Маска Сета

Розділ шістдесят четвертий

Дощ лив з похмурого зимового неба, і калюжка зібралася у відкритому роті мерця, який лежав на вершині пагорба. В осклянілих очах відбивався темно-сірий хмарний покрив. Тонкі цівки стікали по обидва боки обличчя, і якби сюди забрів хто-небудь, йому могло б здатися, що мертвий плаче. Минулої ночі шакали вже добралися до трупів вовків, покинутих тевтонцями нижче на схилі, але чомусь не чіпали застреленого чоловіка. Його босі ноги були по коліна занурені в рідку багнюку. Тяжка, просочена водою тканина дорогого костюма відливала свинцевим блиском.

Тінь стерв'ятника розпростерла крила над мерцем. Примарний силует падальника ширяв у нетутешніх небесах. У доступних йому ландшафтах не було ні дощу, ні пагорба з прикордонним стовпом, ні навколишнього лісу. Були лише живі та мертві – енергетичні потоки різної інтенсивності та спрямованості. Птах кружляв уже дуже довго, не відлітаючи зовсім, але й не наближаючись. Його з'єднувала з трупом тонка трепетлива нитка. І ось настав момент, коли нитка почала скорочуватися, немовби втягувалася в тіло мерця в ділянці сонячного сплетіння...

* * *

Рудольф Хаммерштайн повертався звідти, звідки зазвичай не повертаються. Смерть вкотре відригнула, і деякий час, доки тривала реанімація, він позирав зі сторони на свого осточортілого зомбі, відчуваючи до нього (чи все-таки до себе?) щось на кшталт гидливої жалості. Виявляється, розділене існування теж могло бути приємним чи огидним – воно віддалено нагадувало розрізану на десятки шматків і потім склеєну навмання плівку старого кінофільму...

Спогади. Епізоди з минулого. Те, що було, і те, чого не трапилося в реальності. Але нічого неймовірного. Тому Руді не знав, чому вірити. Його пам'ять являла собою електричну мережу, яка поступово осідала на нейронах мозку, -- мережу з множинними слідами імплантацій. У ній не залишилося жодного «живого» місця.

А втім ця понівечена система ще працювала. Інша річ – наскільки сильно вона спотворювала минуле... Загалом, Руді згадував.

* * *

Він згадував своє дитинство, Клагенфурт тих літ, губернаторський палац. Дикі головні болі, що терзали його в ніжному віці, -- ними він розплачувався за пробудження «спірито». Дівчину, з якою втратив невинність. Перші знайомства із чудовиськами чужої свідомості. Перші наслання. Перші відхилення від такої податливої, такої сумнівної «нормальності». Своє перше полювання на техномана. Батька у розквіті сил. І Марту – тоді ще худючого підлітка...

Раптом на це ідилічне тло наклалися темні силуети людей, обличчя яких ніщо не могло розфарбувати або зробити відмітними. Серед них – фігура його матері. Її поява подіяла на Рудольфа як випадання фатальної карти, коли на кону – все життя, та ще вічність на додачу. Він прийняв це за кошмарне сновидіння і був неспроможний скласти найпростішу мозаїку зі звичних фрагментів. Поверх жіночого обличчя струменіла вуаль, з-під якої виривалося смердюче дихання нечистої совісті...

А потім він нарешті побачив Залізну Змію. Або, якщо вірити Тайлі, -- ціль їхнього паломництва. Але хіба можна було вірити Тайлі? При думці про це йому захотілося вилаятися чи засміятися, однак сміятися не було чим. Він видав віртуальний смішок. Його свідомість на кілька миттєвостей просто стала свідомістю уміхненої істоти. Ангелом біля Господнього престолу...

Змія здавалася йому чимось на кшталт дверей між світами, що з'єднували некросферу та біосферу. Досі Руді думав, що через будь-які двері можна пройти в обох напрямках. Зараз він уже сумнівався у цьому.

Змія виглядала як гігантська одиночна рейка, яка петляла між відрогами скелястих гір, утворюючи карколомні зигзаги. Це видіння плавно трансформувалося в ще одну картинку з дитинства. Він згадав деякий балаган, залитий різнобарвними вогнями, і серед інших забав – штучні гірки, що досягали висоти кількох поверхів. По них стрімко проносилися потяги, складені з маленьких вагончиків, і в кожному сиділи люди, охоплені святковим збудженням. Майже всі пасажири були дітьми...

Наплив. Картинка наблизилася. Він побачив синхронні гримаси, блискучі очі та роти, роззявлені в удаваному переляку. Йому було незрозуміло це пристрасне прагнення до самообману. Він звик до того, що страх – завжди справжній, а небезпека – непідробна. Але, схоже, найгіршою з небезпек, що загрожували тим дітям, було запаморочення або нетравлення шлунка...

У нього на очах потяг, який мчав монорейкою, звалився вниз.

Руді не встиг нічого відчути. Через секунду потяг уже вигинався дугою на найближчому закруті та підіймався вгору, немов срібна ракета, спрямована до електричних зірок. Усі без винятку дитячі обличчя захоплено сяяли.

* * *

...Якщо його видіння не були тільки дратівливою грою уяви, то йому, можливо, вдалося заглянути в замкову щілину дверей, за якими відкривалася дорога до справжнього життя. Але Руді, як і раніше, не довіряв своїм видінням – або снам, невиразним і розпливчастим. Його скептицизм був майже абсолютним, природним і навряд чи переборним. І все ж таки, щоб вирватися звідси, йому потрібна була Маска Сета. А Маскою заволоділа істота, одним із втілень якої була Тайла. Рудольфу не залишалося нічого іншого, окрім як знайти цю істоту, куди б вона не вирушила і чий би образ не прийняла. Знайти та повернути собі те, що належало йому за правом першості.

Але що ж все-таки трапилося з його справжньою матір'ю? Зосередившись на вкрай обмежених відомостях про неї, він перебирав уривки, хаотично зістиковані один з одним...

* * *

Ніч її загадкового зникнення. Декілька років невідомості. Одного разу до нього дійшла чутка про те, що її бачили серед кочівників. Його виводила з себе непояснима пасивність Теодора фон Хаммерштайна – хоча губернатор цілком міг скористатися зручною нагодою, щоб позбавитися остогидлої коханки. Якщо не влаштував усе це сам... А потім була сутичка із сицилійським кланом Веронезе та локальна війна з техноманами у Центральній Європі. Тоді для Рудольфа і скінчився час влади. У нього ніколи не вистачало розсудливості триматися на достатній відстані від небезпечних місць...

У своїх спогадах він упритул підібрався до епізоду, котрий розцінив як зловісне попередження. Раптом кіно припинилося. Обрив стрічки. Біла пляма на екрані. Лакуна в пам'яті, яку нічим не можна було заповнити... Він наполегливо намагався відновити втрачені фрагменти, знову і знову запускаючи проектор. І чим далі, тим сильніше побоювався, що проектор теж непоправно зіпсований.

Війна...

Контузія...

Полон...

Лакуна.

Він спробував ще раз. Додому, в Клагенфурт, він повернувся через кілька років. Не тільки без колишніх здібностей та амбіцій, а й з ворожою місією. Як назвав його Шверін фон Віцлебен – «дресованим вбивцею»? Що ж, барон не помилився. Схоже, він взагалі рідко помилявся...

Отже, він потрапив у полон. Під чужим впливом втратив контроль над «спірито» – тимчасово або назавжди. Він зробився піддослідним кроликом у монастирі техноманів. Втім, це вже було з іншого боку лакуни, де відновлювалася хронологічна послідовність спогадів...

Дресслер! Фігура настоятеля була такою самою, як фігура матері, -- рівномірно чорною, з нерозрізненим обличчям. Злий геній Рудольфа Хаммерштайна. Чаклун, який поцупив його тінь. Звір, який вилакав його душу...

* * *

Він більше не згадував. Усі зусилля виявилися марними. Існували два Рудольфи – до і після перебування в монастирі. Їх поділяла непроникна завіса зовнішнього втручання, яке внесло радикальні спотворення в його сприйняття реальності, зокрема самоусвідомлення.

Жахливе становище. І, найімовірніше, безвихідне.

Нерозв'язна проблема полягала в тому, що він не міг виявити мотиви своїх вчинків та устремлінь, а часто навіть їхню елементарну причину. Щоразу він діяв, не керуючись жодною логікою. Це не мало нічого спільного з непорушною перевагою надсвідомості або з безмовністю розуму, властивою просвітленим. Хаотичні течії кидали його, як тріску. Все відбувалося окрім його волі, і разом з тим у всьому була невідворотність...

Не існувало більш абстрактного слова, ніж «свобода». І базовий вибір – жити чи померти – у панівній більшості випадків не виглядав його вибором. Але він не міг не помітити, що інші люди теж постійно знаходяться під різноманітними домінуючими впливами і навряд чи здогадуються про це. Навіть психократи, які уявляли себе майстрами церемоній, далеко не завжди відрізняли внутрішні спонукання від зовнішніх, а підсвідомі химери – від замаскованої цілеспрямованої дії. Кожен, кого він знав, був маріонеткою, і чиїсь невидимі руки смикали за нитки. Це були аж ніяк не божественні руки...

На останньому образі Руді зосередився, прикинув, за якими ознаками він зумів би визначити ляльковода, і дійшов остаточного невтішного висновку: скільки він пам'ятав себе, всі, з ким він мав справу, були зомбі.

Від цієї думки йому не стало ні краще, ні гірше. Різниця між ним та всіма іншими полягала лише в глибині зомбування. Він не плекав жодних ілюзій, а найголовніше – втратив здатність страждати. Навіть власну неповноцінність він визнавав і приймав з байдужістю.

...Непримиренні протиріччя розчинялися в міру того, як поверталися відчуття тлінного тіла. Навіщо він повертався? Навіщо знову запрацювала невблаганна машина примусу? Він, як і раніше, не знав відповіді.

Але інструмент ляльковода був очевидний, немов батіг погонича. Закріплена прив'язаність. Чаклунство. Магічна сила. Уанга. Ймовірно, ритуал тривав, поки він валявся з вогнепальними пораненнями, «несумісними з життям». Так було влаштовано його усічений світочок. Бастарда Рудольфа перетворили на надто просту істоту, щоб він мав нахабство ремствувати.

* * *

Реанімація була успішною – особливо з огляду на ступінь пошкоджень. Хтось у черговий раз добряче поглумився над ним. Вимушений ототожнити себе з протухлими потрухами, якими набитий дірявий мішок зі шкіри, Руді втиснувся в клітку ребер; три з них виявилися зламаними. Його знову пригнічувала тяжкість плоті, кісток і скутих задубленням м'язів. Обмеження було не тільки фізичним: сприйняттю довелося задовольнятися жалюгідним набором із п'яти органів чуття.

Потім він зайнявся пошуками Великого Реаніматора. Спочатку всередині себе. Безрезультатно. Власний організм залишався для нього загадкою. Тоді він вирішив, що Реаніматор знаходиться зовні. Можливо, зовсім близько. Він не здивувався б, якби побачив настоятеля Дресслера... Барона Самеді... Можливо, навіть Ісуса. Далі цього його фантазії не простягалися.

Повіки лежачого чоловіка сіпнулися, потривоживши калюжки води, в яких відбивалося небо, перекреслене широкою чорною тінню прикордонного стовпа. Руді розплющив очі, і протягом певного часу дощові краплі рідкими списами встромлялися в зіниці. Це не заважало йому дивитися в порожнечу, яка охоплювала його, змагаючись із холодом.

На вершині стовпа не було нікого й нічого. Кам'яний Страж Кордону, Демон Рози Вітрів, Барон Самеді зник. Потоки води стікали по гладкому моноліту, як сотні років тому. Раніше Руді навіть не уявляв собі, наскільки тотальним може бути почуття самотності, непотрібності та покинутості.

Він спробував піднятися і одразу ж згадав попередні події: гуркіт пострілів, запах гару, потужні удари в груди і найогидніше видовище в його житті -- «пітон» анфас, що плювався іскрами і дечим більш істотним...

Навколо було безлюдно і тихо, тож насамперед він зайнявся собою. Розірвав сорочку, вірніше, те, що від неї залишилося, і доволі довго збентежено роздивлявся шість оплавлених металевих кульок, втиснутих у шкіру на грудях і животі. Схоже, Реаніматор спеціально зберіг для нього ці своєрідні сувеніри. Начебто його пам'ять потребувала стимуляторів. А чого вона потребувала?

Кульки тьмяно поблискували. Руді виколупав одну із поглиблення, яке точно підходило за розміром. Сумнівів не залишилося – відтінок срібла не сплутаєш ні з чим. Не так давно, до вилучення, це були револьверні кулі.

Злегка ошелешений новою загадкою, він перекочував кульку в долоні. Пальці іншої руки продовжували обмацувати тіло. Піднісши їх потім до очей, він побачив численні безкровні порізи на крайніх фалангах. Зате на місці влучань у тулуб були лише вм'ятини та зіркоподібні шрами. Ціле сузір'я шрамів там, де має гнити переоране кулями і ні на що не придатне м'ясо...

Одна з куль пробила підшкірну потайну «кишеню» і перетворила золоті диски на уламки, які віялом стирчали над правим соском. Він висмикнув найбільші з них, а ті, що дрібніші, довелося залишити до кращих часів, коли під рукою буде ніж або пінцет. Хоча він не дуже сподівався, що для нього такі часи справді настануть.

Він випростався на весь зріст і сперся на стовп. Крижаний дощ поливав його з голови до ніг, зате швидко змив багнюку. Ревізія одягу та іншого барахла після повернення з того світу не зайняла багато часу. На Рудольфі не було нічого, крім штанів, важких, із розірваними холошами. Як не дивно, з нього не зняли добротний шкіряний ремінь.

Він зазирнув у порожню яму біля підніжжя стовпа. Чим би не були його видіння – попередженням, побічним наслідком роботи логічної машинки в мозку або коктейлем маячних фантазій – вони не обдурили. Маска Сета зникла. Металевий ящик із майже змитими слідами крові валявся поблизу.

Його погляд перемістився на об'їдені шакалами вовчі трупи та розмиті дощем сліди кінських копит. Слідів залишилося безліч. Схоже, тут побував цілий загін лікантропів.

Руді уважніше озирнувся на всяк випадок, але доля, звичайно, не піднесла йому подарунка у вигляді здохлої фригідної сучки або ублюдка з кривошиєю, до якого у нього був особливий рахунок. Втім, те, що відбувалося після початку ритуалу, він пам'ятав вельми невиразно...

Кожен рух все ще давався йому з трудом. Він зробив кілька кроків для розминки і наткнувся на револьвер, який потопав у рідкому бруді. Гримаса гострого жалю спотворила його обличчя, немов він побачив кастрованого жеребця або грішного ангела. Якась особлива безжиттєвість була в зіпсованій смертоносній зброї, у втраченій силі. Рудольф продовжував дивуватися самому собі: звідки, чорт забирай, узялася вся ця невчасно пробуджена емоційність, котра виводила його з рівноваги?

Неподалік револьвера валялися уламки музичної шкатулки. Вбивця явно не полінувався, щоб заткнути барабани назавжди.

Руді підняв «пітон», витер його обривками тканини і вилизав язиком, спльовуючи грудочки бруду. Потім засунув револьвер за пояс. Навряд чи в найближчому майбутньому з'явиться можливість почистити і змастити його як слід. У крайньому випадку пістолет послужить непоганою заміною кастета.

Але Рудольф був не в тому становищі, щоб нехтувати найнікчемнішим шансом. Опустившись навколішки, він обстежив кілька квадратних метрів витоптаної землі та відшукав серед порожніх гільз чотири патрони, якими чомусь не встиг скористатися кмітливий убивця. Виявилося, що наполегливість іноді винагороджується: ще три набої завалялися в задній кишені розтерзаних штанів. Хоча, якщо порох відволожився, нагорода обернеться на знущання.

Тепер Руді міг підбити проміжний підсумок. Він залишився майже голим, практично беззбройним, втратив Маску, звукові коди і сумнівного провідника. Єдиним місцем в абсолютно чужому для нього світі, про яке він отримав надзвичайно розпливчасті відомості, була Залізна Змія. Свій приблизний розрахунок відстані до об'єкта він зробив виходячи з туманних бредней того ж джерела, а питання про те, чи зможе він дотримуватися потрібного напрямку без карти, приладів для визначення координат або орієнтирів, викликало в нього саркастичну усмішку.

Чи мав він вибір при такому розкладі? Ну, хіба що спробувати застрелитися і заразом перевірити придатність патронів. Якщо Залізна Змія не міф і не дитяча казочка, він міг принаймні на щось сподіватися.

І він вирушив у дорогу, керуючись правилом, яким керувалися і більш витончені уми протягом сотень років до нього.

Це правило гласило: «кривий кінь вивезе».