Маска Сета

Розділ вісімнадцятий

Лікантропи несли домініканця на ношах, зроблених із стовбурів молодих дерев, і вели на аркані його конягу, про всяк випадок намагаючись триматися подалі й від неї. Вони прямували до святилища Сета. Там же повинні були померти разом зі своєю здобиччю заражені ченцем вовки.

Домініканець не підозрював, яка доля на нього чекає, але навіть якби підозрював, то навряд чи зчинив би спротив. Оточуючих його істот він ледве помічав, приймаючи їхню ворожість приблизно так само, як звичний безжальний тиск сліпої природи. Смерть здавалася йому оазисом спокою в кінці безглуздого і безцільного переходу через пустелю.

Рільке, який очолював процесію, знаходився не в кращому настрої. Допит домініканця виявився безрезультатним – той просто тупо мовчав, не реагуючи на вельми наполегливі запрошення до розмови. Розв'язати йому язика не вдалося навіть за допомогою кліщів та розпеченого залізного прута. Збентежений кат без будь-якої користі випалював гниючу плоть, але Райнер розумів, що в безсилій злості він може перетворити понівечене тіло на попіл – і все одно ні чорта не доб'ється. Приречений чернець давно перебував за межами болю. Надія на те, що лікантропи зіткнулися з новими підступами Святої Церкви, розтанула як дим. Гросмейстер відчував ірраціональну і неспокутувану провину перед богом чужих просторів.

Таємне святилище Сета було приховано від сторонніх очей у вузькій ущелині серед скель, замкненій з півночі прямовисною базальтовою стіною. Тут гніздилися птахи, жили гризуни, дикі кози, зрідка з'являлися справжні вовки. Тевтонці намагалися не підпускати людей близько до цього місця, особливо невтомних і добре натасканих нишпорок інквізиції.

Інквізитори давно простягали до Райнера Рільке свої добряче забруднені кров'ю руки. Їм не терпілося влаштувати йому допит із тортурами. Орден звинувачували у зраді монотеїзму, поклонінні язичницьким богам, не кажучи вже про жахливу єресь лікантропії. І все ж таки прихильність впливових постатей Коаліції та гроші (величезні гроші!) дозволяли гросмейстеру протистояти нападкам ослабленої Церкви. Зловісна слава і людські забобони часом істотно полегшують життя...

Процесія занурилася у напівтемряву на дні ущелини і незабаром досягла глухого кута, в якому майже була відсутня рослинність. Зверху долинало тихе підвивання вітру. Потривожені вторгненням птахи випорхнули зі своїх гнізд і зникли з поля зору. На безформних голих скелях різко виділялися тіні. Чорніли закопчені стіни, під уступами яких колись палали жертовні багаття. Але більше жодних слідів культу. Ні зображень, ні ідолів, ні навіть попелу.

Занадто багато часу минуло відтоді, як перетворилася на дим остання жертва. І попіл змішався із землею, і дощі вмили каміння, і лікантропи знову почали молитися щедрому на милості, а не розпоряднику прокльонів...

Але бог-вбивця знайшов спосіб нагадати про себе.

* * *

Поки лицарі складали багаття із зібраного в навколишньому лісі сушняку, Райнер Рільке готувався до сірої меси. Монах із викраденою тінню, інакше званою «ка»*, не давав йому спокою. Він не розумів справжніх витоків магії, за допомогою якої було зроблено це, але виходив із стародавньої догми, яка стверджувала, що після спалення тіла для «ка» не залишається іншої їжі, окрім попелу. Про іншу можливість послабити некроістоту гросмейстер не підозрював.

Рільке почерпнув обмежений набір відомостей з уцілілих рукописних книг, за одне тільки зберігання яких інквізиція у разі викриття і затримання піддавала шукачів заборонених істин тортурам і болісній смерті. Але набагато більше, ніж переслідування з боку святих отців, Райнер остерігався того, що містилося в манускриптах, написаних спотвореною латиною.

Перші язики полум'я лизнули складений з полін п'єдестал і потягнулися вгору. Дерево було вологе, і від нього повалив дим, роз'їдаючий очі. Рільке відступив подалі – туди, де тісним півколом стояли лицарі генерального капітула. Вони сліпо довіряли йому. Можливо, на свою біду... Він кинув погляд на приречених чотириногих, для яких усе повинно було закінчитися цієї ночі. У його озлобленому серці не залишилося місця для жалощів – тільки ненависть до світу, в якому він жив. Хоча йому не завадило б подякувати долі за те, що серед заражених не виявилося Нени. Придушивши в собі дратівливу сентиментальність, він зашепотів завчені слова прокляття. Ранні зимові сутінки згущалися над святилищем.

Незабаром багаття розгорілося з лютою силою. Ніч настала майже миттєво, немов хтось накрив ущелину величезною долонею. Лікантропи виглядали жалюгідними і загубленими в утробі природного храму зі скелястими стінами і примарним дахом з повітря і клубливого диму. Замкнулося коло лицарів, котрі так само мовчки й нерухомо стояли біля вогню – насторожені, похмурі, пригнічені кульмінацією мракобісся, навіть віддалено не розуміючі темного сенсу дійства, в якому мимоволі брали участь.

Рільке і сам не зовсім уявляв собі наслідки ритуалу, тим паче ті, що проявляться не відразу. І ті, за які доведеться дорого заплатити. Він прийнявся читати «Книгу Адуат»** задом наперед – у спосіб, почерпнутий з того ж манускрипта. Його голос звучав ніби благання, звернене до кровожерливих демонів стихій. «Темряви первинної кінець, світла початок...» -- бурмотів Райнер, але в його знівеченій душі не було справжньої віри.

Він читав, створюючи потік навмисно збочених вібрацій, і підхоплені течією тіні мертвих рухалися у зворотному напрямку: жахливим шляхом із чистилища в трясовину нового зла, від спокою – до неприкаяності, з вічних пристановищ – до напівголодного бродячого існування. На цих дорогах їх пожирали демони, і вони сами ставали демонами; їх долали кошмари, і вони втілювалися у насельників кошмарних місць; а звідкись з неймовірно далекої й незбагненно близької пустелі наближався чи то господар позамежних просторів, чи то лотерейник, який торгує квитками на нескінченний маскарад...

Тіло Рільке здригалося в судомах. Він приходив в екстаз і вже майже кричав, ризикуючи будь-якої миті відкусити собі кінчик язика: «...Просвітлений хто, того душу пожере не крокодил...» Він дійшов до Другої Години «Книги Адуат». Незважаючи на те, що холод заморожував його спину, з голови котилися краплі поту, а обличчя було обпалене полум'ям.

Раптом він замовк, зустрівшись поглядом з вовками, які підібгали хвости по той бік голодного вогню. Їхні очі злобно, зацьковано виблискували. Райнер зрозумів: ще трохи – і буде бійка, після якої не виживе ніхто із супровідних, а може, й він сам. Він заволав на повну силу своїх легень, розбиваючи чари гіпнотичного заціпеніння, і пробудив у лицарях фанатичних послідовників культу, які ніколи не гидували вбивством.

За його наказом чотириногих собратів прикінчили сокирами. Потім підняли на списи мертві тіла і кинули їх у багаття. Одразу ж гостро запахло паленою шерстю та горілим м'ясом. Живі вовки вили за межами освітленого кола страшніше ніж вітер. Жирний дим повалив у небо. Згустки тіней жадібно поглинали відблиски мерехтливого світла...

Потім настала черга білої кобили. Її підтягли на аркані до вогнища та підрубали ноги. Конячка упала мордою у вогонь, і Райнер із здриганням побачив, як від неї відділяється напівпрозора тінь. Найдивовижнішим йому здавалося те, що тінь мала обриси не тварини, а людини.

Рільке озирнувся на чотирьох членів генерального капітула, які куталися в облямовані хутром мантії, немов потребував підтвердження того, що й вони помітили вельми незвичайне явище. Однак їхні очі були порожні та відбивали тільки сліпуче полум'я...

Дивності ще не скінчилися. Несподівано для всіх заговорив домініканець. Його «ка» ненадовго повернулася в тіло, підкоряючись протиприродному потягу. Надмірне насильство над голосовими зв'язками, останні потуги хрипкого дихання. Мова ченця нагадувала чи то вороняче каркання, чи то скрип ключа в іржавому замку. З цієї причини, та ще через вовчі завивання і тріск палаючої деревини Райнер розібрав лише декілька слів: «...брат Ервін... інквізитор Його Святості... повноваження... викорінювати єресь... Князь Темряви... чотириногі слуги...» Прокляття... Анафема... Прокляття... Гросмейстер жестом наказав лицарям поквапитися.

Домініканця теж підняли на списи і знесли на палаючий п'єдестал. Дим, який валив від почорнілої кінської туші, огорнув ченця липкою хмарою. Незабаром зайнялася його ряса.

Рільке вже не залишилося сил продовжувати сіру месу. Він мовчки дивився, як обличчя ченця розпливається ніби воскова маска, як відвалюються пальці, як з тріском спалахує і згоряє волосся. На понівеченій голові рухалися почорнілі губи; з глотки, наче з рупора іграшки-імітатора, тепер долинали звуки конче зношеного механізму.

Райнер встиг запитати себе, чи справді він раптово почув у цьому болісному для слуху бреньканні знайомі фрази або ж у нього почалися слухові галюцинації. Давним-давно йому мимоволі довелося затвердити напам'ять чимало старовинних документів, і церковники зіграли в цьому не останню роль. Домініканець, якого спалювали у вогнищі, з непояснимою запопадливістю вимовляв текст «Divini redemptoris»*** -- вимовляв монотонно, без усякого виразу, немов заведена лялька-автомат...

Багаття раптом вивергнуло із себе фонтан сліпучих іскор. Вовчі завивання обірвалися; сірі тіні шарахнулися від вогню. Рільке замружився і відсахнувся, дехто з тевтонців закрив обличчя, один скинув підпалену мантію. Хвиля смороду накотилася зверху. Прищуреними очима Райнер уставився на те, що в іншому місці та за інших обставин вважав би маячним сновидінням. Але він не спав і не маячив, тому не зміг стримати гучного стогону. Занадто багато проклятих чудес для однієї ночі!

Нестерпним смородом несло від величезної ослячої голови, яка звісилася в ущелину, виринувши з темної трясовини небес і розсунувши пелену диму. Голова трималася на довгій зміїній шиї, вкритій золотисто-зеленуватою лускою; з роззявленого рота капала кипляча слина, шерсть стовбурчилась голками дикобраза, очне яблуко досягало в діаметрі розміру винної бочки і скидалося на скляну підробку: непроникна чорна пляма зіниці залишалася нерухомою.

Домініканець пронизливо закричав, немов сигнали болю, який терзав тіло, щойно із запізненням дісталися до його мозку: «Звільни мене, Господи, від вічної погибелі!..»

Зуби, схожі на могильні плити, перекусили шию ченця, наче травинку. Голова брата Ервіна зникла в провалі ослячої горлянки, і після цього Рільке вперше побачив, як людину покидає сутність, що іменується «ка» і зв'язує душу зі смертним м'ясом.

Тінь поступово набувала обрисів людської фігури, мало схожої на хирного домініканця. Вона була майже квадратною, з приплюснутою головою і короткими пухкими кінцівками. Це примарне свідчення стороннього втручання на деякий час проявилося напрочуд чітко – гросмейстер міг би присягнутися, що воно так само реальне, як охоплена полум'ям тлінна плоть.

Осляча голова знову з'явилася з димної хмари, і цього разу жасні зуби відірвали шматок від конячого трупа, котрий встиг наполовину обвуглитися. Багаття спалахнуло, роздуте потужним поривом вітру. Райнер дивився, як у яскравому безжальному світлі заметалися чотириногі та в паніці кинулися до виходу з ущелини. Серед них була і його самка Нена, яка втікала без оглядки і, схоже, забула про свого покровителя.

На відміну від вовків, Рільке був паралізований жахом. Крім того, його прицвяхувала до місця абсолютна, фаталістична переконаність у тому, що сховатися від такого кошмару неможливо...

Якась сила ще утримувала обезголовлений труп ченця у вертикальному положенні. Тінь остаточно відокремилася від нього і почала наближатися до гросмейстера ордену. Її краї були напівпрозорими, але у своїй серцевині тінь здавалася непроникною і частково заслонила вогонь.

Рільке розрізнив вузькі червоні очі на обличчі, нібито виліпленому із сірої глини. Навіть зараз, коли він перебував у безнадійному становищі, покинутий соратниками напризволяще, його цікавило, хто ж володів забороненим знанням, яке дозволило підмінити «ка» всередині такої вразливої посудини з вмираючої плоті...

Незабаром багаття догоріло і перетворилося на купу тліючих вуглин. При тьмяному світлі осляча голова підбирала смажені останки...

* * *

Голодна тінь майстра Грегора впала на Райнера Рільке.

Той вийшов зі ступору, мимоволі смикнувся, але тікати було пізно – тінь накрила його цілком і простягалася, здавалося, на багато кроків увсебіч, спотворюючи простір і час. Вона не зжерла ні його тіло, ні його волосся, ні його нутрощі.

Тінь некроманта поживлялася значно менш щільними субстанціями.

--------------------------------------------------------------------------------------

* Ка – в єгипетській міфології один із елементів, що складають людську сутність, одна з душ, життєва сила, безсмертний двійник людини.

** «Книга Адуат» -- одна з давньоєгипетських «Книг Потойбічного Світу».

*** «Divini redemptoris» (лат.) – «Божественного визволителя», енцикліка папи Пія XI, яка видана у 1937 році та засуджує комунізм.