Гра в чужу брехню

/«Сюрприз!» – вигукнула ельфійська шпигунка, вилазячи з-під ліжка старого імператора.

«Серце…» – тихо прошепотів Малдраб Перший.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

Розквіт Веллійської імперії давно минув, і тепер про колишню славу нагадувала хіба що її величезна територія, що простяглася від Храмових земель на сході до Крайніх гір на заході, і від Гартона, південного сусіда і вічного суперника, до Клуса, північного притулку магів.

Справедливості заради Лін не могла не зауважити, що за останні десятиліття Малдраб Четвертий зумів навести в державі хоч якийсь лад. І нехай методи корони залишалися такими ж кривавими, як за часів правління прадіда нинішнього імператора, значна частина населення була щаслива.

Не-людські найманці, на яких імператор витратив половину досить бідної скарбниці, повністю виправдали очікування, незважаючи на вороже ставлення простих людей.

Гризня великих землевласників припинилася за неповний місячний цикл. Розумні власники земель вдруге присягнули Його Величності на вірність, сильні – ощасливили спадкоємців, вирушивши на вічний спочинок у фамільні гробниці, а розумні й сильні поповнили проріджені реформами ряди міністрів.

Армія потроху збільшувалась, а податки, навпаки, скорочувалися, та чомусь доходи держави не зменшувалися. Перепис показав, що народжуваність із кожним роком зростає, і тепер населення Веллі майже вдвічі більше, ніж пів століття тому. Це легко пояснювалося: загроза війни з Гартоном зникла, внутрішні конфлікти зійшли нанівець, економіка повільно, але наполегливо тяглася вгору, і навіть маги потроху поверталися в рідні краї – загалом, були всі умови для створення сім'ї.

Звісно, незадоволених нинішнім станом справ теж вистачало, та закривати роти в імперії навчилися давним-давно. Шахти в Крайніх горах швидко позбавляли зайвого красномовства, а особливо настирних чекало так зване «вічне» вигнання. Величезний континент у західній півкулі, який воля Перших магів перетворила на Закритий світ, уже поглинув чимало державних злочинців. Ідеальне місце, щоб позбавлятися від неугодних! Потрапити туди міг кожен, але вибратися не вдалося нікому.

Цей материк був накритий ковпаком магії, призначеним, за офіційною версією, для стримування Тварюк. Щоправда, деякі вільнодумці вважали, нібито стародавні маги просто насолоджувалися безмежною силою. Не думали ж вони про благо людства, створюючи Велику пустелю і Крайні гори на місці колись родючих земель?

Світ Тварюк… Вища міра покарання, до якої Малдраб Четвертий особисто засудив Карі і, заодно, Лін. Хіба вона могла покинути того, чия любов примирила її з цим світом? А Зеліна і Марк потрапили під покарання випадково. З іншого боку, тоді гвардійцю імператор обіцяв доля гіршу, ніж вічна боротьба з Тварюками… Але що для богині портал, спрямований на територію довічного вигнання, нехай і створений особистим магом правителя? Вона змінила напрямок – і добридень, Тихі Їжачки, село біля кордону з Храмовими землями і Старилісом!

Жодної метушні, чисте повітря, свіжі продукти… Вони вибрали спокійне життя, тому що боротися з віковічними традиціями марно, та й що може бути небезпечнішим за розлюченого володаря? А так гнів Його Величності вихлюпувався в інше русло, близьке йому і далеке втікачам.

Зеліна злилася, не бажаючи животіти в глушині, але тримала дану чарівниці обіцянку не висовуватися до самої смерті Малдраба. Мабуть, це була одна з тих небагатьох обіцянок, які богиня намагалася не порушувати. Втім, спочатку вона пропонувала допомогти імператору зі шляхом на той світ, але друзі зуміли знайти вагомі аргументи проти цієї ідеї.

Що сталося б із країною, спадкоємець якої тільки народився? Поділ влади, нові порядки, кров! І хоча Зеліну такі дрібниці мало турбували, вона визнавала – краще потерпіти, ніж знову з кимось змагатися, битися, втікати… Богиню не можна вбити, зате їй можна заподіяти безліч незручностей, а рудоволоса красуня цінувала комфорт.

– Дівчинко моя, ти майже не змінилася! – розчулено промовив імператор із глибокого м'якого крісла, що колись прикрашало його власний палац. – І стала ще вродливішою! Прошу вибачення, але у вас тут така кумедна мода! Ні-ні, це коротке плаття дуже тобі личить, ти не подумай поганого. І довге волосся! О, у тебе на зап'ясті кільце! Обручка? Ти вийшла заміж? За кого? Невже Марк зміг підкорити мою дівчинку? Ох, прошу вибачення, забув! Тобі ж подобався той молодий метаморф. Зовсім не пам'ятаю його обличчя… Це він? Які страшні очі… Прошу вибачення. А у твоєї подруги миле намисто… Я знаю її? Здається, ми десь уже зустрічалися, дорогенька. Таку яскраву зовнішність важко забути! Дозволиш запросити тебе на вечерю?

Стільки років минуло… І начхати, що попереду безкінечність, ці роки кожен із чотирьох, отетеріло застиглих перед Його Величністю, міг провести по-іншому. Нехай у цій самій оселі, займаючись тими ж справами і повторюючи ті ж помилки, але без постійної напруги, без страху перед майбутнім і, головне, без очікування чужої смерті.

А Малдраб Четвертий ніби й не пам'ятав про свою ненависть, яка колись злякала навіть богиню. Зацікавлено переводив погляд з одного здивованого обличчя на інше і мирно розмовляв, задовольняючись кивками у відповідь.

– Дуже гарний будинок! Здається, схожий килим лежав у моїй вітальні. Хм, а я вважав, що жодного ткача в Закритий світ не кидали… То ми зараз у Реха? А де він живе? Мені треба з ним поговорити. Він же колись був некромантом, може, щось путнє порадить… Які милі фіранки! А чому все в таких тонах? Золото і пурпур – кольори імперії. Я думав, у вас будуть неприємні спогади про Веллі…

Лін дивилася на маленького сивого чоловіка, голову якого вінчала «повсякденна», чи то пак легка, корона, і намагалася запевнити себе, що не зійшла з розуму. Так, вона бачила неабияк постарілого імператора, чула його голос, уловлювала давно призабуті інтонації, але це не могло бути реальністю!

Той правитель поводився зовсім по-іншому, і він не міг змінитися. Хоча б тому, що поголос такі зміни розносить країною миттю. Тоді що? Раптове помутніння свідомості? Роздвоєння особистості? Магія? Чи просто гра… Але з якою метою? Ні, імператор не грав! Ненависть не приховаєш, як не старайся, та й актором Його Величність завжди був поганим.

– Щось дивне відбувається, – ледь чутно промовив Карі, нахилившись до вуха чарівниці. – Малдраб знає, що ми одружені, а цей здивувався… Я відчуваю кров Віллаїв [8], але від нього неймовірно тхне магією.

Вона озирнулась.

Зеліна насолоджувалася компліментами, якими її осипав старий правитель, Марк нервово крутив у руках виделку і вже примудрився відламати два зубці… Здається, він втрачав над собою контроль. Ще трохи – і Його Величність дійсно зустрінеться з Рехом!

«Кров Віллаїв, так? І магія? Як же я не хочу цього робити!» – подумала Лін, торкаючись руки імператора.

– Що трапилося, дівчинко моя? Що за?..

Голос Малдраба Четвертого раптом став дзвінким, а брудна лайка остаточно розвіяла образ правителя.

– Боги, що це?! – Зламана виделка впала на підлогу. – Час не може повернути назад!

– Такий схожий? – Лін перевела зацікавлений погляд з невисокого власника на подив великих і, жодних сумнівів, ельфійських очей, що з'явився на місці повелителя імперії, на Марка.

Той вражено кивнув:

– Як дві краплі! Тільки він маленький якийсь…

Хлопець у кріслі сіпнувся, але утримався від захисту своїх прав. Презирливо скривив губи і з незалежним виглядом схрестив руки на грудях.

– Ти сам у ті часи під стіл пішки ходив, – посміхнулася Лін. – То що там із порталами, Зел? Пам'ятається, хтось сказав, що…

– Так-так, звичайно, я завжди винна! – роздратовано відмахнулася богиня. – Але не в цьому випадку! Він з'явився, коли я вже корчилася від отрути, тому шукайте крайніх в іншому місці!

– Може, Його Високість сам розповість, як потрапив сюди?

Миролюбний тон метаморфа нікого не міг обдурити. Невідомість означає загрозу, а допустити, щоб Лін опинилась у небезпеці… Нізащо! В таких ситуаціях Карі різко перетворювався на типового не-людя із «Десяти наймогутніших і найпідступніших рас» – практичного посібника з расознавства, головним завданням якого було донести до людей просту думку: «Краще переоцінити, ніж недооцінити». Його друзі знали – поки ворог точно не визначений, боятися нічого. Ну а принцу, як вирішили всі четверо, злегка злякатися піде на користь.

Його Високість ділитися секретами не захотів. Зиркнув з-під тонких насуплених брів, напевно взявши до уваги хоч і приховані сорочкою, але вражаючі м’язи метаморфа, поруч з яким навіть Марк здавався хлопчаком, і перевів погляд на Лін.

– Яка тепер невихована молодь, – з удаваним зітханням поскаржилася Зеліна. – Лізуть, куди не просять, старших не слухаються, на їхніх дружин задивляються, килими з імператорського палацу бруднять… Сором, та й годі!

– На себе подивись, теж мені стара знайшлася, – видав принц, змусивши богиню здивовано свиснути, – і нічого я не псував!

Відповіддю була тиша.

Ніхто б не здивувався, якби веллійський (поки ще веллійський!) спадкоємець погрожував або лякав зарозумілістю. Спілкувалися вже з правителями, тісно, можна сказати, спілкувалися, і назавжди запам'ятали, як вміють високородні підкреслити нікчемність тих, хто стоїть нижче хоч на одну соціальну сходинку.

Мабуть, тільки у Лін збереглися більше-менш теплі спогади про нинішнього володаря Гартона, який, як це не дивно звучить, дійсно думав про країну. А, був ще Алан Ділейн – легендарний герой, що зійшов на трон Старилісу (в народі – Дивного Лісу) під ім'ям Лана і зовсім не вписувався у звичний образ владики, але, як каже одне з найпоширеніших прислів'їв Головного світу – не-люди на те й не люди, що людського в них нема нічого.

– Що? – Його Високість явно чекав не такої реакції. – Що трапилося?

Зеліна розсміялась.

– Ельфусику мій, це був найкращий комплімент за мою останню тисячу років! А щодо килимів… Якщо не перестанеш роздягати поглядом мою подругу, то обов'язково їх…

– Зел, припини. – Лін застережливо доторкнулась до плеча богині. – Це не те. У сенсі, не та цікавість. Він не може не знати, хто я.

Вона сіла на довгий, покритий золотистою парчею диван, що перекочував у оселю сусідів із палацу у Влаї разом із кріслом, химерним столиком на трьох ніжках, килимами, ліжками і безліччю дрібниць, зникнення яких, на думку богині, було обставлено неймовірно талановито і зовсім непомітно. Руда опустилася поруч, потягнула за собою Марка. Карі залишився стояти.

/8. Віллаї – династія, до якої належать правителі Веллійської імперії./