Маска Сета

ЧАСТИНА ДРУГА

НІЧНА МИСЛИВИЦЯ

Розділ десятий

Лазар йшов на північний захід, залишивши позаду огидне місце під назвою «Павучий пагорб». Місце, де йому збіса повезло, але він ще нічого не знав про везіння і долю. Все, що з ним відбувалося, він сприймав як само собою зрозуміле; все, що від нього вимагалося, він робив не замислюючись. Сила набагато потужніша, ніж інстинкт, управляла ним. Інстинкт можна приборкати, поклику плоті протиставити волю, але те, що керувало лазарем, не піддавалося усвідомленню, зміні або зовнішньому втручанню.

Беззвучний заклик долинав з-за горизонту. Звідти, де заходить сонце. Зараз сонце зійшло в протилежній стороні та посріблило верхівки дерев. Вологий ліс сповнився голосами птахів. У ранковій імлі визрівали загрози – цілком реальні, на відміну від багатьох нічних страхів. Лазар усе ще уникав доріг і рухався прямо через хащі.

Незабаром він зрозумів, що зношене тіло преподобного Ансельма абсолютно не годиться для далекої пішої подорожі. У монаха були слабкі ноги, хворе серце, зведені вічною судомою пальці та підсліпуваті очі. Прекрасна ілюстрація жертовності. Трохи жалюгідна, безвинна та нешкідлива – ідеальне прикриття в тому разі, коли треба ввести в оману супротивника, який має очевидну перевагу в силі, як, наприклад, це сталося вчора. Щось підказувало лазарю, що душогубця Вальца теж слід поберегти для невідомої, але важкої роботи. Кривавої роботи... Кривавий, кров – ці слова поки що викликали у лазаря тільки вкрай розпливчасті рудиментарні спогади.

Таким чином, не було іншого вибору, крім тендітної та легконогої Тайли. Скинувши рясу, Ансельм залишився голим. Через мить на нього обрушилася беззоряна ніч. Ні болю, ні сумнівів. Він зник на мізерну частку секунди, і простір зімкнувся, поглинувши створену порожнечу; але людиноподібна істота, дитя некромантії, одразу ж повернулася з небуття, хоча тепер вона втілилася в іншому образі. Повітряна хвиля вдарила навсібіч і стряхнула з гілок дощові краплі.

Принцеса Тайла мерзлякувато повела красивими, ніби відлитими з молочно-білого скла плечима і поспішно накинула на себе чернечу рясу, яка здалася їй надзвичайно брудною і важкою. До того ж ряса була надто довгою; Тайлі довелося підкотити поли та підтримувати їх руками.

Лазар пішов далі, відчуваючи себе багатоликою істотою, яка в черговий раз змінила зовнішню оболонку, але не жінкою, і тим паче – не принцесою. Через певний час ніжні ноги були подряпані, холод підкрадався до паху і накопичувався в закляклих кінцівках. Це було неприємно, болісно, однак не смертельно.

У Тайли з'явилася начебто елементарна думка, народжена чужим їй досвідом: щоб досягти мети, вона повинна роздобути коня, зброю, теплий одяг. Її роздирали на частини нерозв'язні протиріччя. Те, що монах-паломник вважав би прийнятним, майже до непритомності жахало юну зніжену дівчину і здавалося просто сміховинним чоловікові, який умів вбивати і навіть знаходив у цьому занятті спотворене задоволення…

Дві години по тому, причаївшись у чагарнику, вона спостерігала за загоном королівських солдатів, які раніше стояли облогою, а тепер поверталися до столиці. Людину, яка вчинила зухвалий замах на королівське подружжя, впіймати не вдалося. Солдати місили багнюку лісової дороги, спотайна сподіваючись на те, що наступну ніч їм буде дозволено провести під дахом казарми.

Колону супроводжували імперські офіцери з охорони Її Високості. Ці виглядали значно більш небезпечними та цілеспрямованими; для них ще нічого не закінчилося – доки принцесу не знайдено, кожен із них залишався потенційним смертником.

А тим часом нагорода ховалася зовсім близько. Заляпана вологою землею ряса зливалася з побурілим листям, повністю маскуючи лазаря. Тайла не відриваючись і не мигаючи дивилася на солдатів, які проходили повз неї. То були вороги; її наївна впевненість не потребувала підтвердження. Власне кажучи, ворогами були всі, хто міг перешкодити її просуванню на північний захід. Дикі звірі, озброєні і навіть беззбройні люди, які стали на її шляху через власну дурість. У своєму неухильному і бездумному устремлінні лазар міг би позмагатися зі скаженим псом.

* * *

Тайла вибралася на спорожнілу дорогу, зриту підошвами та копитами. Вибір був жорстко обмежений: бігла принцеса трохи відхилилася від незримого променя, вздовж якого її примушувала рухатися зумовленість, зате тепер вона могла йти набагато швидше.

Вона усілася на узбіччі і з байдужістю старого лікаря оглянула свої ноги. Ступні були вкриті кіркою коричневого бруду, скріпленого обривками травинок, з домішкою чорної липкої речовини, схожої на смолу. Довгим порізом під правим коліном вона обзавелася, коли наткнулася на гострі суки, які всипали дно лісового струмка. Розсунувши краї порізу, вона побачила те, що знаходилося під пошкодженою шкірою. Темне м'ясо і та сама чорна речовина, яка, висихаючи, розсипалася, немов попіл, подрібнений на порошок...

Ще одне нагадування, нібито щось ззовні нагадувало пасивному мозку: кінь, зброя, взуття, одяг.

Лазар йшов до полудня, втрачаючи дорогою частинки своєї плоті у вигляді мікроскопічних чорних гранул. Двічі Тайлі знову довелося поспішно ховатися – спочатку вона вчасно помітила групу вершників на безпечній відстані, а потім їй зустрівся екіпаж під солідною охороною. Проїжджий тракт невідомого королівства виявився не дуже жвавим, хоча принцесі не було з чим порівнювати. Вона терпляче чекала слушної нагоди і продовжувала йти, пережовуючи деревну кору. Гіркота розтікалася в роті, але кора містила зілля, яке надавало сили. Декілька разів Тайла зупинялася біля недавніх кінських екскрементів. Вони довго зберігали тепло. Вона набирала їх у долоні, засовувала під рясу та зігрівала своє тіло. Не найприємніший спосіб зігрітися, але в її становищі – чи не єдиний.

День, який починався з ясного ранку, закінчився набігом низьких свинцевих хмар. Стало темніше та ще холодніше. Зарядив настирливий дощ. Дорога зробилася гірше не можна; вода заповнювала колії, прокладені колесами карет, і розмивала відбитки кінських копит…

Тайла почула віддалений шум, рвонулася в бік найближчих заростей, але раптово передумала. Вершників було лише троє. Вони не могли не мати при собі зброї – важко повірити в те, що хто-небудь знехтував запобіжними заходами так само, як лазар, і вирушив у далеку дорогу, не подбавши про захист.

Мозаїка із надзвичайно сильних та насущних потреб склалася в її спотвореній свідомості. У межах доступності з'явилися коні, зброя, одяг та взуття. Все це добро належало трьом вельми вразливим істотам.

* * *

Дівчина скинула з себе рясу. Від холоду її соски затверділи і перетворилися на подоби двох маленьких округлих камінців. Вона присіла і прийняла позу зародка…

Здалеку побачивши її фігурку на узбіччі дороги, вершники переглянулися та засміялися. Це були тупуваті, до самих кісток порочні й самовпевнені мугирі, які не бачили сенсу відмовляти собі в дармовому задоволенні.

* * *

...Вальц повільно випростав одерев'янілу спину, показавши небесам свою знамениту посмішку, і прибрав з лоба пасмо сплутаного волосся. Він відчував лише одну маленьку незручність – світ поставав перед ним перекошеним. Чомусь голові душогубця більше подобалося праве плече. Настільки подобалося, що вона ніяк не хотіла схилятися до лівого.

Передній вершник здивовано потер собі очі. Ще кілька секунд тому він був упевнений, що йому випала можливість побавитися з місцевою потіпахою. Пальці самі собою склалися в знак проти нечистої сили. Ох вжеж ці втішні ілюзії забобонних... Вершник був конхарським гвардійцем і супроводжував двох чесних імперських служак, які продовжували пошуки викраденої принцеси. Вперше в житті він бачив такого дивовижного божевільного і поставив би свою піврічну платню на те, що в того зламана шия. Але щаслива усмішка на обличчі блаженного змушувала засумніватися в надто поспішних припущеннях. Гвардійцю було невтямки, що ця усмішка викликала озноб у багатьох не самих лякливих людей до нього...

Вальца анітрохи не бентежило власне невигідне становище. Він забув про рясу, кинену на дорозі та пропахлу кінським лайном. Ще б пак – йому могли дістатися відразу три пристойних костюми, теплих і відносно чистих. Три пари добротних чобіт. Коні з усім спорядженням та зброя у надмірній кількості – вибирай на власний смак. Однак не менш важливим йому здавалося і дещо інше: тут було життя, сонце, скрите за хмаринами, свіжий вітер, звуки дикої природи, таємна краса. Істоти, створені невідомо навіщо, відчайдушно боролися за виживання.

І значить, тут була смерть.

Вальца пронизав радісний дрож очікування, зовні невідмінний від судорог болю. Він сприйняв зустріч із незнайомими вершниками як подарунок долі та вийшов на середину дороги.

* * *

Троє на конях і не думали зупинятися. Вони могли вшанувати своєю увагою гарненьке дівчисько, але їх аж ніяк не цікавив голий та явно звихнутий мужик. Правда, неважко було помітити, що бродяга непогано вгодований і доволі м'язистий. Ще через декілька секунд один із офіцерів зробив неприємне відкриття: його рефлекси виявилися занадто сповільненими, щоб гідно протистояти неозброєному дияволу.

Конхарський гвардієць хльоснув бродягу канчуком. Хіба не добре діло – врятувати божевільного від більш серйозних каліцтв або смерті під копитами? Той прийняв удар, не намагаючись закритися і навіть не моргнувши оком. Його лоб і раніше був розсічений, а тепер лілова смуга пролягла від волосся до вилиці, і вийшов косий двоколірний хрест, який остаточно спотворив зловісну фізіономію.

Після цього Вальц миттєво перейшов до дії. Його рухи були надприродно швидкими і ледве вловимими поглядом. Перш ніж білий кінь конхарця встиг проскочити повз, лазар перехопив руку, яка тримала канчук, і висмикнув гвардійця з сідла.

Офіцер, який на три-чотири кроки відставав від свого супутника, зазнав першого симптому страху. Холодок у шлунку незабаром перетворився на уламки льоду, що дряпали нутрощі. Надлишок уяви зіграв з ним злий жарт. Він відчув себе так, нібито сам раптово опинився посеред дороги голим і неозброєним, а доля явилася йому в оманливому образі того, хто вже не виглядав нешкідливим злиденним юродивим.

Конхарець звалився додолу прямо перед його конем, і сталося неминуче. Люди зазвичай називають нісенітністю те, чому, як їм здається, можна запобігти. Хруснув пробитий копитом череп; кінь спіткнувся і ледве встояв на ногах, збившись з кроку. Чоловік у сідлі небезпечно похитнувся і все ж таки звичним рухом схопився за меч і потягнув клинок з піхов.

Вальц розпростерся в багнюці, але тільки для того, щоб запозичити зброю у мертвеця. Над ним нависла туша кобили, піднятої вершником на дибки. Ударом знизу лазар розпоров їй живіт і навіть не потрудився забратися з-під криваво-коричневого місива, що хлинуло з рани.

Ошаленіла від болю тварина шарахнулася вбік; іржання змінилося пирханням та хрипами. Коняка скинула вершника за десяток кроків від Вальца, але офіцер приземлився відносно благополучно. Уцілів і малий арбалет у нього за спиною – прихопити цю зброю було незайвою обережністю з урахуванням особливих обставин. Кобила поволокла за собою клубок порваних кишок, але їй залишилося недовго.

Тим часом лазар уже скочив на ноги і відбив удар іншого офіцера, якому вдалося втриматися в сідлі. Вальц і зараз діяв гранично раціонально та безжально. Випереджаючи наступну ворожу атаку, він рубанув по конячій морді. Клинок розсік щелепу, Вальц миттєво відсунувся, уникаючи зіткнення. Коли чотиринога тварюка минула його, мотаючи головою і бризкаючи кривавою слиною, він без перешкод завдав удару в спину вершнику, який не мав фізичної можливості закритися. Офіцер з пошкодженим хребтом вивалився з сідла, і Вальц прикінчив його, увігнавши меч у горло над верхнім краєм шкіряного жилета.

В цей момент щось сильно вдарило в спину його самого. Лазар змушений був зробити два кроки вперед, щоб залишитися на ногах. Він знову підняв закривавлену шаблю і розвернувся, готовий продовжувати бій.

Чоловік, який щойно випустив стрілу з арбалета, дивився на нього з примарно знайомим Вальцу виразом. Це був не простий і цілком зрозумілий страх. У погляді невідомого прозирав жах, який породжується безсиллям перед надприродними явищами. Іноді так дивилися на душогубця Вальца його жертви, але це було в тому, минулому житті. Він зберіг необхідний мінімум: жорстокий досвід, рефлекси вбивці та уривки спогадів.

Йому збіса не сподобалося відчуття дошкульної завади. Зіставивши дистанцію з силою несподіваного удару, неважко було зрозуміти, що в нього під правою лопаткою стирчить стріла, яка мало не пробила тіло наскрізь. Крім того, він знав, скільки приблизно часу потрібно на те, щоб звести арбалет і машинально зробив висновок, що часу у супротивника не залишилося. Зовсім.

Через пару секунд лазар опинився поряд з ним. Офіцер встиг відкинути нікчемну іграшку і витягти меч із піхов. Один до одного – співвідношення сил було для Вальца незвичним і навіть трохи образливим. У кращі часи за його головою полювали десятки, а то й сотні по-справжньому небезпечних людей; йому доводилося битися в таких щурятниках, порівняно з якими покрита багном дорога була чимось на кшталт галявини для навчальних боїв чистоплюїв аристократів.

Наразі невідворотне призначення домінувало над усіма іншими мотивами. «Бережи себе!» -- нашіптував йому невідомий хазяїн. На додачу Вальца відвідало вкрай дивне для нього почуття провини. Стріла в спині – це була хоч і невелика, але все ж таки явна скрутність, результат допущеної ним недбалості. Тому він закінчив гру без зайвого зволікання. Офіцер провів тільки одну відчайдушну атаку, марно намагаючись скористатися останнім шансом. Відбивши напад, Вальц швидким, як проблиск громовиці, рухом увігнав клинок супротивнику в сонячне сплетіння.

Чоловік упав навколішки, закинувши догори голову. У нього на губах лопалися рожеві пухирі. Вдихнути він уже не міг. Деякий час лазар спостерігав за його передсмертними судомами, немов щось пригадуючи, а потім висмикнув меч із тіла жертви, принесеної на вівтар неусвідомленого служіння.

Він обвів місце сутички спорожнілим поглядом, і на його забризканому кров'ю обличчі знову з'явилася посмішка душевнохворої дитини. Або дорослого ідіота.

Мертвеці валялися під низьким небом, готовим нескінченно проливати сльози дощу. В сутінках все здавалося сірим, навіть кров. Неподалік у чагарниках агонізувала коняка з розпоротим черевом; та, якій він розрубав морду, зникла з поля зору; одна, на його щастя, не втекла і блідою примарою стирчала метрів за тридцять...

Вальц вибрав непошкоджений одяг, а на брудні плями йому було начхати. Він роздягнув чоловіка з пробитим черепом, і невдовзі з'ясувалося, що стріла в спині заважає йому натягнути на себе довгу нижню сорочку. Ризикуючи вивихнути руку, Вальц сяк-так зумів намацати стрілу, але висмикнути її не вдалося – надто вже незручним виявилося місце поранення, мокрі пальці зісковзували, він без пуття позбувся трьох нігтів. Врешті-решт Лазар не знайшов нічого кращого, крім як обламати древко. Поки возився, у нього виникла дурнувата фантазія: якась маленька, але голодна і ненаситна тварюка пережовувала його нутрощі, перетворюючи їх на однорідну масу. Слабкий біль був схожий на небажаний спогад, на залишок розпливчастого кошмарного сновидіння.

На подряпаній долоні лежав обламок стріли, не довший за мізинець. Вальц підніс його до очей, очікуючи побачити сліди липкої червоної речовини з п'янким запахом, який він так любив колись. Чимало цієї речовини пролилося з продірявлених тіл тих, кого він щойно прикінчив. Воно повертало його до напівзабутих потреб, знову пробуджувало передчуття красоти, жорстоку незадоволеність... Але обламок був покритий чорною, волого поблискуючою кашкою, схожою на смолу. Вальц уставився на це свідчення своєї винятковості, розтер між пальцями, принюхався…

Його посмішка зробилася зовсім безживною. Він відкинув обламок, швидко одягнувся, причепив меч у піхвах, прихопив також пару ножів, канчук і подався ловити вцілілу кобилу. Це виявилося нелегкою справою. Конячка шарахалася від нього, потрясаючи головою та роздмухуючи ніздрі. Незабаром до Вальца дійшло, що причина її поведінки криється у його власному запаху.

Підкравшись з підвітряного боку, він все ж таки схопив вуздечку і канчуком напоумив перелякану кобилу. Йому вдалося добитися від неї слухняності, але вона, звичайно, не перестала боятися його. Тремтіння пробігало по її тілу щоразу, коли він доторкався до неї. Вальца це мало турбувало. Головне, що він придбав усе необхідне для далекого небезпечного шляху.

Невидиме сонце сідало на заході, і лазар поспішив слідом за ним.