Маска Сета

Розділ сімнадцятий

Досягнувши поважного віку, Райнер Рільке дійшов висновку, що біганина навколишніми лісами – заняття стомлююче і неподобне для гросмейстера. Тому він надав займатися розшуком шпигуна молодим лікантропам – переважно чотириногим, але цього разу не надто розраховував на те, що їм вдасться зупинити носія тіні, яка потривожила самого Коцита. Виконуючи свій обов'язок, уже невідмінний від одержимості, він готувався до зустрічі особливо важливого гостя в безпосередній близькості від руїн монастиря. Тут тевтонські лицарі влаштували засідку, і потягнулися години напруженого очікування.

Надвечір гросмейстер отримав повідомлення про те, що знайдено останки лікантропа, з якого здерли шкуру. Проживши на світі досить довго, Рільке мало чого дивувався, і все ж таки його неприємно вразила нахабність чужоземця, підкріплена, либонь, винятковою силою та унікальною здатністю до маскування. Ще через дві години один із патрулів натрапив на ченця-домініканця, який рухався у бік Менгена. Його везла сліпа конячка з роздутим животом.

Дивовижний мандрівник і не думав ховатися. Його спокій залишився незворушним навіть тоді, коли вовки підібралися до нього впритул. Нічого схожого на звичайне завершення полювання. Двоє самців вчепилися в покірного долі ченця і легко стягнули його зі спини кобили. Не було потреби вбивати його одразу. Конячка, яка давно втратила обидва ока, теж уже була нездатна лякатися. Звільнена від ваготи вершника, вона тупо побрела далі й зупинилася, уткнувшись мордою в ствол дерева. Ніхто з чотириногих не побажав скуштувати падалі.

Незабаром приспіли й двоногі. Монах лежав на спині та байдуже дивився в сіре, затягнуте павутиною гілок небо. Його земний шлях закінчувався. Тепер, коли плентатися слідом за лазарем стало неможливо, він не знав, що йому робити. У ньому теплилася безвільна і пасивна свідомість дрімаючої людини.

Один з лицарів схилився над ченцем і одразу ж відсахнувся, почувши запашок розкладу. Він багато разів чув побрехеньки про піднятих з мертвих, але вперше бачив на власні очі гнилий виплід проклятого мистецтва. Лікантроп мав привід ставитися до домініканців з особливою підозрілістю, тому що нерідко дехто з них опинявся в лавах інквізиторів, а інквізиція невпинно і безжально переслідувала перевертнів. Тіло чоловіка, що лежав перед ним, було на додачу спотворене безсумнівними ознаками бубонної чуми.

Лицар повернувся і витріщився на вовків, які зробили фатальну помилку.

Самі вони, та й інші вже зрозуміли, що заради безпеки інших членів ордену їм доведеться померти.

* * *

За кілька ліг від того місця гросмейстер Райнер Рільке дивився на рідкокристалічний екран Демона Імовірностей, вкраденого його попередниками з гробниці в Кеметі – Чорній Землі*.

Збувалися найгірші з його передчуттів. Занадто довгим був період спокою, і щось аж надто доброзичливою видавалась йому доля. Давнє прокляття, що лежало на лікантропах, знову набувало сили. Їхньому лігвищу загрожувала епідемія, і нелюди проникали з іншого світу, щоб покарати напівлюдей-напівтварин. Райнера охоплював страх. Він відчував втручання вічної ворожої сутності, яка маніпулювала такими вразливими тілами з м'яса і кісток.

Він побачив пустелю крізь підсвічену зсередини скляну поверхню Демона – помаранчеву пустелю під нічними небесами, безжиттєві володіння Сета**, котрий умертвив свого брата. Яскраво сяяли сузір'я, яких Рільке не впізнавав. Йому примарилося, що над лінією горизонту сходить сонце, але це було не сонце. Зірки поступово зникали, затулені величезною ослячою головою. Вона нагадувала скульптуру, відполіровану до дзеркального блиску. Очі сяяли, ніби чорні діаманти. Трохи пізніше зробилися видимими людські плечі та груди. Через хвилину фігура, що досягала висоти орлиного польоту, уже попирала пісок і каміння пустелі своїми гігантськими ступнями.

Внизу, біля ніг дивовижного гібрида, рухалася рвана кутаста тінь – невловимий посланець смерті.

Незважаючи на страх та легку дезорієнтацію, Рільке усвідомлював, що власна уява зіграла з ним поганий жарт – він бачив символи стародавньої релігії там, де насправді існували лише еманації, які провокували запалену фантазію. Людиноподібна постать належала Сетові – богу чужих просторів. Посланець виглядав не так вражаюче, однак був невід'ємною частиною нищівної сили: абсолютно відданий і саможертовний пес тільки на пару кроків випереджав безжального мисливця.

--------------------------------------------------------------------------------

* Кемет – стародавня назва Єгипту за кольором родючого ґрунту.

** Сет – в єгипетській міфології бог «чужих країн» (пустелі), носій злого начала, вбивця Осіріса.