Маска Сета

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СТРАЖ МЕНГЕНА

Розділ п'ятнадцятий

Райнер Рільке прокинувся від крижаного дотику Кокіта. Некроістота дісталася до його дрімаючої свідомості крізь товщу каміння з нижнього ярусу печерного палацу Заксенхаузен. Дісталася, простягнувши безтілесне і невидиме щупальце, яке на будь-якій відстані знаходило тих, кому призначалося повідомлення.

Райнер був розбуджений Кокітом, з чого випливало, що для нього з'явилися погані новини. Або дуже погані. Хороших новин у такий спосіб Рільке не отримував ніколи.

Перехід від сну до пильнування був миттєвим. Райнер безшумно підняв порослу брудно-сірою шерстю голову і потягнув носом повітря. У темряві печери, в її незліченних нішах, знаходилися лікантропи. Рільке чув їхнє дихання і відчував запахи самців і самок, дорослих і дитинчат, незважаючи на те, що зовсім поряд з ним лежала Нена – його самка на сьогоднішню ніч. І він був би не проти продовжити цей зв'язок на найближчі дні та ночі.

Райнер скучив за лютою звіриною злучкою і страшенно втомився від невиліковної людської тривожності. Життя чотириногих відрізнялося граничною простотою інстинктів, завидною безпосередністю і нічим не обмеженою свободою. Правда, в деяких вона бувала занадто короткою і закінчувалася доволі болісно, але навіть обділені долею не скаржилися і не займалися безперервним самокатуванням, настільки властивим двоногому «вінцеві творіння». Багато хто з тевтонських лицарів вибирав вовче тіло за першої ж нагоди – незважаючи на жахливий біль, яким супроводжувалося перетворення. Райнер добре розумів їх. Але, крім усього іншого, існували обов'язок та необхідність. Переконати себе в цьому набагато легше, коли втілюєшся у людському образі.

Райнер усвідомлював, що в тваринній «нірвані» таїться спокуса. Ти приймаєш світ таким, яким він є, у всій його повноті. Тобі доступна безкінечна різноманітність запахів. Твої очі стають вікнами у Всесвіт. Твоя шкура – не перешкода для містичних сил. Крізь тебе, наче крізь прозоре скло, мчить поперемінно сонячне та зоряне світло. Ефірні істоти приходять і грають з тобою, минаючи думки, а ти уникаєш пастки обмежених уявлень та нікчемної символіки. Часом трапляється, що світ прочиняє для тебе свою магічну сторону, і тоді чаклунство стає безпосереднім продовженням природи, виворіт буття обертається його суттю, і ти цілком поринаєш в життєдайний потік – інколи бурхливий, інколи розслаблено-лінивий, але завжди прекрасний, як невід'ємний дар, з яким можна розлучитися лише добровільно...

Наразі Рільке збирався зробити саме це.

* * *

Він відірвав живіт від підлоги, і Нена відразу ж прокинулася. Її вуха чуйно тремтіли. Райнер не бачив цього, але вловив найлегші подмухи повітря. Він тицьнувся в неї носом: «Мені час іти». Самка почала покусувати його шию – ласка, до якої він тепер залишився байдужим.

Рільке потягнувся, насолоджуючись силою звіриних м'язів. Клацнув зубами, розчавивши знайденого в шерсті паразита. Нена займалася собою, зализуючи невелику рану в паху. Можливо, станеться диво: вона завагітніє від Райнера та народить лікантропа. Саме так – диво. Напередодні і протягом цієї ночі він не помічав жодних знамень подібного успіху.

Народження перевертня – подія надзвичайно рідкісна. Тевтонських лицарів мало, а їхні послуги обходяться вельми недешево. Вони затребувані, незважаючи на те, що були відлучені від Церкви попередником нинішнього Папи. Можновладці високо цінують лікантропів як неперевершених мисливців, зокрема за людьми і святими дарами. Треба сказати, що досі лицарі цілком виправдовували свою репутацію. Крім того, гросмейстер ордена Райнер Рільке був вірним прихильником довготривалої Коаліції. При цьому він ні на секунду не забував про те, що найкращий і практично невразливий шукач обрав місцем свого перебування його палац.

Шукача звали Кокіт.

Рільке переступив через простягнуті лапи Нени і попрямував до виходу з печери. Він рухався дуже тихо, тільки кігті ледь чутно шкрябали по кам'яній підлозі. Раз по раз у глибині ніш миготіли тьмяні іскри – зіниці лікантропів, які проводжали його поглядами.

Райнер проходив повз, натхненний цією похмурою ілюмінацією. Його лицарі були природженими воїнами і залишаться такими до судної дошки або смерті просто неба, без похорону і могили. І хоча на околицях Менгена вже довгий час було спокійно, ніхто з них не втрачав пильності. Настав момент, коли Кокіт покликав гросмейстера, і Рільке сприйняв цей поклик як нагадування про необхідність рано чи пізно сплачувати рахунки.

Він залишив ярус лікантропів, піднявся на інший рівень палацу і зупинився перед дверима особистого кабінету. Поклацав зубами, розмикаючи охоронні затвори, зіткані з волосся «жіночої бороди».

Увійшов.

У цей момент його наздогнав другий поклик Кокіта. Значно більш вимогливий та наполегливий, немов удар батога, який зачепив нерви, що проходять усередині хребетного стовпа. Райнеру вдалося стримати виття тільки тому, що неймовірний біль тривав частку секунди.

Він повалився на підлогу, начебто готовий вкотре спити до дна гірку чашу перетворення. За привілеї, недоступні переважній більшості його одноплемінників, він жорстоко розплачувався прокляттям обраних.

І знову переконався: до такого підготуватися неможливо. Тепер він уже не володів собою і завищав голосніше, ніж породілля, котра ніяк не може розродитися, або звір, що живцем згоряє на багатті. Дзвеняче відлуння його крику рознеслося по палацу, але в усьому Заксенхаузені не знайшлося нікого, хто поспівчував би Рільке. Ніхто не здивувався і не злякався, почувши його волання. Всі давно звикли до терзань плоті. Карлик із древнього роду цвергів – особистий слуга гросмейстера – мовчки стояв і чекав за дверима кабінету, тримаючи в руках приготований для хазяїна одяг.

Довгий стогін прозвучав останнім відголоском перенесеного кошмару. Перетворений Рильке скорчився на підлозі. Для початку він спробував випрямити пальці. Суглоби видавали сухий тріск. На сірому, спотвореному гримасою обличчі Райнера висихали сльози, які він вважав непробачним проявом слабкості, хоча неминуче виникав проміжок часу після добровільного катування, коли він не міг контролювати зрадницьки вразливе тіло.

Застиглі кінцівки поступово набували рухливості. Прискорювалась циркуляція крові. Мозок звільнявся від важкого туману. Вкотре за лічені миттєвості Рільке долав прірву між спустошеним болем «новонародженим» та сорокалітнім чоловіком.

Цверг допоміг йому облачитися в шкіряний костюм і хутряний плащ-мантію. Час, невблаганний час! Рільке завжди відчував його нестачу, щойно ставав двоногим. Примара смерті бродила за ним по п'ятах, не дозволяючи розслабитися ні на хвилину...

Наступний поклик Коцита міг наздогнати його будь-якої миті, і не доводилося сумніватися, що він буде більш ніж вражаючим. Гросмейстер Третього Тевтонського ордену поквапився на аудієнцію до некроістоти.

* * *

Відроджений орден влаштувався на внутрішніх територіях Північної Коаліції близько трьох століть тому. Заксенхаузен став резиденцією гросмейстера та генерального капітула набагато пізніше, вже за життя Райнера Рільке. Лікантроп вважав цю споруду цілком придатною як для своєї зграї, так і для тісної спільноти однодумців.

Ім'я творця палацу кануло в Лету. Один із далеких родичів Рільке помилково вважав, що знайшов монастир давно зниклих домініканців, і дехто досі залишався в подібній нешкідливій облуді. Протяжні підземні рівні рясніли штуковинами незрозумілого призначення, загадковими іграшками, зіпсованими механізмами і людськими скелетами, які розсипалися на порох від найлегшого дотику. У той же час нових мешканців не турбували привиди. Усіх їх без винятку поглинув Кокіт; вірніше, вони зробилися його частиною, його потойбічною плоттю...

Ніхто не знав, звідки взявся Кокіт, якими є його наміри та мета існування. В юності Рільке багато разів вдавався до спроб знайти прийнятне пояснення тому феномену, який з незапам'ятних часів перебував у найнижчій і найбільшій печері під Заксенхаузеном. Але в цих марних дослідженнях лікантропу не допомогли ні сила «спірито», ні чудово розвинена інтуїція.

Минуло чимало років, і Райнер, який досяг зрілості, нарешті стримав свою цікавість. Нехай дещо назавжди залишиться непоясненим, вирішив він. На тих, хто не змирився вчасно з обмеженістю своїх можливостей, чекало нещадне покарання.

* * *

Він спускався з поверху на поверх, за звичкою приділяючи увагу напрямку та силі протягів. Палац мав не менше дюжини виходів на поверхню, шість із них були добре замасковані; лікантропи користувалися ними вкрай рідко і лише у виняткових випадках. Складна вентиляційна система забезпечувала приплив повітря на підземні яруси. Протяги доносили безліч запахів, що містили сигнали тривоги або безпеки. Вони були нічим не гірші за живих стражників. Вічні, невтомні, безсонні...

На останній третині шляху Райнер не зустрів ні двоногих, ні чотириногих – ніхто не хотів селитися поблизу Кокіта. Рільке був чи не єдиним, хто спускався сюди, та й то через потребу, усвідомлюючи свою нездатність чинити опір. Він втішав себе тим, що робить це заради користі ордена.

На нижньому ярусі повітря завжди було нерухомим. Лише один відомий гросмейстеру вузький коридор вів до центральної печери. Тут гостю ставало важко дихати, а міазми Кокіта породжували видіння, які, можливо, не мали нічого спільного з дійсністю. Оскільки альтернативи не було, Рільке довелося змиритися з тим, що кожного разу некроістота починала з ним чергову кошмарну гру.

Світло смолоскипів, що залишилися позаду, дедалі робилося все тьмянішим, поки не зникло зовсім. Деякий час Райнер пробирався у кромішній пітьмі, обмацуючи стіни руками. Нести з собою смолоскип або лампу було абсолютно безглуздо – тут не горів навіть сухий папір.

Приблизно через двісті кроків стіни обривалися. Рільке досі не наважувався перевірити, що буде, якщо повернути ліворуч або праворуч. Йому ставало не до цього. Після короткочасної дезорієнтації він застигав на місці, повністю поглинений видіннями.

Блакитнувате свічення, що віддалено нагадувало передвістя зимової зорі, розгорялося в глибині печери. Вогні, схожі на болотяні, починали несамовито, хаотично рухатися, обмітаючи темряву примарними хвостами. У затхлому повітрі потріскували електричні розряди. На поцяткованому спалахами фоні виникало величезне обличчя – мертвенно-бліде, зморшкувате, з тліючими вуглинами зіниць...

Побачивши це вперше, Рільке відвернувся, спробував втекти, і Коцит повернув його за допомогою больового батога. Змусив розплющити очі… Поступово Райнер був змушений звикнути до того, що на нього чекає незмінне випробування – дивитися на своє обличчя після смерті. Воно ширяло над трясовиною первісного жахіття – портрет мерця, злегка розмитий сірою пеленою, а може, Райнер просто не мав можливості змахнути сльозу закляклими руками. Згодом він помітив, що якщо розфокусувати погляд, то крізь мертве обличчя проступають контури піраміди, зверненої вниз однією зі своїх вершин. Ця вершина, де сходилися чотири грані, пронизувала глянцеву поверхню дзеркала, яке простягалося в крижаному мороці і відображало тільки миготливе сяяння хвостатих вогнів. Далі був простір для фантазії, зокрема маніакальної – Рільке міг до нескінченності гадати, що ховалося під непорушною чорною гладдю.

Досить довго мешканець нижнього ярусу не мав назви. Вперше слово «Кокіт» виголосив монах-домініканець, який випадково опинився в палаці Заксенхаузен і побажав спуститися «на саме дно», нібито спонуканий до цього «голосом ангела-охоронця». Він повернувся враженим і, на думку Рільке, так і не отямився остаточно. У всякому разі, від нього не вдалося домогтися жодних певних відомостей. Домініканець лише скоромовкою бурмотів про пекельне озеро, цитуючи напам'ять невідому гросмейстерові стародавню книгу. Зловісне ім'я відразу підхопили слуги-цверги, і незабаром воно зробилося серед лікантропів загальновживаним.

Але й тепер Райнер відчував непереборний страх. До присутності Кокіта неможливо було звикнути. Він знаходився в одному з вузлів некросфери, в місці, де ефемерні прояви життя були витіснені нескінченним континуумом смерті. На деякий час Рільке ставав в'язнем у власному вмираючому тілі і, що найнеприємніше, усвідомлював це.

Омертвіння почалося з кінцівок, потім повільно підібралося до паху, шлунка, грудей. Притупилися почуття, сповільнилося биття серця, згасли спогади. Зорові образи оскляніли і розсипалися, немов вітражі з попелу. Зникли жаління та надії. Залишився тільки безмежний жах перед небуттям. Єдиний спадок, від якого не відректися.

У небезпечній близькості від остаточного колапсу Кокіт послабив свою смертельну хватку – принаймні до Рільке повернулася здатність зв'язно метикувати. Навіть безвільна жертва, доведена до напівдохлого стану, цілком усвідомлювала, що катування може продовжитися будь-якої секунди, а кату нічого не варто зайти трохи далі. А потім ще далі... Судячи з того, що лікантропи час від часу безслідно зникали, перебір іноді траплявся.

Що ж тоді тримало їх у Заксенхаузені? У хвилини слабкості та сумнівів гросмейстер неодноразово ставив собі це питання. Можливо, вони тішили себе ілюзією, що Кокіт є таємним союзником Тевтонського ордену? Смішно навіть припускати таке... Зовсім недавно Райнер додумався до того, що спочатку здалося йому блискучою здогадкою: некроістота також була стражем. В цьому і тільки в цьому полягала їхня схожість. Лікантропи діяли на поверхні землі – сліпі знаряддя, пішаки у недоступній їхньому розумінню вічній війні. Якщо гросмейстер не помилявся щодо розкладу, Кокіт, можливо, являв собою останній рубіж оборони. І отже, вони охороняли одне й те саме, тільки по різні боки життя.

Це невикорінне і настирливе почуття обов'язку – невідомо перед ким або перед чим – перетворювало беззавітне служіння на болісний самообман, безперервну брудну гру, злочин проти єства. До того ж усе могло закінчитися будь-якої миті найбезглуздішим чином. Не виключено, що Райнеру взагалі не дано звідати радість справжньої перемоги.

А втім він залишався тут і вважав печерний палац своєю головною резиденцією. Близькість заворожливої таємниці окупала всі страждання. Ніде, ні в якому іншому місці Райнер Рільке не міг би дізнатися більше про те, навіщо взагалі він живе, чи була поява лікантропів нікчемною примхою творця або втіленням далекоглядного плану. І якщо обіцянка високого призначення – не блюзнірський жарт, то одного разу на нього зійде розуміння.

Бодай того, заради чого йому доведеться померти.

* * *

Він знову бачив величезну лілово-білу голову.

Своє обличчя.

Посмертну маску, зняту з живого гросмейстера. Досконалу і застиглу подобу оригіналу.

Скільки йому ще залишилося до того, як настане недовга фаза між зморшками та прахом? Рік? Десять? Двадцять? Влада абстрактних чисел. Кабала часу. Протиборство демонів, що загралися в кості. Фантазії Кокіта, прообрази майбутнього, передчасне відспівування, нестерпно одноманітна музика, яка завжди обривається на пронизливій ноті...

Поступово обриси обличчя розплилися, крізь нього проступило крижане дзеркало Кокіта. Невидимі щупальця некроістоти доторкнулися до Рильке – він відчував їх як ін'єкції, котрі послаблюють біль і притупляють сприйняття. Щось на кшталт алкогольної анестезії. Він зберіг розум тільки завдяки тому, що активність його свідомості була мінімальною. Якщо нечистий заніс його в геєну раніше належного строку, то йому залишалося тільки чекати, коли його приймуть остаточно або проженуть геть.

Нарешті він побачив піраміду – якийсь артефакт або ілюзорне зображення справжнього артефакту. До піраміди наближалася темна людська постать – кутаста, дисгармонійна, з роздертою на лахміття примарною плоттю, – і все-таки ця тінь виглядала вражаюче. Вона рухалася рівномірно та неухильно, уособлюючи собою тупу завзятість невідворотності. За двоногою фігурою тягнувся клубливий шлейф чорного пилу. Там, де пил уже осів, дзеркало Кокіта потьмяніло...

Навіювання вперше було настільки красномовним, і під впливом цього стимулятора Райнер поступово тверезів. До нього починало доходити, що наслання попереджає про цілком реальну небезпеку. Ворог з'явився на околицях Менгена. Черговий самогубець, посланий кимось із Чевігії, Конхара або навіть зі Сканди. Втім, цей наближався із південного сходу.

Не так вже й складно було пробратися повз армійські патрулі, розосереджені вздовж вельми протяжних кордонів Коаліції. Таке траплялося нерідко, але там, де територію охороняли лицарі ордену, шпигуни завдавали мінімальної шкоди. Переважна більшість навіть не встигала дійти до місця призначення. Рільке потай пишався своєю оперативністю, проте намагався не впадати у гріх самовдоволення. Лікантропи майже завжди самі виявляли та ліквідовували непроханих гостей. А в тих випадках, коли гість вирізнявся винятковою досконалістю маскування, тривогу піднімав Кокіт...

Видіння починало тьмяніти. Некроістота випустила гросмейстера зі своїх задушливих обіймів, і, хоча для Райнера це означало очікування наступного неминучого зішестя в пекло, він був вдячний долі за подаровану відстрочку. Смертельна хвороба тривала невизначено довгий час, і проти неї, здавалося, не існувало ліків, але зараз настало майже чудове зцілення.

У міру того, як прояснялася свідомість, наростав тягар одвічного людського прокляття. Рано чи пізно (краще пізно) підведе старіюче тіло; не витравити з пам'яті перелік неспокутуваних гріхів; нечестива епітафія вже висічена на його могильній плиті...

* * *

Ноги ще погано слухалися Рільке, коли він зашкутильгав назад. І не одразу знайшов вихід у повній темряві. Чи то йому зрадило почуття відстані, чи наостанок чортова тварюка вирішила зіграти з ним злий жарт. З величезним полегшенням він торкнувся розведеними в сторони руками стін коридору, який з'єднував печеру Кокіта з іншими приміщеннями нижнього ярусу.

Нарешті він дістався до того місця, де світло палаючих смолоскипів розсіювало темряву. Тепер він відчув себе так, ніби раптом помолодшав років на двадцять. Замість жалюгідного розгубленого замірка, пригніченого потойбічним кошмаром, знову з'явився хижак, готовий до чергового полювання. Сила чужої влади зарядила його енергією, і він підняв вовків по тривозі потужним сигналом «спірито».

Коли лікантропи почали залишати Заксенхаузен, протяги донесли до Райнера запахи їхніх виділень. Відіславши зграю на полювання за шпигуном, Рільке вирушив туди, де збирався загін кінних лицарів. Тепер гросмейстер не поспішав. У нього достатньо часу, щоб як слід продумати та організувати облаву. Вовки повинні виявити та загнати жертву. Після цього можна буде відкладати страту на скільки завгодно довгий термін.