Маска Сета

Розділ сорок дев'ятий

Підйом був викладений із плит, відполірованих часом і щільно пригнаних один до одного. Коли колеса наїжджали на стики, машина не зазнавала ні найменшого струсу. Якби не яскраві зірки та віддалена засвітка, яку створювали міські вогні, тут було б зовсім темно. Техніка минулого століття сюди не дісталася. Хтось або щось владно зупинило її. Стара дорога непогано збереглася, і лише ерозія була одвічним ворогом каменю.

Рудольфу та Тіні довелося кинути «шевроле», коли підйом став надто крутим і вузьким. Далі вони рушили пішки. Дівчина слухняно крокувала поряд, дивлячись прямо перед собою. З таким же байдужим виглядом вона зробила б крок у прірву. Руді провів долонею вздовж її спини, щоби не пропустити перші симптоми звільнення. Але лоа досі міцно утримував її сутність. Незважаючи на те, що було дуже холодно, Тіна навіть не здригнулася, а її шкіра залишалася гладкою, як у немовляти.

Вони брели під зірками – дві людські тіні, що не належали собі, але не загубилися серед недоступної їхньому розумінню гірської величі. Приблизно через тисячу метрів шлях їм перегородила стіна. Вище її на тлі неба невиразно вимальовувалися кутасті обриси стародавньої будови. Руді швидко відшукав єдиний прохід під вузькою аркою. Краї арки були вкриті різьбленням, майже невидимим у нічній темряві, але цілком відчутним. Пальці Рудольфа намацали опуклості та западини – вгадувалися кам'яна рука, округлий живіт, символічний фалос у центрі квітки з довгастими пелюстками... За аркою починалися сходи, що вели до оточеної стіною споруди.

Подальший підйом виявився нелегким та довгим. Їм довелося подолати щонайменше п'ятсот сходинок, перш ніж вони опинилися перед потрійними воротами. Ліворуч і праворуч тяглися нерівні стіни; розрізнити, де закінчується скельна порода і починається мурування, було непросто. Над центральною аркою виділялися рельєфні символи. Якщо лоа, котрий заволодів Тіною, не викинув якогось фортеля, напис повинен був повідомляти посвяченим, що вони досягли «Храму Восьмого Неба».

Рудольф байдуже розглядав вхід до резиденції останнього і наймогутнішого імператора планети. Відсутність звичайної охорони не викликала подиву – адже тут знаходилося неймовірно сильне джерело та концентратор «спірито».

Відчинивши незаперті ворота і пройшовши під аркою, непрохані гості опинилися на передньому дворі храму. У темряві будівля представлялася невід'ємною частиною гірської країни – частиною, яка відрізнялася трохи правильнішими обрисами, ніж природні велетні. По кутах, ніби стражники вічності, височіли чотири восьмиярусні вежі. Під дахом храму вгадувалися вікна, затягнуті мережею ліній, що робило їх схожими на вітражі. Але паперу або стекол в них давно вже не було. Зате виднілося світло – слабке блідо-рожеве світло, яке пробивалося зсередини будівлі, немов передвісник зорі.

Рудольф насторожився: все складалося не зовсім так, як йому хотілося б. Точніше, не так, як хотілося б тому, хто його послав. Але відступати було запізно. Тіна вже стояла біля багатостулкових дверей. Коли він почав відкривати їх, дерево жалібно застогнало...

Вони переступили поріг і опинилися між двома рядами кам'яних колон. Між колонами та стінами з кожного боку залишався прохід завширшки приблизно півтора метра.

Світло падало з правого проходу. Колони і вівтар з чорного дерева відкидали конусоподібні тіні. Стіни були обвішані ветхими полотнами, на яких танцювали, злягалися, займалися садомазохізмом, демонстрували незрозумілі символи боги та богині зі страхітливими обличчями. Усі композиції характеризувалися надлишком оголеної плоті.

З лиця Руді не сходила застигла посмішка. На підлозі храму, вкритій товстим шаром пилу, не було жодних слідів. Дівчина слідувала за ним невідступно, немов тінь...

Через хвилину він зупинився прямо проти ніші, в якій розміщалася ритуальна зброя. Незважаючи на очевидну стародавність, кожна із чотирьох сокир цілком годилася для того, щоб проломити кому-небудь голову. Однак голена голова, яку Рудольф побачив праворуч від ніші, явно належала не тому, на кого він полював.