зображувати серцевий напад. Але не раджу нагадувати мені про цю ідею занадто часто. Малдрабе? Тобі справді погано?

Імператор сидів, притиснувши руки до лівої сторони грудей, і важко дихав. Його обличчя було білішим за крейду, над верхньою губою з’явилися крапельки поту.

– Постійно забуваю, що ти людина, – наче вибачаючись, вимовив придворний лікар і звичним рухом намацав його пульс. – Це не той біль, так?

Правитель кивнув:

– Ні магія людей, ні благодать Храмів не зроблять людину молодшою, – сказав тихо. – І не позбавлять болю, якого нема. Навіщо ти затіяв цю розмову? Щось сталося?

– Вона не зупиниться, поки не досягне свого.

Малдраб важко зітхнув:

– Ти не вмієш читати думки, Дісоне.

– Але я вмію робити висновки. Минулої ночі вона спокусила капрала Дако…

– Моя дочка – доросла жінка і сама вирішує, як розпоряджатися своїм життям, – перервав ельфа імператор.

– І зажадала, щоб він дістав ланікану, – беземоційно продовжив Дісон.

– Капрал погодився? – здавалося, в голосі веллійського правителя немає ні краплі зацікавленості, але його очі блиснули азартом.

– Він вірний імперії, Віві. Настільки, наскільки це взагалі можливо за нинішніх обставин.

– Що не заважає йому спати з…

– З далекою родичкою свого повелителя, причому за її бажанням.

– Ти маєш рацію, – неохоче визнав Його Величність. – Дайте їй ланікану.

– Що? – перепитав ельф. – Що?! Я прийшов, щоб переконати тебе позбутися її, а ти пропонуєш дозволити їй втекти? Чи твої плани настільки далекоглядні, що мій короткий розум не в змозі їх зрозуміти? Божевілля!

Малдраб машинально пересунув кілька аркушів паперу, що лежали перед ним. Доповнення до закону про регентство, поправки до закону про престолонаслідування, чиєсь прохання про відставку, свіже донесення з Тойяни, звіт вчених, що займалися проблемами заселення тропічної частині Веллі… Шкода, серед цих документів не було бумаги, що чітко розпише, як вчинити батькові, чия дочка холоднокровно спробувала змести його зі свого шляху. Точніше, Кодекс катів і кілька сотень статей щодо державної зради ніхто не скасовував, проте застосувати їх на практиці імператору щось заважало.

– Я здаюся тобі дурним? – запитав він, втупившись у план вирубки лісів і економічні прогнози експорту деревини.

– Ні, – миролюбніше відповів Дісон. – Просто людиною. Гадаю, немає сенсу розмовляти з тобою про повернення Маргалінайї туди, де їй місце… Що ж, це твоє рішення. Але не забувай: вона не зупиниться.

– Вона – мати твоєї дитини! – не витримав правитель.

– І цей факт має змінити моє ставлення до жінки, що наказала мене прикінчити? – невимовно здивувався ельф. – Я бачу, ти досі не зрозумів… Вона – не та принцеса, яка кидала хлопавки під сукні придворним дамам, і навіть не та Маргалінайя, що після одного з балів кокетувала з порожніми обладунками. Мила крихітка, що охоче дарувала любов усьому світу, померла давним-давно! А жінка, замкнена в спальні Її Високості, небезпечна, для неї немає нічого святого. Згадай Магайю! Ти був на сьомому небі від щастя, хоч і розумів: з нею щось не так. Але її очі світилися любов'ю! Вона готова була знищити кожного, хто посмів стати на шляху її батька і сина. А ця бачить тільки власну дорогу! Якби Радіс не втрутився…

Він замовк, усвідомивши: Малдраб не слухає. На обличчі правителя застиг мрійливий вираз, ніби імператор був далеко звідси… Можливо, в тому самому дні, коли пустотлива дівчинка перекреслила його можливий шлюб із баронесою Грані, використавши горезвісні хлопавки. І якщо він так швидко простив недолугу доньку, вирвати з коренем ті спогади буде надто жорстоко. Навіть найсильніша людина має право на слабкості… І байдуже, що часом вони можуть закінчитися бідою.

Дісон змахнув віями, прибираючи несподівану краплю вологи, що заважала дивитися. Прекрасно. Він зробив усе, що міг. Попередив Його Величність. Порадив, як краще вчинити. Розповів про наслідки. Спробував настояти на своєму. Однак не зумів переконати імператора. Шкода… Тепер необхідно добре обміркувати подальші дії. Якщо принцеса отримає ланікану, вона ослабить магічні сіті й…

Або не ослабить, але намагатиметься щосили і забуде про ненависть.

– Я пришлю міністрів назад, Віві, – сказав ельф, прямуючи до дверей.

І сам не помітив, що на його губах з’явилася задоволена усмішка…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.