27
Розділ двадцять сьомий
Чиясь тінь метнулася справа з-за дерева, і Марта вдарила по гальмах. «Фольксваген» зупинився; до його лобового скла прилипли дві сірі долоні, між якими виникла усміхнена фізіономія. «Чорт забирай, та він же справжній придурок», -- з огидою подумала Хаммерштайн і насилу змусила себе посміхнутися у відповідь.
Ласкавець повалився на сидіння, по-хазяйськи обійняв її за плечі та вліпив смачний поцілунок у губи. Його шкодливе праве рученя вже нишпорило по її грудях і стегнах. Марті знадобилося лише кілька секунд, щоб упоратися з ним. Вона легко проникла в незахищені сфери його свідомості. Бажання та очікування чоловіка були вельми немудрящими. Вона погладила його там, де треба, і взяла під жорсткий контроль. В результаті весь залишок шляху до замку він просидів смирно, розважаючи її місцевими анекдотами, які не виблискували дотепністю.
Зламані обриси розвалищ показалися у просвітах між деревами. Місяць ховався по інший бік щільних хмар, звичайних цієї пори року, і замок осявався примарним світлом, джерела якого знаходилися на рівні землі. «Смолоскипи», -- припустила Марта спочатку, але помилилася. Це були товсті свічки в глиняних мисках, розставлені так, що стіни захищали їх від поривів вітру.
Вона побачила темне дрімаюче стадо автомобілів та мотоциклів. Наблизившись, вона нарахувала щонайменше двадцять різноманітних засобів пересування,які заповнювали невеликий майданчик перед зруйнованим фасадом замку. Крізь натужний шум двигуна «фольксвагена» до її вух долинув важкий, мірний гуркіт барабанів. Звуки, які викликали мимовільне тремтіння...
* * *
Гунсі-босал Ганна Бауер та її приятель Дюла, мабуть, приїхали останніми. Вийшовши з машини, жінка оглянула руїни, зарості, скелясту гряду. Прикинула, де могли розташуватися агенти та снайпери. Чи вдалося їм підібратися достатньо близько, щоби вчасно зреагувати? Вона небезпідставно засумнівалася в цьому. Та й містечко не можна було назвати зручним для візуального спостереження.
Парочка заглибилася в лабіринт, стіни якого були складені з величезних, погано оброблених каменюк. Ганна-Марта відчула ауру цього місця – старезну, гнітючу, неописанну... Давно вона не зустрічалася ні з чим подібним. Безлике зло вібрувало тут – зло, що парадоксальним чином стало причиною як багатьох злочинів, так і протиприродно довгого життя...
Гуркіт барабанів наростав, він немов двоївся, накладаючись на власну луну, відбиту від стін; неможливо було впевнено визначити, з якого проходу доноситься звук.
Пропустивши вперед свого супутника, Ганна-Марта запам'ятовувала дорогу. Але ось вони нарешті дісталися того місця, де вирувало збіговисько, і підроблена гунсі-босал опинилась у кільці з товстих, покритих чудернацькими напливами воску свічок, посеред наелектризованого натовпу людей, безроздільно підвладних невідпорному барабанному ритму. Ніхто нікого не вітав. Усі давно й добре знали одне одного. Навіть занадто добре... Якби кілька хвилин тому не розпочався ритуал, Марта могла б і не довести до кінця свою ризиковану гру.
Близько десятка чоловіків, одягнених у біле, били в барабани, вишикувавшись півколом під стіною, густо розмальованою веве*. За два кроки від стіни було вкопано величезний дерев'яний хрест, пофарбований чорною фарбою, на якому бовтався фрак, що вже майже перетворився на лахміття. Хрест був увінчаний дірявим казанком... Марта одразу відчула силу якогось зловісного наслання, хоча начебто побачила лише тотем. Барон Самеді у своїй безжиттєвій іпостасі також був присутній тут.
Час від часу поверх похмурого заворожливого ритму лунали пронизливі та моторошні, як вигуки павича, верески сопілок. Уривчасто й жалібно стогнала губна гармоніка. Незважаючи на холод, танцюючі сектанти були напівроздягнені й продовжували оголюватися. Настирлива і прониклива вібрація дуже швидко перетворила Дюлу на маріонетку і почала полювання на химер у підсвідомості Ганни-Марти...
Людці, які судорожно сіпалися поряд із нею, спочатку здавалися їй до відрази здичавілими і примітивними тварюками. Щоб відповідати обраній ролі, їй теж довелося повторювати нісенітні рухи, демонструючи максимальну залученість до тісної спільноти цих напівтварин. Але гуртовий танець і пульсація, що добралася до кожної клітини тіла, незабаром ввели в транс і її. Недовго їй вдалося зберігати холодну розсудливість і здатність до тверезої оцінки – насамперед власної поведінки. Барабанний бій ущільнював повітря, простір та самосвідомість ніби заповнилися важким в'язким киселем, який заглушував сигнали спіритуального контролю.
Ритм злягання опанував її тілом і змусив очманіло трястися в чаду розпаленої похоті та свободи від будь-якого сорому, але ніхто на тій рудиментарній арені не міг навіть помислити про благопристойність. Навколо Ганни-Марти майже голі чоловіки і жінки ревіли, виспівували, вивергали, вигукували слова молитов, що звучали уривчастим речитативом. Їхні очі були витріщені, а на губах виступала піна. Татуйована шкіра покривалася потом і блищала, немов обсипана діамантовим пилом.
Хвилі ритму ставали дедалі вищими, захльостували, накочувалися, вичавлювали з тремтячих оболонок душі та зіштовхували їх у невидимому смерчі. Ганна-Марта відчула, як розмиваються межі її особистості, дух вселяється в барабани, у веве, у рідку багнюку під ногами, носиться серед руїн разом із привидами мерців, потривоженими черговою навалою варварів...
Коли натовп був доведений до несамовитості, з'явився хунган**. Звичайно, він і раніше знаходився тут, розчинений у загальній лихоманковій метушні, але зараз став центром кола посвячених, втіленням та осередком одкровення, що містило в собі сутність ритуалу. Хунганом був смуглошкірий чоловік, рухливий і гнучкий, як хижий звірок. З одягу на ньому була тільки біла пов'язка навколо стегон, і ця ганчірка аж ніяк не приховувала його агресивно здибленого знаряддя. У руках він тримав велику чашу, наповнену порошком із товчених кісток. Порошок розсіювався легкими хмаринками після кожного здригання його тіла, і білий шлейф тягнувся за хунганом, осідаючи на землі у вигляді фігур, схожих на візерунки інею.
Схлипування губної гармоніки злилися в один завмираючий вереск. Ніхто з музикантів уже не міг здобути жодного звуку з духових інструментів; залишилося тільки моторошне рокотання барабанів, невідбутне та викликаюче жах, як глибинні поштовхи матері-землі. Це рокотання гнало кров з гарячого пекла серця в крижані лабіринти судин, керувало скороченням м'язів і рухом кінцівок, накачувало своїх ляльок-маріонеток рідким повітрям...
Ганна-Марта навіть не помітила, хто і коли зірвав із неї одяг. Можливо, це зробили її власні руки, які перетворилися на змій сластолюбства. Палаюча хмара пульсувала між ніг. Демони з сяючими очима витанцьовували довкола – двостатеві, прекрасні й потворні одночасно, незадоволені та невгамовно похітливі. Хтось швидко і легко увійшов у неї ззаду; вона безперервно звивалася, немов поранена рептилія. Але тепер віссю її скажених ривків був твердий стовбур вражаючого розміру, який заповнив собою ненаситну порожнечу її вологої, конче розпаленої печери.
Вільний простір зменшився до мінімуму, витіснений плоттю, і ця плоть волала і тряслася, одночасно танцюючи, злягаючись і закликаючи своїх демонів. Барабани з туго натягнутою стугонливою шкірою стали частинами тіл. Чоловіки ґвалтували їх руками, які запекло атакували і відступали, атакували і відступали... Безперервна і нескінченна робота, як кругообіг народжень і смертей.
Ганна-Марта вже давно не згадувала про те, яким має здаватися стороннім її змінене обличчя, але індивідуальних облич не залишилося ні в кого. На тлі темних розмитих плям сяяли очі й зуби, немов попереджувальні знаки на шляхах божевілля, з горлянок виривалися одноманітні звуки, чиїсь губи та язики слимаками ковзали по її шкірі. Двоє чоловіків побували в ній, а потім вона побачила перед собою людську фігуру, з якою зрослася безнога сліпа ящірка, ніби паралізована потужним електричним розрядом. Випрямляючись, жінка все-таки впізнала вишкірену в момент настання оргазму фізіономію хунгана. Їй примарилося, що в нього немає зіниць; брудні більма поблискували, нагадуючи перламутровий спід морських раковин.
Час стиснувся в точку, тож ніхто не відав втоми. Величезна тінь Барона Самеді накрила галявину серед руїн замку. Невтомні танцюристи та коханці наближали ритуал до апогею. Хунган, уже був зовсім голий і якимось незрозумілим чином зберігав ерекцію після кількох злягань. Він витягнув з-за хреста мішок, в якому щось ворушилося. Запустивши в мішок руку, він дістав із нього чорношкірого немовля.
Опустившись навколішки, жінки руками рили яму в центрі арени. Анна-Марта була серед них і навіть не помічала, що обламує свої доглянуті нігті. Коли вона підняла голову, то крізь завісу зліпленого волосся сліпуче спалахнуло лезо бритви. Цей крижаний відблиск раптово протверезив її, сфокусував свідомість у вузький концентрований промінь, стійкий проти всіляких спотворень.
Лезо виписувало петлі та вісімки над головою немовляти, якого хунган тримав за ногу. До обличчя дитини приливала кров. Незважаючи на те, що свічки все ще палали, Марта розрізняла голубуватий туман аури навколо його голови.
Вона із запізненням усвідомила, що це дитина психократів і через кілька секунд вона буде принесена в жертву. Хтось обхопив її ззаду; озирнувшись, вона побачила Дюлу, у якого закотилися зіниці. Достатньо було легкого поштовху в груди, щоб він упав і більше не рухався. Її охопила паніка, ще сильніша від почуття абсолютної наготи та беззахисності.
Барабани майже заглушили несамовитий дитячий крик. Лезо косим розчерком розпорювало повітря, наближаючись до горлянки немовляти, а потім, в одну кошмарну мить, раптом забарвилося кров'ю.
Десятки ковток вивергнули утробне, звіроподібне ревіння екстазу. Темна рідина пролилася на дно викопаної ями, і туди ж полетіли підношення від учасників бамбуше, заздалегідь приховані серед розвалищ. Жертва ще здригалася в агонії, коли хунган кинув її на землю і хрипким басом провив завершальну молитву, звернену до лоа***. Його зіниці повернулися з неймовірної подорожі у западинах очниць, і Марта зустріла погляд, який справив на неї не менше враження, ніж удар стилетом.
Дві точки, що не мали розміру, раптом розкрилися, наче бутони чорних троянд, і в їхній глибині відобразилася жінка, зовсім не схожа на віддану, довірливу і покірну чужим бажанням гунсі-босал на ім'я Ганна Бауер...
Хунган страшно закричав, виставивши в її напрямку закривавлену бритву, і рушив на зближення. Вона застигла, знерухомлена ганебною для психократа розгубленістю. Порада агента «сховатись у підвалах замку» тепер скидалася на знущання. Шляхи до втечі були відрізані. Навколо неї зімкнулося кільце фанатиків, яким, очевидно, залишалося зовсім небагато, щоб обрушити свою праведну лють на осквернительку святинь.
-----------------------------------------------------------------------------------
* Веве – магічні знаки.
** Хунган – жрець, чаклун.
*** Лоа – духи вудуїстського пантеону.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!