Маска Сета

Розділ двадцять другий

Марта Хаммерштайн, дочка графа Теодора фон Хаммерштайна і один з найкращих агентів імперської контррозвідки, прокинулася в конче поганому настрої. Вона не почувала себе достатньо бадьорою та освіженою. Цілу ніч їй снилися кошмари. Довелося потрудитися, щоб відокремити пророчі сни від наведених, а повідомлення, що надійшли альфа-мережею, -- від флюктуацій некросфери. Марта з дитинства була привчена у всеозброєнні зустрічати черговий нелегкий день.

Поряд з нею лежав уже охололий коханець-техноман. Вона дзвінком викликала слуг і веліла їм винести дохлятину зі спальні. Перед смертю бідолаха не мучився. Вона розважалася з ним до опівночі; потім – ледь відчутний укол, і все. Що ж, час, проведений у сексуальних іграх з дочкою графа, коштує дорого. Техноман знав чи принаймні повинен був здогадуватися, якою є ціна. Вона вважала, що він зробив правильний вибір. Навряд чи державний злочинець отримав би більше задоволення, повільно подихаючи на уранових копальнях... Але як коханець він був лепський. Просто чудовий. Набагато кращий за високородного, але хирлявого Макса Вернера з близькосхідного відділення імперської канцелярії, якого дехто призначав їй у чоловіки. Авжеж, мали рацію стародавні та сучасні критики суспільного устрою – аристократія поступово вироджується... Марта поніжилася в ліжку ще трохи і викинула техномана з голови.

Потім встала і не одягаючись попрямувала в душ, щоб змити з себе висохле сім'я чоловіка, який уже перетворився на попіл та дим у печі місцевого крематорію. Далі – кімната для медитацій та спіритуального тренінгу. Їй знадобилися мінімальні зусилля, щоб привести себе у належну форму. Вона була надзвичайно здібним психократом. Однією із опор нового порядку. Надією імперії.

Вона попрактикувалася у створенні зорових ілюзій і телекінезі. Невеликі легкі кулі слухалися її непогано, чого, на жаль, поки що не можна було сказати про людей. Але й так прогрес був колосальним. Тільки два покоління – і психократи зробили неймовірний ривок у розвитку, який радикально змінив лице світу! Однак від свого потомства Марта Хаммерштайн мала право чекати набагато більшого. Не виключено, що коли-небудь вона сама виглядатиме примітивною і нижчою істотою в порівнянні з власними дітьми. Їхні здібності можуть вийти за межі будь-якої уяви. І дехто напевно виявиться зайвим.

Від цієї думки їй ставало ніяково. Атавістична слабкість. Пережиток минулого. Соромно зізнатися, інколи її охоплював вульгарний трепет, долали сумніви, притаманні хіба що техноманам...

Зусиллям волі вона прогнала негідне почуття і зайнялася у-шу, насолоджуючись досконалістю свого гнучкого стрункого тіла. Хаммерштайн знала, що красива, сильна і сексуально приваблива. Вона вміла використовувати чоловічі інстинкти, була сластолюбна, як кішка, але її серце завжди залишалося невразливим і холодним.

Накинувши напівпрозорий халат, Марта підійшла до величезного панорамного вікна пентхауса. Служниця подала їй чашку обпалюючої кави. Семиповерховий будинок знаходився у самому центрі міського лабіринту. Нині вулиці були майже безлюдні. У межах прямої видимості чорним айсбергом височив батьківський палац. Ця споруда справляла важкувате й похмуре враження, особливо в погану погоду на кшталт сьогоднішньої. Крізь пелену тужливого дощу дерева здавалися глянсово-чорними, а тротуари та мостові – невиразною ілюзорною мозаїкою на кшталт тієї, яка виникала перед внутрішнім зором в перший момент телепатичного зв'язку...

Цілком можливо, еротомани з поліцейського управління, розташованого навпроти, поспішали насолодитися безкоштовним збудливим видовищем і жадібно розглядали її за допомогою біноклів та підзорних труб через затемнені вікна своїх кабінетів. Марту Хаммерштайн це анітрохи не бентежило. Вона давно звиклася з роллю велелюбної й безтурботної самки, бо це дозволяло легко входити в довіру до будь-кого – від солідних глав сімейств до прищавих підлітків. Їй виляпували те, що ретельно приховували від вірних дружин. У її красивій породистій голівці накопичилося стільки бруду, що вистачило б на десяток навчених гірким досвідом стариганів. Таким чином, Марта була цінним придбанням для контррозвідки, але працювала собі на втіху і тільки заради себе. Втім, її власні інтереси майже ніколи не вступали в суперечність із інтересами сім'ї та держави. Про це знав і її батько, який вважав дочку ідеальним психократом – на відміну від сина та прямого спадкоємця, котрий, на превеликий жаль для графа, уславився як м'якотілий імпотент.

Марта включила музику, щоб розслабитися, -- вона вибрала не яку-небудь ідіотську какофонію техноманів, придатну хіба що для культивування примітивних реакцій, а плавні акустичні п'єси, що виконуються виключно на дерев'яних духових. Музика заспокоювала її та відновлювала деякий баланс на невловимому кордоні між раціональним мисленням та сліпою вірою в силу «спірито».

Нарешті Марта відчула себе цілком задоволеною. Ще чимало часу залишалося до того моменту, коли пролунає умовний сигнал, і голос, власника якого вона навіть не знала, попросить її приїхати в заздалегідь визначене місце.

* * *

Хаммерштайн почула голос, але повідомлення виявилося не таким, якого вона очікувала. Тепер Марта зрозуміла, звідки взялася тривога, що проникала в сни. Її обличчя затверділо, перетворившись на непроникну маску. Ніхто зі слуг, яких дочка графа підпускала до себе близько і які були посвячені у подробиці її приватного життя, не міг би навіть припустити, як ідуть справи – пречудово або катастрофічно погано.

Вона вдягла брючний костюм, озброїлася балончиком зі сльозогінним газом та револьвером Кольта «детектив спешиел». Спускаючись у кабіні ліфта, вона запалила цигарку. Звичка була шкідливою, але Хаммерштайн втішала себе тим, що невідновлювані запаси тютюну в імперії добігають кінця.

Прямо з кабіни ліфта вона потрапила в підземний гараж, де знаходилися автомобілі, що належали їй. Жестом відмовилася від послуг особистого шофера. Повагавшись, вона обрала подарунок батька до повноліття: антикварну «альфа-ромео» 1968 року. Машина вражаюче добре збереглася, простоявши півсотні років у гаражі якогось колекціонера-техномана, після чого була експропрійована.

Марта прогріла двигун, дивлячись на те, як поступово відкривався міський пейзаж, поки стулка воріт повільно повзла вгору. Потім вона різко послала «альфу» вперед. Машина вискочила назовні та розвернулася на вологому асфальті з характерним вереском шин. Кілька кілометрів до графського палацу вона подолала не більше ніж за хвилину. На порожніх вулицях не було перешкод. Біля резиденції губернатора на неї вже чекали. Безликий чоловік прийняв від неї ключі й відігнав машину на стоянку.

Збігаючи сходинками, Марта докурила і викинула цигарку. У холі вона побачила пом'яте після безсонної ночі обличчя Карла Габера – шефа особистої охорони губернатора. Очевидно, справи дійсно складалися не найкращим чином – Марті одразу стало зрозуміло, що Габер боїться. Причому не стільки за чуже, скільки насамперед за своє власне життя.

Габер їй подобався. Це був жорсткий, небагатослівний сорокарічний чоловік з мужнім обличчям та потужною фігурою. Один із небагатьох, кому вдавалося протистояти тваринним інстинктам і стримувати свою похіть у її присутності. Можливо, причина полягала в тому, що найсильніше в нього був розвинений саме інстинкт самозбереження. Карл прослужив на своїй посаді вже близько десяти років, і, якщо взяти до уваги професійний ризик та маніакальну підозрілість боса, це було унікальним досягненням.

Вони обмінялися привітальними кивками, а потім Марта побачила свою матір – передчасно постарілу, але все ще красиву жінку з техноманів, яка зберігала собачу відданість чоловікові й за це була всіляко обласкана ним. Очі графині були запалені та видавали, що вона недавно плакала. Марта плекала до неї сентиментальне почуття, яке можна назвати радше жалістю, ніж дочірньою любов'ю. Мати була представницею відмираючої спільноти слабких і нікчемних істот.

Вони обійнялися. Графіня похитнулася, і Марті довелося підтримати її. Мати буквально випромінювала біль та розгубленість.

-- Гуго захворів, -- прошепотіла вона.

-- Я вже знаю. Що у цьому незвичайного?

-- Граф стривожений. Ніхто не може зрозуміти, в чому річ. Це схоже на... – Мати була готова знову розридатися.

Марта злегка струснула її та рукою поманила до себе служницю.

-- Відведіть графиню в спальню і дайте їй що-небудь заспокійливе.

Звільнившись, вона попрямувала в покої свого недолугого братця, котрий примудрився підхопити якусь заразу.

Габер провів її поглядом, який нічого не виражав. Його мозок інтенсивно працював, прораховуючи варіанти відбиття ймовірних, малоймовірних і майже неймовірних загроз. На цей момент Карл зробив все, що було в його силах. Відмінно натаскані двоногі пси знаходилися на своїх місцях, готові вчепитися в горлянку будь-якому підозрілому суб'єкту. Ось тільки таких досі не було виявлено.

Крім усього іншого, Габер вже близько години обсмоктував один помисел, який у первісному вигляді вельми нагадував старий афоризм: «Якщо ворога немає, то його варто було б вигадати». Габер не марнував часу, розмірковуючи про наслідки з суто німецькою педантичністю. При нагоді він навіть був готовий запропонувати на роль спокутної жертви як мінімум дві кандидатури. Схоже, наставав зручний час, щоб позбутися можливих конкурентів...

* * *

У коридорах було повно людей із служби безпеки. Всі старанно зображали настороженість і невсипущу пильність. У спальні Гуго Марта застала розпростертого на ліжку непритомного братця, згорбленого в кріслі та постарілого за одну ніч батька, а також двох найближчих радників графа, що застигли в нерухомості біля закритого шторами вікна. Відсутність лікарів та будь-якого медичного обладнання її не здивувала – найчастіше психократи мали діло з проблемами іншого штибу.

Зморшкувате обличчя Теодора фон Хаммерштайна виражало крайній рівень занепокоєння. Марта підійшла до нього. Батько цілком відповідав її ідеалу чоловіка: сильний, безпощадний, підступний... і, як подейкували, досі невгамовний щодо сексу. Вона захоплювалася ним, а іноді навіть побоювалася свого могутнього татуся.

Коли він побачив її, то не став приховувати своєї радості. Вони тепло обнялися, і він прошепотів їй на вухо кілька лагідних слів. Марта кинула погляд на мертвотно-бліде обличчя брата, освітлене лампою з абажуром із каламутно-білого скла. Дихання хворого було нерівним та слабким; під трохи відкритими віками двома брудними калюжками поблискували білки. Дивовижна метаморфоза відбулася і зі шкірою – вона зробилася схожою на стару тканину, яка розповзалася на шматинки...

-- Що з ним? – спитала Марта у батька. Зараз її голос сильно відрізнявся за тембром від того, яким вона користувалася раніше. Тон також змінився.

-- Невідомо. Ми вперше зіткнулися з такою... напастю. Дослідження аури нічого не дало. Усі внутрішні органи в порядку. Біополе не потребує корекції. Всередині організму немає ні отрути, ні ракових клітин, ні залишкових слідів впливу некросфери... Те, що з ним відбувається, схоже на процес природного старіння і деградації, прискорений у десятки тисяч разів.

-- Техномани? – Вона з ненавистю видихнула це слово.

Батько вперше відвів очі.

-- Можливо. Але яким чином? Прямий контакт виключено. В противному разі Габер ризикує головою. Випромінювання відсутнє...

-- Ти маєш на увазі – відоме випромінювання? – швидко уточнила вона.

-- Так. Ти, дитинко, мене добре розумієш. – Він знову дозволив собі неприховано продемонструвати батьківську гордість. Марту це зараз анітрохи не втішило. У його незвичній відвертості вона вбачала свідчення певної розгубленості.

Теодор продовжував:

-- Але це ще не все. Минулої ночі полювали і на мене.

-- Що?!

-- Вони випробували новий спосіб впливу. Я вчасно прокинувся... Принаймні я на це сподіваюся. – Граф перейшов на шепіт, який чула лише дочка. – Правду кажучи, я паршиво почуваюся. Можливо, їм все-таки вдалося добратися до мене. Якщо вони не промахнулися, то допоможи нам усім бог...

Вперше за сьогоднішній ранок Марта відчула холод страху, що пробіг по спині. Батько висловив вголос моторошну, майже неймовірну річ. Досі ніхто з них не допускав ймовірності сімейного краху при розгляді навіть найнесприятливіших варіантів майбутнього. І тепер, коли напад заскочив їх зненацька, чи не перебували вони під небезпечним гіпнозом своїх усталених уявлень про техноманів, якщо тільки в цьому дійсно замішані техномани? Марта зрозуміла, що їй буде зовсім нелегко позбутися стереотипу ворога, який давно в'ївся в усі звивини мозку.

-- У чому саме полягала спроба впливу? – запитала вона після паузи.

Він похитав головою.

-- Не знаю. Але це точно не «спірито», можеш мені повірити. Якби я сприймав серйозно дурні казочки кочівників, то сказав би, що це...

Він замовк і торкнувся долонею чола свого сина. Марта схилилася над хворим братом поряд із батьком. Її губи мимоволі розкрилися. Вона ловила кожне його слово і навіть намагалася вгадати невимовлені слова.

-- Договорюй, тату! – зажадала вона, все ще не розуміючи, на що він натякає.

Деякий час граф помітно вагався. Не був упевнений у собі? Або побоювався видатися смішним? Але становище було надто загрозливим, щоб надавати значення дрібному марнославству. Крім того, Марта насилу могла уявити собі глупака, який ризикнув би випустити смішок на адресу Теодора фон Хаммерштайна.

-- За нашими відомостями, монастирські виродки впритул зайнялися чорною магією.

Марта презирливо посміхнулася. Батько розчарував її. Вона очікувала, що він готувався протистояти більш витонченим загрозам.

-- Ти це серйозно?

Він подивився на неї якось дивно і продовжував:

-- Сатанинські меси. Містерії Анубіса. Культ вуду. Що ти знаєш про це? Про зомбі, уанга*, «поцілунок смерті»?..

Коли він вимовив це, їй знову стало ніяково. Цієї ночі вона й сама згадувала про зомбі. Збіг був доволі зловісний, а подібними, здавалося б, малозначними попередженнями не варто було нехтувати... Марта через силу видавила з себе посмішку. Все-таки вона цілком могла покластися на батьківський досвід, інтуїцію та хватку.

-- Я бачу, ти вже встиг дещо вивчити. І яких висновків ти дійшов?

-- Я ознайомився з інформацією, виловленою в комп'ютерних мережах до того, як їх було ліквідовано техноманами, а також протоколами допитів полонених. На жаль, у мене немає часу, щоб копнути глибше. Відомостей явно недостатньо, і вони дуже розпливчасті. Монастирі надзвичайно добре законспіровані. Їхнє розташування найчастіше невідоме самим ченцям. Людей перекидають на вертольотах або перевозять із зав'язаними очима. Кандидати піддаються ретельному відбору та фільтрації. Найменша підозра – і людина зникає назавжди.

-- Ну, в цьому немає нічого нового. – Вони обмінялися миттєвими посмішками, в яких не було ні особливої радості, ні тіні самовдоволення. Просто характерне скорочення лицьових м'язів із метою підтвердити взаєморозуміння.

-- Я впевнений в одному: якщо в монастирях справді готують когось для боротьби проти імперії, то вони не погидують нічим. Нам слід готуватися до найгіршого. Якщо це, -- граф показав на вмираючого сина, -- випробування нової зброї, то нам поки що нічого йому протиставити... А тепер скажи мені: ти помічала що-небудь незвичайне останнім часом?

-- Ні, тату. – Вона майже не погрішила проти істини. Її дивовижні відчуття під кінець злягання з уже мертвим коханцем-техноманом були надто неконкретними, щоб обговорювати їх серйозно.

-- Тоді зробимо так: я накажу Габеру підшукати безпечне містечко, де ти зможеш перечекати важкі часи під надійною охороною. Жодних зовнішніх контактів, максимальний ступінь ізоляції. Коли ситуація проясниться, обіцяю тобі, що одразу ж…

-- Тс-с-с! – вперше в житті вона посміла перервати батька на півслові та навіть піднесла палець до його губ. – І ти кажеш це мені, своїй дочці і тепер уже... своїй спадкоємиці? – Марта промовила фразу, яка означала, що Гуго остаточно списаний з рахунків. Вона без жодного здригання викреслила свого старшого брата з життя, незважаючи на те, що в його жалюгідному тілі ще циркулювала зіпсована кров. Вона не могла пробачити йому того, що він виявився найслабшою ланкою, погано укріпленими дверима, через які увійшла невідома пагуба. – Ти справді думаєш, що для мене ховатися – це найкращий спосіб протистояння ворогові?

Граф довго дивився в її палахкі очі. «Боже мій, яка вона красива!» -- подумав він і раптом зрозумів, що хоче її. Зараз, коли його самоконтроль був ослаблений після безсонної ночі, табуйоване бажання стало дуже сильним...

-- Гаразд, -- сказав він охриплим голосом. – Я буду з тобою гранично відвертим. Ти маєш рацію: мій син, очевидно, довго не протягне. Мої незаконнонароджені діти, мабуть, мертві. Я вважаю тебе єдиною, хто здатна гідно продовжити мою справу та зберегти владу сім'ї. Я люблю тебе, і головне для мене, щоб ти вижила всупереч усьому.

-- Але заради такої спадщини доведеться поборотися, чи не так? Хіба не ти навчав мене цьому?

-- Так, так, так! – кинув він роздратовано, нібито прагнув прогнати її, поки розсудливі доводи не досягли мети. – Тільки знай: якщо з тобою трапиться що-небудь погане, моє існування втратить сенс...

-------------------------------------------------------------------------------------

* Уанга – пристріт, згубний вплив, закляття, що накладається жерцем вуду.