Гра в чужу брехню

/Роздаючи обіцянки направо і наліво, Малдраб Другий зміцнив своє становище. А Малдраб Третій, якому довелося їх виконувати, ледь не втратив усе.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

– Тож я можу йти? Справді? Тобто, звичайно, я не сумніваюся у ваших словах… справді можна? Прямо зараз? А як же…

– Прошу тебе, йди, – скривився Радіс, вкотре шкодуючи, що не позбувся чокнутої магині ще тиждень тому. – Голова розколюється… І хочеться ж тобі стояти під дощем і ставити дурні питання? Роби вже портал! Ні, платити за амулети не треба. Вважай їх подарунком на прощання. І не потрібно знову питати про Ільмену. Боги, ну навіщо мені ця благодійність? Або ти зараз же заберешся додому, або я заберу всі амулети, і твоє життя стає колишнім! Контроль кузини, неможливість розмовляти на певні теми, одне питання на добу… Що, і до побачення не скажеш? Хе-хе… Молодь!

Ельміра зникла в порталі, а Перший маг, потираючи скроні, почав підніматися сходами. Накрапав дощ, і сходинки ковзали під ногами. Він ненавидів таку погоду… Низько навислі хмари навівали смуток.

Радіс завжди почувався кепсько, спостерігаючи, як плаче небо. У такі дні він або розганяв хмари, або вирушав туди, де світило сонце. Але сьогодні нічого міняти не хотілося. Повелитель Клуса не обманював себе: коли в серці міцно вкорінюється туга, немає сенсу звинувачувати погоду.

– Де вона?! – кинулися йому назустріч вхідні двері.

Голосний звук посилив головний біль. Перший маг прикрив очі, справляючись із неприємними відчуттями, і невдоволено засопів. Втім, його досада стосувалася власного поганого самопочуття, з яким не допомагала впоратися навіть магія, а не озвірілого правителя сусідньої держави.

– Я чекаю аудієнцію понад три години, – запально промовив Арголін, не помічаючи, що загороджує вхід. – Щодо Ельміри. Хочу запропонувати… Га?

Непомітним рухом Радіс відсунув його вбік, злегка стукнувши об одвірок, і переступив поріг.

– Гей! Я тут! Не треба вдавати, ніби я – привид! І я хочу…

– Ти хочеш заспокоїти совість, якої у тебе немає. Дивно… Я припускав, що за три години весь хміль, що пригнав тебе в Клус, вивітриться. Поговоримо пізніше, Ваша Величносте. У мене немає бажання втішати п'яне створіння, що не розуміє, де воно і чого домагається. Іди. Не примушуй тебе викидати.

Двері зачинилися перед самим носом владики Тойяни. Перший маг неспішно перетнув вестибюль, поправив картину на стіні, ткнув кінчиком пальця в горщик із кактусом і, докірливо хитаючи головою, попрямував до підвалу.

– Я не пив! – запізніло крикнув із двору Арголін. – Я вимагаю…

Чого вимагав молодий король, Радіс не слухав. Він збіг сходами вниз, змусивши двох помічників здивовано підняти голови від малюнка, який вони креслили на кам'яній плиті з учорашнього вечора.

– Готово? – різко поцікавився маг.

– Майже, – ухильно відповів один із підмайстрів. – До обіду встигнемо обов'язково!

– Ні, закінчите пізніше, – наказав Радіс. – Ідіть. Та спочатку загляньте до управителя і скажіть, щоб він підшукав собі заміну.

– А Його Величність…

– Його Величність не треба було залишати тверезішати в кімнаті з колекцією вин зі Старилісу. Він зможе увійти в будинок, коли перестане дихати перегаром.

– Це…

– Це – моє заклинання. Ще щось? Ідіть.

Невпевнено переглянувшись, помічники опустили голови і рушили до виходу з підвалу. Вони не розуміли, чим засмутили Першого мага, але боялися його гніву. Невже вся справа в незакінченому кресленні? Але він же сам сказав, що поспішати нікуди! І взагалі, навіщо йому ця незрозуміла мішанина ліній? Намагається придумати нове закляття? Ну і малював би відразу на камені, а не викреслював цілий тиждень на папері таємниче щось!

– Уже напрацювалися? – здивувався з порога давній гість Радіса. На думку всіх клусьців, він неабияк загостювався. – Швидко впоралися! Він там?

Неприязні кивки стали відповіддю. Алана Ділейна в Клусі не любили, як і не-людей взагалі. І байдуже, що цього конкретного не-людя називав другом найсильніший маг у світі, – старі традиції жили своїм життям і викорінити їх було непросто. Втім, ніхто особливо і не намагався цього зробити.

– Злиться? – допитувався правитель Дивного Лісу.

– Щасливого дня, пане, – нескладно пробурмотіли підмайстри і бочком вислизнули у двір.

– Щасливого дня! – кинув їм навздогін Лан. – Не забудьте скрутити в кишені дулю – в Тойяні вірять, що це кращий засіб від мене!

Радіса він знайшов біля столу з якимось малюнком. Зображення не раз коректували, а брудні плями на його краях свідчили про часте використання.

– Гарна білочка вийшла, – кивнув не-людь. – З вухами… І пазурами… А де хвіст?

– Смійся, смійся. Одного разу я все одно це зроблю.

– Треба роки, щоб підібрати потрібну комбінацію. Твоя сила величезна, але тобі ніколи не збільшити її настільки, щоб перевершити шістьох братів одночасно. Навіщо мучити себе, якщо можна просто почекати? Чи ви з тим тойянським лихом дійшли висновку, що добиватися мети потрібно самотужки?

– Вона вже вдома.

– Тому що її присутність у мільйони разів гірша за відсутність книги?

– Ні. Тому що я була на її місці.

– Що?! – обурено вигукнув Лан. – Що ти таке кажеш, Радо? Тоді були інші часи, інші звичаї, інша ситуація! Не можна порівнювати клуських пансіонерок і…

– І кого? – тихо видихнула та, кого весь континент називав Першим магом і вважав рятівником раси людей. – Героїв, чиї імена знає кожен у цьому світі? Війна понівечила нас! Ти переміг моїх братів, але не зміг зупинитися. Тобі хотілося слави, почестей, загального обожнювання… Мені було одинадцять, коли не-люди прийшли в наше село. Я втратила всіх, кого любила! І я вирушила воювати як Радіс, хлопчина з півночі. Роки безглуздої різанини! Я росла, моя сила збільшувалась, і одного разу ми зустрілися. Пам'ятаєш, що ти тоді сказав? «Маг? Справжній? Хочеш битися в чесному бою? А мені ліньки… Краще домовимося про мир!». Мене оголосили надією людства, і нікому не спало б на думку, що тобі просто набридло воювати, захотілося спробувати себе в ролі правителя об'єднаної держави не-людей!

– Припини… Не варто ворушити минуле.

– Чому? Тобі не подобаються спогади? Наші спільні спогади! Мені було шістнадцять, Алане! Лише шістнадцять! І ти був ненабагато старшим! «Ну, лялечко, ми влипли…» – так ти зустрів новину про мою вагітність! Боги, досі не можу зрозуміти, чому я тоді тебе не вбила… Ти пообіцяв усе вирішити! Поклявся відправити дитину в свій рідний світ! І? Ми навіть ім'я їй дати не встигли…

– Зате я дізнався, що світ, який я вважав рідним, мені чужий, – з оптимізмом заявив Лан. – І побачив краєм ока землю предків…

– Ти відправив нашу дочку туди, куди сам не наважився і носа поткнути. Але я пробачила тобі… Я завжди тобі пробачала. Всі тобі пробачають! Дві тисячі років я шкодувала про минуле! Дві тисячі років намагалася виправити нашу помилку! І у мене вийшло. Трохи не так, як очікувалось, але я не тямила себе від щастя.

– Трохи не так? Сильно сказано! Ти хотіла зловити двох зайців одночасно! На старості згадала про жіночу солідарність і вирішила допомогти веллійській принцесі з байстрюком. Запропонувала їм відправити новонародженого в мій світ і налаштувала ту штукенцію… як вона називалася? Джерело Бажань чи щось таке? З фантазією у тебе поганенько з дитинства, Радо. Ти налаштувала артефакт на повернення дочки і поклалася на чесність Малдраба. А вони зробили з неї двійника! Як ти могла дозволити комусь розпоряджатися своєю магією? Більшу дурість неможливо уявити!

– Ще й як можливо! Найбільшою дурістю в моєму житті були стосунки з тобою! Ти хоч розумієш, скільки мені довелося пережити? Мене вважали диваком, збоченцем, навіть калікою!

– Хіба я винен у цьому?

Рада штовхнула його в груди і скрипнула зубами від люті.

– Якби не твоя жага популярності, я б росла як звичайна дівчинка! Ніякого Радіса, розумієш?! Я була б нормальною!

– Нерозумно говорити про те, чого не можна ні змінити, ні передбачити. Тобі теж не подобається тінь. І у тебе були сотні років, щоб покинути все і жити, як хочеться. Прошу, не говори, ніби ти досі прислухаєшся до громадської думки.

– Не можна з рятівника людства відразу перетворитися на коханку не-людя! Це б перевернуло світ, і ніхто не знає, як відреагували б раси.

Лан докірливо похитав головою:

– Майже два тисячоліття мене підозрюють у любові до чоловіка. Я зазвичай віджартовуюсь і нічого не заперечую. Наші стосунки важко приховати, і якщо я почну відмовлятися від своїх вподобань, хтось та й задумається про твою стать. Радо, ти справді вважаєш, що дві тисячі років такого життя не доводять мою любов?

– І це говорить той, у кого пів континенту коханок…

– Але я завжди повертаюся до тебе! Я доведу, що моє серце – тільки ти! Вір мені, Радо! Я зроблю те, що обіцяв. Поверну її!

– Повірити знову? Мені страшно, Алане… Я дуже боюся знову повірити і розчаруватись… Але я постараюся. Знаєш, одного разу я погодилася чекати тебе, скільки знадобиться. І я чекатиму, чуєш? Бо, що б не трапилося, ти єдиний, кому я взагалі можу вірити. І… – Рада принюхалася. – Ти теж пив?!

– Трохи допоміг тойянській величності, – неохоче визнав Лан. – Облиш, тебе це ніколи не бентежило.

– Але як ти ввійшов?

– А, те заклинання? – підняв брову владика Старилісу. – Зняв, звичайно. Що за дивна примха – закрити будинок від п'яничок? Можна подумати, неподалік таверна і її клієнти просяться до тебе у вбиральню! Старієш, Радо, раніше я не помічав за тобою такої обачливості.

– Отож, і він міг увійти? – не звернувши уваги на останнє зауваження, стурбовано промовила магиня, відома світові як Радіс.

– Хто? Ті двоє не повернуться, слуг ти відпустила ще позавчора, портал Арголіна я бачив, коли йшов сюди, дівчисько вже вдома… Але ти сказала «він»?

– Портал Ельміри, а не Арголіна! Тут не прохідний двір! Його Величність прийшов пішки, і піде тим же способом.

– Або не піде, – недобре примружився Лан, повернувшись до сходів. – А ну виповзай, харцизяко! Тобі варто було зникнути після розмови про Ельміру! Але ж ні, захотілося встромити носа в чужі справи! Як тебе покарати, га? Поставити замість занапащеного тобою кактуса? Досить ховатися! Не примушуй витягувати тебе за вуха!

– Ви сваритесь як стара сімейна пара, – пробурчав король Тойяни звідкись із вестибюля. – Теж мені таємниці! От якби ти виявився тіткою, це була б сенсація і головна плітка тисячоліття. А вона… Ха, та нехай вона хоч голою пройдеться центром Влаї, ніхто ж не визнає, що жахливий Перший маг, перед яким тремтять і селяни, і правителі, – жінка! Знайшли секрет…